Євген БАРАН
Після річної перерви ми повертаємося до Шевченківської премії зі спробою бути інакшими. Проба грошей не коштує, — кажуть у народі. Але відповідальність велика. Не знаю, чи всі члени комітету її усвідомлюють. Думаю, що все добре розуміють, і розуміють, щó поставлено на карту — довіра.
Ми мусимо змінити своє уявлення до творів, які відзначаємо преміями, зокрема й Шевченківською. Суть не в безконечній еволюції, яка відсутня. Суть в індивідуальному вростанні в естетичний простір, яке стає складовою національної культури. Не більше, але й не менше.
Ми повинні прийняти цю аксіому, інакше постійно будемо в ролі дітей, які не задоволені батьківським подарунком, бо уявляли собі його інакшим.
Таке розуміння позбавить письменників зайвого тиску і поставить ту планку, яку не кожен з літераторів годен перейти, — планку естетичного. Бо маємо й зараз випадки, коли літератори-ремісники, а вони є і будуть, і проблема не в них, а в розумінні їхнього місця, не можуть зрозуміти, чому їхні твори не можуть претендувати на найвищі літературні відзнаки, адже вони пишуть “не гірше»…
Про цьогорічних номінантів не говоритиму багато. З тих, що вийшли в Третій тур, скажу, що до жодного з них нема претензій. І Малкович, який Іван, і Портяк, котрий Василь, і Яцканин, також Іван, і, нарешті, Содомора, котрий Андрій, кожний по-своєму вартує, аби його літературний досвід був відзначений. Я не казатиму, хто кращий, хто гірший. Вони всі ріжні. І причини, чому вони дійшли до останнього Туру — ріжні. Але, що тішить, більшість причин — естетичного характеру.
Свій читацький голос сьогодні віддаю Андрієві Содоморі. І не тільки тому, що він львів’янин (тут я би мав швидше підтримувати Малковича і Портяка — обидва прикарпатці), а насамперед тому, що є перфектним перекладачем з давньоримської літератури із 55 літнім перекладацьким стажем.
Про творчий шлях Содомори вийшла книжка есеїв Богдана Дячишина “Крихти живого часу Андрія Содомори» (К.: Ярославів Вал, 2017. — 104 с.). Ця книжка не так аналітична, як пристрасно-емоційна. Але чесна. Я симпатизую такій читацькій чесності й категоричності. Можливо, тому, що сам до неї схильний. Одну з емоційних оцінок зацитую: “Андрій Содомора упродовж усього життя дозбирає крихти живого часу. Черпає натхнення з усього, що його оточує, окрушини часу втілює в слово. Надихається, зокрема, й атмосферою давнього Львова. Тому навіть сам Львів якоюсь мірою сприймаємо крізь призму поетичного бачення письменника».
Попри сюжетну і стилістичну простоту, книжка Богдана Дячишина є чи не першою ластівкою щирої і чесної читацької підтримки автора, чий досвід вже є канонічним. Ми “забавилися» в літературних “героїв і персонажів» так довго, що втратили відчуття реальности. А воно, це відчуття, до банальности просте: письменник працює зі словом і слово змінює письменника; якщо цього взаємовпливу немає, немає потреби говорити про щось чи когось як про явище літератури.
Андрій Содомора, попри свій перекладацький талант, є одним із найчутливіших письменників. Він чує Слово. Багато письменників пишуть, але не чують Слова. Я не знаю, чому так відбувається, і не збираюся нікого звинувачувати. Я просто дякую Андрієві Содоморі за неймовірне чуття і моральну відповідальність за виголошене Слово.
Багато письменників втратило відчуття міри. Все, що хочемо, те кажемо. Все, що не відчували, прописуємо і описуємо. А якщо нам бракує делікатности і такту, то ми є вульгарні й нікчемні, зате, нібито, сміливі. Насправді, невиховані й недалекі. Знову повернуся до Богдана Дячишина, цього разу до його книжки “Пережите — перечитане» (К.: Ярославів Вал, 2016. — 264 с.): “Згадав Климента Александрійського: «Писати в книжці про все — однаково, що залишити меч у руках дитини».
У книжці “Афористичні етюди» (Львів: Апріорі, 2016. — 360 с.) Андрій Содомора серед 106 афористичних висловів латинською мовою розмірковує і над таким: «Qui videt, is peccat…» («Хто бачить, той грішить»). Здається, це вперше, в такій виваженій класичній формі письменник нагадує основний принцип писання: не зіпсути, а привідкрити: “Отож, варто було тому «першому» переступити неписані закони доброзвичайності — й годі вже перекрити дорогу тим, хто залюбки йде на переступ». Від переступу важко втриматися, сливе, неможливо, але якщо не робити жодної спроби, то гріш ціна словам. А що вже говорити про сучасну літературу, в якій, коли нема блуду, то нема й про що читати…
“Поезія. Проза» Андрія Содомори, вибране, яке вийшло ще 2012 року (Львів: Літопис. — 2012. — 720 с.), продовжує традицію Миколи Зерова, Григорія Кочура, Миколи Лукаша, — традицію довершеного поезописання. Бо і в своїй прозі Андрій Содомора — поет. Довершений майстер художнього слова. Чи це у спогадових новелах, образках і медитаціях. Чи в “Думках» — по-содоморівськи виповнених і лаконічно вивершених. Чи в романі-есе “Під чужою тінню», де автор ділиться спогадами про початок свого перекладацького шляху, пов’язаного з навчанням у Львівському університеті, а відтак працею в медичному університеті.
Я не знаю, який Содомора мені імпонує. Содомора — перекладач. Содомора — поет. Содомора — прозаїк. Содомора — мемуарист. Содомора — мініатюрист. Содомора — творець афоризмів. Чи Содомора — ловець Слів.
Але я знаю найголовніше: Андрій Содомора — серед тих творців української культури, яка спирається на латинську строгість і латинську довершеність фрази, і яка в своєму канонічному вияві є неперевершеним взірцем служіння Слову.
