Стонадцять відтінків болю

Про поезію Наталі Пасічник

 

Микола СУЛИМА,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

 

Воротами, через які я ввійшов у поезію Наталі Пасічник, став для мене її вірш “Японська каліграфія», опублікований минулого року в “Українській літературній газеті». Залишивши по цей бік воріт знання, що поетеса вже двічі (як на мій погляд, досить легковажно) висувалася на …івську премію (ким? а якщо й висувалася, то навіщо про це повідомляти ЗМІ?..), що вона — дружина одного з моїх улюблених поетів Романа Скиби, я опиняюся на території, де панує, звичайно ж, жінка, проте ця жінка — поетеса. Колись Михайло Свєтлов говорив, що у жінки почуття кохання розвинуте сильніше, ніж у чоловіків, але поет про це скаже краще. А що, коли це поетеса?! Та ще — Наталя Пасічник! В одному з інтерв’ю вона обмовилася, що їй не цікаво описувати тріщину на стіні. Справді, Наталя Пасічник тріщин на стінах не оспівує. Її територія покраяна глибочезними, часто тектонічними розломами, тут живуть герої з надтріснутими душами й розірваними серцями.

У зв’язку з Японією варто згадати одну танку й два хокку, перекладені І. Бондаренком. Одне хокку приписують Мацуо Басьо:

О, Мацусіма!

О, Мацусіма! О!

О, Мацусіма!;

танка належить перу Мьое:

Який яскравий!

О! Який яскравий!

Яскравий-преяскравий!

Місяць цей —

Такий яскравий!

друге хокку написав Танеда Сантока:

Байдужий, байдужий,

Холодний, холодний

                   Сніг, сніг.

Наталя Пасічник, на відміну від японців, які оспівали емоції з того чи того приводу, описує біль і його відтінки, описує порожнечу, спалахи почуттів і холод од відсутності кохання, жорстокість непорозумінь, несподіваність втеч і раптовість повернень. У цій “збудованій окремій державі» звучать одвічні жіночі питання — за Мариною Цвєтаєвою:

“Мой милый, что тебе я сделала?!»

“Мой милый, что тебе — я сделала?..»

“Мой милый, — что тебе я сделала!..»

Одне слово, відтінків у людських стосунках, про які пише Наталя Пасічник, значно більше, ніж п’ятдесят. Більше, ніж п’ятдесят, якщо їхній відлік вести, скажімо, від доби Ренесансу — уже тоді коханий чомусь не хотів приїхати, а кохана намагалася “довго довго не плакати», уже тоді між закоханими пролягали віки, і лунав “голос двічі», і хтось для когось готував отруту, уже тоді до когось наближалася самотина… Наталя Пасічник не дарма пише, що

все почалося за данте чи лопе де вега

все закінчиться приблизно як пише расін.

Слухавка, яка терпла в добу Ренесансу, приймає дзвінок у році 2016-му, її підіймають, але не відповідають на поклик. Чийсь телефонний голос “покличе тричі і зречеться тричі» (це вже в 2014 р. оживають біблійні часи…), “телефон клюне двічі, а потім зірветься». Наталя Пасічник, як ті японці, прокручує свої мотиви, повторює їх, мов мантру: “о серце о серце», “ну набери його ну набери», “ти любиш мене ти не любиш мене» — від усього цього тріскаються шибки, лускають “старі жирівки». “Телефон, — пише Наталя Пасічник, вібрує у долонях/ немов живий», “слухавка терпне», коли в ній “наче люблю лунає немов алло». Не обходиться й без містики: перші дві цифри телефону коханого збігаються з номером плацкарту в потязі, яким від’їжджає героїня…

Не один раз у поезіях Наталі Пасічник згадуються то “якісь слова якогось чоловіка», що “шелестять між сторінками», то говориться про читання однієї на двох книжки, то йдеться про перечитування “забутих або завчених до слова старих листів», в інших місцях згадуються Пабло Неруда, Богдан-Ігор Антонич, а ще — Кобо Абе: поетеса, втомлена складними почуттями і стосунками, ніби шукає підтримки в чужих текстах, пробує з їхньою допомогою повернутися до часів, коли була щаслива:

довго й завзято

вчила тебе

як вимовляти

“кобоабе»

 

порвана книжка —

знищений том

читана в ліжку

аж перед сном…

Слова в поезіях Наталі Пасічник такі справжні, що ранять гортань — не випадково в її горлі цвіте “гвоздика червона» (як колись у М. Вінграновського із горла росла троянда…), проростає білий цвіт, росте мовчання.

Як бачимо, світ, створений Наталею Пасічник — нестерпний, болючий, гіркий, жорстокий. І все ж він прекрасний, прекрасний настільки, що ловиш себе на думці: вірші “повний місяць — тому і не спиться…», “кому слова кому щілини в дверях…», “зима — лід на сходинках — срібні поруччя…», “чорні півні співатимуть скоро…», “накурено — спаковано постелі…», “ще видно на снігу сліди сорочі…», “і хто тобі і що тобі повинен…», “не до кінця ще вигоріла ватра…», “уже й не знати хто тепер повинен…», “така задуха і таке безсоння…», “коридором блукай або світом…», “Бермуди», “недавно з дороги а часу нема для розмови…», “двісті метрів вночі стернею такі нестерпні…», “що в імені тобі тепер чужому…» варто вивчити напам’ять, щоб коли-не-коли згадати й охолодити ними гарячі скроні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment