Микола ЦИМБАЛЮК
Великі винахідники нових мистецько-художніх форм ніколи не зневажали своїх попередників. На відміну від епігонів, вони впевнено стояли на їхніх плечах і бачили далі. У цьому, а ще в пошані до національного генію народу, в щоденній важкій праці лежить ключ розгадки до справжнього таланту.
Розповідають, що на Великому скульптурному салоні—2010 в Українському домі, як завжди особливу увагу відвідувачів привернула незвичних форм дерев’яна скульптура Малишка. На відкритті був і Борис Возницький, який подовгу простоював біля них у глибокій задумі. А за рік до цього, на виставці в Мистецькому Арсеналі, де в експозиції були представлені і всесвітньо відомі барокові шедеври Іоанна Пінзеля, один із моїх приятелів-художників зізнався, що йому “чомусь ближчі і зрозуміліші роботи Малишка».
У кожного своя доля…
Ще навчаючись у Дніпропетровському художньому училищі, Микола Малишко виконав одну зі своїх перших робіт: у невеликому кесоні виклав, як розповідала однокласниця, а нині більш як півстоліття його Лада, Ніна Денисова, портрет Шевченка. Не маючи смальти, вони вишукували на березі Дніпра різнокольорові камінчики граніту. Гама кольорів його не така вже й велика. Але все-таки Микола створив цей світлий образ. Зрозуміло, що вклав у нього своє, не примітивно-фотографічне бачення Кобзаря. Тоді, наприкінці 1960-х, марно було сподіватись на право говорити своєю образною, як і рідною, мовою. Але треба знати Малишка…
Щоб зрозуміти людину, її внутрішній світ, заглянути в глибини душі, треба знати не лише час і оточення, в якому вона зростала. Бо кожен із нас є лиш одним із пагонів, що є продовженням чи то гілки, чи то стовбуровим, чи прикореневим відростком свого могутнього родинного древа.
Народився Микола, як і його предки, на гранітному щиті, на тій предковічній козацькій землі, де завжди шанували волю, честь, завзяття і самопожертву. А ще, як писав Яворницький, “особливою повагою користувалися певні святі і свята, а саме: Покрова Богородиці, архістратиг Михаїл та Микола-Чудотворець». Зі знищенням Катериною Запорозької Січі стали дуже шанувати ще й Андрія Первозванного — першого, хто, згідно з легендою, утверджував нашу віру в придніпровських краях. І де ступала його нога, він ставив на кручах хрести, цей символ християнської віри, який ще з доісторичних часів служив і охоронним символом майже в усіх культурах світу.
Сяйво тих хрестів майбутній митець змалку бачив на всіх дев’яти банях Троїцького собору в Новомосковську (давня назва — Самарь) — цього шедевра дерев’яного зодчества, де органічно переплелися поетична душа і математичний хист народу. А неподалік його рідного великого старовинного села Знаменівки, між річкою Самарою та її рукавом Самарчиком, де розкинулося широке і рівнесеньке полотно острова, серед колись густого правічного непрохідного лісу з товстелезних дубів уже з півстоліття стоїть одна із запорізьких святинь — Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Саме звідти, як розповідають Малишки, перебрався в село один із їхніх предків. Хтозна, можливо, це про нього, осавула Максима Малишка, взятого в нерівній січі у полон разом із вісьмома побратимами, повідомляли запорожці гетьману Івану Мазепі. Згадується в історії монастиря і про козацького товмача Івана Швидкого (дівоче прізвище Миколиної матері, Єфросинії, Швидка), який доживав там віку. Микола досі пам’ятає оповіді матері, як один із її дядьків 1921 р. взяв участь у відомому Павлоградському повстанні проти московських окупантів. Його, забитого в кровопролитному бою з ворогами, повстанці-побратими опівночі принесли на шинелі додому. Не оминув їхню родину і чорний 33-й.
Етноавангад
Прекрасне, як і мудре, спочатку завжди видається дивним і малозрозумілим. У першій половині минулого століття Олександр Архипенко, український митець-емігрант зі світовою славою, став символом нового мистецтва. Творчість нашого земляка справила величезний вплив на розвиток сучасної скульптури Західної Європи і Північної Америки. Але його, як і Пікассо в малярстві, теж не всі і не одразу зрозуміли. Архипенко переконував: “Світ хотів би, щоб митець виклав усе, як на долоні. Щоб той світ прийшов і без ніякого зусилля побачив усе. Я мислю, що в такому разі не було б ніякої творчості, адже митець повинен творити. Митець, який творить, заохочує до творчості й глядача. Він дає глядачеві імпульс, що штовхає і його, глядача, згідно з законами універсального руху. Коли подати глядачеві символ, він змушений буде й сам творчо мислити».
Хіба не те генерує кожна наступна робота Миколи Малишка, стиль якої визначають як етноавангард? Погляньмо на одну з його останніх дерев’яних скульптур “Наречену». Вона вся — сонячне сяйво — від гордо піднятої голови, до традиційних колись у весільному вбранні українців стрічок (промені червоні й довгі, до землі). Нижня половина фігури з чотирьох боків покрита солярними знаками. Тут уся гама людських почуттів: радості, щастя, любові, надії на краще. Як не згадати: “Славони суть від Геліоса», тобто від Сонця-Дажбога. Ще предки вірили, що наша душа — осколок Сонця, який Боги посилають на Землю для матеріалізації її в людському тілі. Ця постать Дівчини-Матері-Богині — сполучна ланка нашого життя, місток між минулим і майбутнім.
А скільки образів, асоціацій, думок викликають його “Постаті», “В собі думки», “Трон сьогодні», “Праправісь». Це яскраві символи людського буття. Автор творить їх не стільки виражальними засобами пластики, скільки глибоко-філософською формою. Комусь вони нагадують архаїчні сакральні фігури дохристиянських часів, комусь — конструктивні елементи народної архітектури, іншим — витвори народно-прикладного мистецтва. Одне безсумнівно — вони багатопланові й динамічні. Кожен бачить, прочитує, відчуває своє, мимоволі виступаючи співавтором митця, виходячи з власного досвіду і знань.
“Дереволюдей», кам’яну скульптуру Малишко творить, як і будь-який митець, “витесуючи» образи з глибин власної пам’яті, роду, народу. Вона несе в собі національний “код». Водночас мова його мистецтва універсальна, що робить його близьким, доступним і зрозумілими у середовищі інших культур. З успіхом його твори неодноразово виставлялися, починаючи з 1993 року, в Австрії, Німеччині, Угорщині. Позаторік його чотирнадцять фігур були представлені у Франції, де отримали високу оцінку місцевих шанувальників мистецтва. Так світ відкриває для себе Україну не лише у витонченій бароковій красі Іоана Пінзеля, у динамізмі, об’ємності, поліхромії творів Олександра Архипенка, а й в емоційно-виразному і стилістично лаконічному етноавангарді Миколи Малишка.
Лики святих
У дитинстві, а потім і в зрілі роки Микола неодноразово бував у Новомосковську, в старовинному, ХVІІІ століття, Троїцькому соборі. Його, як і всіх, хто бачив це дев’ятиглаве диво, вибудуване з дерева, й понині вражає і зачаровує неймовірна вишуканість загальних обрисів і та сміливість, що доходить до зухвальства, з якою вирішено внутрішній простір козацького храму. Не менш вражаючим за своєю красою був іконостас. Тоді Малишко у найсміливішій уяві не міг припустити, що з часом і він, і його творчість буде пов’язана з сакральним мистецтвом.
Зі здобуттям Україною незалежності повсюдно розгорнувся рух, насамперед у Києві, з відбудови безцінних у духовному й історичному значенні храмів, які зруйнували московські варвари у 1940-х—1950-х рр. Серед художників-монументалістів, яких запросили до розписів інтер’єрів відбудованого Михайлівського Золотоверхого собору, був і Микола Малишко. За кілька років перед тим, 1992 року, група талановитих художників, прагнучи творити справжнє високодуховне українське мистецтво, об’єдналися в Братство Преподобного Алімпія. Творчість і особистість цього старокиївського ченця-іконописця стали для них ідеалом. Іконопис, на відміну від ідолопису (Лєнін, компартійні вожді, члени синедріону-політбюро) на той час був у забутті. Це нині, завдяки подвижництву Миколи Стороженка, в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури працює майстерня живопису і храмової культури, де готують фахівців храмового живопису. Тож братчикам-алімпієвцям довелося самотужки надолужувати у цій царині.
Того ж таки 1992 року П. Гончар, О. Мельник, Н. Денисова, брати М. і П. Малишки, В. Федько, В. Химоча разом із кількома запрошеними художниками організували в Будинку вчителя скромну виставку “Причастя». Вона засвідчила сміливість творчих пошуків неофітів, ідейно-змістовне багатство і глибоконаціональний дух їхніх творів. Микола тоді представив ікону Богородиці з дитям. Його творчий доробок уже потім повнитиметься іконописними роботами в храмі Богородиці Пирогощі на Подолі, церкви на Рівненщині (с. Крупець, весь іконостас!), на Черкащині (с. Вікторівка). Але найбільше творчої енергії митець вкладе під час розписів Михайлівського собору.
Ікона, сакральний живопис, як він зізнається, притягує його невичерпною силою образотворення і незбагненною загадковістю. Це особливо відчувається у творах Преподобного Алімпія.
— Його мозаїки і фрески ХІІ століття з Михайлівського Золотоверхого собору перевершили все, що я бачив до того, — каже митець. — Відкриваю — і бачу сонце, і воно звідти сяє — тепер, сьогодні!
У центральному нефі собору, під хорами, ми бачимо Малишкові розписи: Розп’яття Христа, ще один сюжет — Ісус Христос відправляє апостолів на проповідь. На горі він писав образи дванадцяти апостолів. Над ними він, як і решта художників, які були залучені до цієї грандіозної за обсягом і складністю роботи, працював чотири роки. За цей час було різне. Але про одну ситуацію варто згадати.
Розписи були вже виконані, коли до них вкотре заїхав один начальник, який відповідав за художнє оформлення інтер’єру собору. Йому, далекому він мистецтва, чомусь не сподобалося, що фігури святих Малишко виконав у повний зріст. Це при тому, що всі ескізи пройшли відповідний розгляд і затвердження на художній раді. Не довго думаючи, він узяв і замалював квачем нижню частину.
Малишко, як розповідають його друзі, завжди був розважливою, самостійно мислячою людиною, хоч би чого це стосувалося, особливо коли йдеться про творчість чи загалом мистецтво. Він ніколи не дозволяв будь-кому втручатися у творчий процес, нав’язувати свою думку. Завжди залишається принциповим у питаннях людської моралі, хоч би чого це йому вартувало. Мені здається, що це спільна риси тих подвижників національної справи, кого ми нині називаємо шістдесятниками. І в тій ситуації Малишко вкотре проявив себе — після того безглуздого вчинку чиновника він відновив, переписав заново попсований розпис.
Хрести пам’яті
1991 р. на Всеукраїнському конкурсі на створення пам’ятного знаку на місці масових розстрілів сталінських в’язнів у Сандармосі його і Миколи Білика проекти отримали найбільше голосів. Відібравши найсуттєвіше з обох, вони створили вражаючої сили звучання скорботний символ нашої національної трагедії. Хрест, витесаний з білого(!) граніту, на пропозицію Малишка підняли на штучно насипаний пагорб. Це здавна було в традиції української культури. Такий курган і досі здіймається недалеко від його рідного села на Дніпропетровщині. Колись в Україні на місці загиблих воїнів насипали високі кургани-могили — скіфські, козацькі, упівські.
Надгробні пам’ятники-хрести відомим діячам української культури — то окрема і яскрава сторінка творчості Миколи Малишка. Нині в його доробку їх майже чотири десятки. Серед них Б. Антоненку-Давидовичу, В. Стусу, І. Світличному, О. Тихому, І. Гончару, К. Осьмаку К. Степанкову та багатьом іншим. Переважна більшість із них — це козацькі хрести з лаконічною мовою правічних українських орнаментальних символів — лози, листя, солярних знаків, з барельєфами і без, написи з використанням стилізованих шрифтів. І кожен хрест — неповторний і величний, як і життя тих, чиї пам’ять і спокій вони бережуть…
Колись, коли Микола Малишко, студент першого курсу Художнього інституту, увірвавшись до кабінету тодішнього міністра культури Бабійчука вимагав права на складання іспитів українською мовою, його земляк Олесь Гончар записав у щоденнику: “Треба пройти крізь життя з відкритим чолом і не зігнутим хрестом».
Малишко йде, несе свій хрест не прогинаючись…
