Тарас КОМПАНІЧЕНКО — активіст українського культурного опору. Кобзар, бандурист і лірник, лідер гурту «Хорея козацька». Заслужений артист України.
Тараса Вікторовича з його гуртом можна побачити ледве не на кожному патріотичному культурницькому заході. Вони виступають на ювілеях українських письменників, на відкритті меморіальних знаків нашим патріотам тощо. Чимало концертів давали на Майданах, з 2014 року показують своє мистецтво воїнам-патріотам, які захищають рідну землю. І скрізь дивують новими творами на сучасну тематику або архівними знахідками. Навіть невідомі чи маловідомі тексти, зокрема з давньої української літератури, часом не адаптовані, без перекладу сприймаються як щось близьке, рідне, красиве й величне, що зворушує, наснажує позитивною енергією, вселяє віру в перемогу добра над злом, у невмирущість кращих традицій нашого народу.
Тарас Компаніченко розповів нам про свій творчий і життєвий шлях, що власне одне й те ж, відкрив свої секрети. Він цьогорічний кандидат на здобуття Шевченківської премії.
У Києві в Академмістечку
Мої батьки науковці, мама — хімік, батько був фізиком. Жили в Академмістечку в Києві. Познайомилися, коли навчалися в аспірантурі. Мама тоді працювала у хімічному інституті, а батько — в Інституті проблем лиття, тепер цей інститут реорганізовано. Батько родом з Херсонщини, а мама — з Сумщини, з родини репресованих. У батька теж частину родини репресували. Батько народився в Україні, а мама — в Архангельській області, куди родину було вивезено у березні 1930 року, через 4 місяці після того, як 1929 року заарештували дідуся й прадідуся. Спочатку вони перебували в таборі, а потім на спецпоселенні, де 1942 року народилася мама.
Я у них — єдина дитина. Народився 1969 року в Києві. У технічної інтелігенції тоді був пошук повернення до свого національного «я». Це було в 1960-х роках, за часів Шелеста, за часів національного відродження або так званої «хрущовської відлиги». Батьки читали багато забороненої літератури. Її поширювали друком або перезнімали фотоспособом (так званий «самвидав»). Серед такої літератури були «Марія» Уласа Самчука, «Бояриня» Лесі Українки, заборонені вірші Василя Симоненка («Задивляюсь у твої зіниці», «Ти знаєш, що ти — людина», «Суд» та ін.), «Історія України» Миколи Аркаса тощо. Люди хотіли зрозуміти, хто вони і шукали правди.
Батько вважав себе козаком, носив вуса, смушеву шапку. Їздив з Іваном Макаровичем Гончаром в експедиції на Дніпропетровщину (в Капулівку, Новомосковськ, Самару), збирав рушники. Пам’ятаю, колись у 1980-х роках, коли я вже повернувся після навчання у Косівському технікумі народних художніх промислів, уже був членом Українського культурологічного клубу, прийшов до Івана Макаровича (мене послали Сергій Набока та Євген Сверстюк домовитися, щоб там створити християнські просвітницькі курси). Коли Іван Макарович зі мною знайомився, сказав: «Це ти Вітька Компаніченка син? Принеси мені рушники, я подивлюся, що там Вітько назбирав. Мені дуже цікаво».
Справді, у нас була велика колекція старовинних речей: рушників, писанок, які збирав батько. Було багато виробів з металу. На великому килимі висів артилерійський палаш і гусарська пістоля. Для мене це були ознаки козацтва. Батько товаришував з Данилом Кулиняком, краєзнавцем з Ромен Сахном, поетом, композитором Віктором Лузаном, багатьма іншими людьми з того кола, яке тепер називають шістдесятниками. З наукового оточення батьки товаришували з видатним хіміком, професором Казимиром Патриляком, батьком відомих українських істориків Івана і Богдана Патриляків, геохіміками Галабурдами. В одному відділі з мамою працював науковець Володимир Сухенко, який також приносив заборонену літературу. Його син Максим Сухенко загинув під час виходу з Іловайського котла, пройшовши весь Майдан.
Батьки вирішили: я маю бути українцем
І все для цього робили. Назвали мене Тарасом. Можна багато знайти таких взірців: Тарас Трясило, Тарас Бульба, Тарас Шевченко. На той час це вже був протест. Відповідно мені було виразно означено напрям. Мій вусатий дід, вусатий батько — це теж харизма, свідчення козацького духу. Діди по батьковій і по материній лінії були козаками, ніколи не працювали на панщині. Служили в гусарських полках Ахтирки, Сум, Харкова. Батькові предки служили в лейб-гвардії гренадерами на Херсонщині. У Херсоні досі пам’ятають, що Красне, звідки вони походили, козацьке поселення.
В родині любили співати українські пісні. Тоді телевізора не було, люди активно спілкувалися, ходили один до одного в гості. Пісню «Розпрощався стрілець зі своєю ріднею» я вперше почув на дні народження у свого батька, її співали всі гості. Пам’ятаю, як на прохання друзів мама виконувала пісню Мусія Кононенка «Сховалось сонце за горою», неозначений гімн шістдесятників, де є такі слова: «Моя Вкраїно, ти мій раю, Ти чарівниченько моя! Я без кінця тебе кохаю, Ще більш кохати хочу я!»
Батьки подарували мені сувенірну бандуру, коли виповнилося лише два роки. У мене є фото, де я з дідом Морозом і маленькою бандуркою.
Згодом я вже грав, спочатку просто побринькував, а потім грав пісні: «Червону руту» Володимира Івасюка, яка саме була популярною від 1972 року, пісні Закарпатського хору, Ніни Матвієнко, ті твори, які вже були записані на платівках, батьки їх збирали. Коли мама була вагітна мною, я з нею був на прем’єрі «Запорізької похідної» Євгена Адамцевича, слухав виступи цього композитора та художника, архітектора, бандуриста Георгія Ткаченка. Через 19 років я став його учнем. Вважаю, що в цьому є певна містика.
Потім вісім років навчався в 19-й музичній школі в Академмістечку, спочатку був там єдиним хлопчиком. Потім ще з’явився Василько Григорович. Моєю вчителькою гри на бандурі була Людмила Іванівна Твердохліб. Ми грали в ансамблі з Оксаною Єрмоленко, батьки якої також науковці, однокурсники моєї мами по Сумському педінституту. Її молодший брат — відомий художник Андрій Єрмоленко. Ми з ним друзі дитинства.
Скажу чесно, я тоді грати на бандурі не любив. Мені хотілося грати у війну. Там я був командиром. Мав пістолет, кобури, польові сумки, планшети. Малював різноманітні мапи. А якась бандура… крім того, всі сміялися. Мої ровесники тоді вважали, що гітара — це класно. А бандура інструмент застарілий і не вартий уваги. А вчителька переконувала: нічого, настане такий час, що це буде популярне й потрібне. І такий час настав.
Я полюбив займатися на бандурі, коли зміг сам підібрати те, що мені співали дідусь та бабуся, наприклад, пісню «Ой на горі вогонь горить» та ін. Техніка гри була достатня, мене готували в капелу бандуристів, яку тоді очолював бандурист, народний артист УРСР Микола Гвоздь. Людмила Іванівна була його ученицею.
У Косові в технікумі
Мій батько мав характер авторитарний. Він вирішив, що я маю стати ще й художником. І з сьомого класу почав мене готувати до вступу в художній технікум у своїй лабораторії художнього литва. У нього там працювали художники: Василь Кубай, Ігор Вольський. Вони почали зі мною займатися рисунком, живописом. Крім того я ще ходив у тодішній Палац піонерів на живопис до вчительки Жуковської (сестри відомого художника Едуарда Жуковського).
Я думаю, що для батька був міф: Шевченко. Що я мушу наслідувати цей взірець. Але я розумію, що наслідувати нікого не можна й не треба, треба бути собою. Наш батько вказував нам вектори. А мама була ретельним виконавцем, виконувала забаганки батька.
Зрештою батько «мене вступив» у Косівський технікум художніх народних промислів імені Василя Касіяна на Івано-Франківщині. Це було неважко — адже в нього проходили практику люди з різних художніх інститутів. А Іван Манайло (син народного художника України Федора Манайла), який тоді був директором Ужгородського художнього училища, батькові казав: «Навіщо ти Тараса віддав у Косів, Косів то ж така діра, треба було до мене в Ужгород, то ж Європа».
А для мене це означало тільки те, що це далеко від дому, мобільних телефонів тоді не було, треба було ходити на переговорні пункти, розповідати, як мої справи, щоб батьки не турбувалися. Тобто батько мене, так би мовити, кинув «на Січ, у бурсу». Мені було 14 років. У юності це, звичайно, захоплення свободою, але й невміння себе організувати. Через те першу сесію я склав погано, з трійками. Це була така ганьба. Після цього я сказав: так далі не буде. Слова дотримав — Косівський технікум закінчив з червоним дипломом.
У тому, що навчався далеко від дому, були й позитивні моменти. Тамтешня молодь, зокрема п’ятикурсники, побачили мене з бандурою, запросили до себе пограти й поспівати. Це змінило моє ставлення до інструмента. У Києві я думав, що це нікому не потрібно. А тут просять заграти. Для молоді зазвичай старші — авторитет. Це було для мене дуже важливо. Потім грав на різних студентських заходах. Від усього ще й користь була — старшокурсники мені допомагали вчитися. А навчатися там було нелегко, вчителі чудові фахівці й дуже вимогливі. Навчальні предмети — рисунок, живопис, композиція та ін. Вивчав також художню обробку шкіри. У дипломі фах — мистецтво поєднання шкіри з металом.
Рисунок вів чудовий викладач Калитков, а художник, педагог Володимир Гуменюк примушував дуже багато працювати: малювати 15—30 етюдів на день, щоб набити руку. Я тоді ще був недосвідчений, боявся навіть працювати з аквареллю. Старші мені допомагали.
«Тарасе, ти що, не любиш свою маму?»
Позитив був ще й у тому, що тут було українськомовне середовище. Не було компромісів, як в Академмістечку, де вдома говорять українською, а на вулиці — російською. Пануюча парадигма інтернаціоналізму на совєцький кшталт диктувала висміювання всього українського, мовляв, українськомовний — то ти жлоб, когут, рогуль тощо. Одного разу, коли я, прийшовши додому, почав говорити російською, мама була шокована. Уявляю себе на її місці, зараз я мабуть, вибухнув би. Моя мама також вибухова, але сказала спокійно: «Тарасе, ти що, не любиш маму свою?» Це на мене так вплинуло, що більше вдома на російську я не переходив.
Батько також проводив зі мною делікатні патріотичні бесіди. Пам’ятаю як зараз: зимовий вечір, ми проходимо біля рідної 200-ї школи, де я вчився, за яку батько боровся, щоб вона була українською, він і каже: «Тарасе, запам’ятай, мене називають «бандерою», щоб ти знав, що й тебе можуть так називати. Не переживай через це, пам’ятай, що це був розумний чоловік».
У батьків була велика книгозбірня, антикварні видання. Якось на день народження батько мені подарував багатотомний словник української мови, іншим разом УРЕ за редакцією Миколи Бажана. У книгозбірні була найвища полиця, до якої я добирався. Там знаходилося багато української патріотичної літератури, серед якої і книжки, заборонені на той час. Там були «Меч Арея» Івана Білика, видання Дніпрової Чайки 1918 року, Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка — під псевдонімом «Стах Петро», «Богдан Хмельницький» січеславського видавництва «Рух» тощо. Я дуже рано прочитав «Козацьку помсту» Андрія Чайковського, до якої була допасована популярна стаття Бориса Грінченка «Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запоріжжя». Читав, звичайно, Володимира Малика «Посол Урус-шайтана», Станіслава Тельнюка «Грає синє море», Володимира Голобуцького «Гомін, гомін по діброві», книжки з прекрасними ілюстраціями Анатолія Базилевича. У батька була схильність до козакофільства. Все, що міг, він збирав. На полицях були номери наукового журналу «Київська старовина», статті професора Михайла Брайчевського «Коли і як виник Київ», праці науковця Віктора Петрова «Етногенез слов’ян», «Антропологія» та ін. У книжки були вкладені гроші доби УНР.
Впливали на мене, формували світогляд і утаємничені розмови батька з товаришами. Ніколи не забуду, як вони з другом біля історичної Замкової гори, яка у моєму уявленні викликала асоціації з легендарними гоголівськими мотивами, стоять і говорять про щось страшне… Пам’ятаю, там були слова: «Ударили молотком по голові»… Виявляється, це вони говорили про те, як убили Аллу Горську. Шепталися між собою далі про щось: «А того пустили під кригу…», далі про студентів, яких тоді виключили з вузів за всі ці українські справи, про розгром Клубу творчої молоді тощо…
З цією бандурою я навіть спав
1988 року після закінчення Косівського технікуму я повернувся до Києва. Тут потрапив у середовище членів Української гельсінської спілки і Українського культурологічного клубу. Через них, саме через Степана Сапеляка познайомився з художником, скульптором Олесем Бадьом, який мене привів до Миколи Будника, майстра музичних інструментів, теж аквареліста, члена товариства Чюрльоніса, прекрасного інтерпретатора епічної традиції. Він навчив мене грати на старовинній бандурі. У дитинстві, дивлячись на зображення старих бандуристів, або в музеї на старі бандури, у яких менше струн, ніж у нових, дивувався: як це можна на них грати?
Микола Будник презентував мені бандуру для навчання, показав систему. За декілька прийомів я навчився грати на ній, почав переносити на цю діатонічну старовинну бандуру, так звану старосвітську чи народну, той репертуар, який мав на великій хроматичній бандурі.
На той час (це були 1980 роки) на хроматичній бандурі я вже грав повстанські, стрілецькі пісні, люди вже перестали боятися переслідувань, а до того ж я вчився в західній Україні. Там почав записувати козацькі пісні. Трапилися мені й пісні Січових Стрільців. Мені пояснили, що Січові Стрільці — подібні до козаків. Я зазирнув в УРЕ, там було тлумачення, що це «військові формування українських буржуазних націоналістів». Хоч оцінка й негативна, але можна було зрозуміти суть.
Я виконував твори: «Ой у лузі червона калина…», «Розпрощався стрілець зі своєю ріднею», «Як ми наступали темненької ночі», «Подай, дівчинонько, руку на прощання», «А на синім морі плавають кораблі», де розповідається про те, що у тих кораблях Січові Стрільці, гарні хлопці, одному стрільцеві шапка схилилася, мазепинка, впала в синє море, та й утопилася…» та багато інших, що я там записав.
А потім бандурист Анатолій Гришин, теж друг мого батька, який разом з однодумцями був організатором Національної спілки кобзарів України, запросив мене на концерт у Трапезній церкві Лаври, у якому брали участь барди, учасники «Червоної рути», старі бандуристи, зокрема, Георгій Ткаченко. Це було 1988 року. Там я заспівав повну версію пісні «Ой у лузі червона калина», де були слова «визволяти братів-українців з московських кайдан…» Почувши це, Гришин вибіг за сцену, переляк був страшний.
Подібний інцидент стався зі мною, коли навчався в Косові, на вечорі пам’яті Леніна. Мене попросили вивчити і зіграти «Думу про Леніна». Я її списав у Федора Жарка. Просили мене зіграти цю думу не тому, що комусь цього хотілося, а тому, що там люди були після таборів, їм треба було якось реабілітуватися, показати, свою лояльність, щоб вижити. До слова, пізніше Єгор Мовчан, відомий бандурист (випадково врятувався, не поїхавши у 1930-х роках на сумнозвісний «Розстріляний з’їзд кобзарів»), у репертуарі якого була «Дума про голодомор», розказував своєму другу Георгію Ткаченкові: «Оце бачите, мені пальці покрутило, за те, що я співав пісні про Леніна та про Сталіна…»
Коротше, виконав я «Думу про Леніна», викликають на біс. Заспівав «За байраком байрак», там є слова: «Як запродав гетьман у ярмо християн». Боже, завуч вибігає пополотнілий. «Тарасе, ти хочеш, щоб у нас усіх була біда…» А я ж не знав, що ця пісня була заборонена. Батьки вдома співають, я й собі.
Навчаючись у Будника, познайомився зі справжньою автентичною народною бандурою. Це був перший інструмент і перший шлях у старовинну музику. Це мене так захопило, що я з цією бандурою не розлучався, навіть спав.
Тоді проводили чимало акцій — вшановували пам’ять Січових Стрільців, воїнів УПА, інших українських героїв. Їздив виступати з Михайлом Хаєм, Миколою Будником та ін. Познайомився із Георгієм Ткаченком. Я йому показав, які твори навчився грати, більш традиційні. «Ой на горі, на могилі», «Сокіл з орлом купається» (пісня про рубаних козаків). Це було в товаристві охорони пам’яток у Лаврі. Він послухав, каже: «Тарасе, ще не грай, щоб цього не дискредитувати. Приходь до мене, будемо дружити».
На той час це був 90-літній чоловік. Він ще застав бандуристів старої формації, сліпих: Петра Древченка, Павла Гащенка. Слухав їх на Університетській гірці в Харкові. Георгій Ткаченко, як і Микола Будник, посвятив мене у світ епічної традиції. І я почав займатися традиційним кобзарсько-лірницьким мистецтвом, геть відкинувши все інше. На той час ми здобули незалежність, я подумав, що це вже перемога, вже можна не співати патріотичні пісні, а поринути в глибини, в нашу традицію.
Поринув у давнину
У той час я займався колядками і щедрівками, відшукуючи в них аналогії з пам’ятками давніх світових культур — Рігведою, Авестою, Старшою Еддою, наслідуючи міфологічну школу в дослідженні українського космогонічного фольклору. А також шукаючи можливість історичної атрибуції (визначення достовірності, автентичності) тих чи тих пам’яток цього періоду: тобто до якого століття належить пісня. Це було для мене дуже важливо. Я багато працював в архівах. Записався в «Рідкісну книгу» на Подолі, аналізував, що було в різних збірниках удома, багато читав. Такі паралелі привели мене в світ старовинної музики. Я мусив зустрітися з музикантами, що не просто грають фольклор, а глибоко його вивчають. Бо фольклор містить у собі багато первинних рис, треба вміти читати ці риси, які за структурою, формою поезії відображають ту чи ту епоху.
Періодизація давньої літератури й давньої музики відрізняється від періодизації фольклору тим, що рукопис має конкретну дату, приміром, 1640 рік. Це свідчить, що твір створений не пізніше цього часу. Важливою для мене була зустріч Костянтином Чеченею, який очолює ансамбль старовинної музики, досліджує її. Я деякий час грав у цьому ансамблі як соліст. Це було другим крилом, яке показало, що можна відтворювати український світ, з розбитих скалок складати дзеркало, у якому можемо побачити, які ми були в минулому.
Крім того, я захопився давньою українською поезією, шукав суголосні філософські тексти, які звучать у світовому контексті. Коли не було мелодій до того чи іншого тексту, яким я захопився, наприклад, віршем викладача Острозької школи Дем’яна Наливайка у перекладі Валерія Шевчука «Неокуплений часе мій безцінний», я сам складав мелодії. «Яка глибока думка, — думав я, — що час неспинний, що ми як у кораблі перебуваємо, водночас і рухаємося, і стоїмо на місці, ми наче не змінюємося, а час все одно нас несе вперед». Я шукав тексти, якими можна було б вразити українців, продемонструвати глибину думки наших предків! Так виник цикл співаної української поезії «Від Дем’яна Наливайка до Григорія Сковороди». Я захоплювався такими постатями: Іван Величковський, Климентій Зинов’єв, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Григорій Сковорода. А пізніше: Транквіліон Ставровецький, Тарасій Земка, Мелетій Смотрицький, Герасим Смотрицький, Афанасій Кальнофойський, Варлаам Ясинський, Памва Беринда, Данило Братковський. Данило Братковський та Іван Величковський були мої улюбленці. Я озвучив декілька текстів Феофана Прокоповича. Написав мелодії до трьох віршів Іоаникія Галятовського польською мовою, бо мелодій не знайшов. Вивчення старовинної музики мене навело на думку, що треба робити стилізації. Музику диктував сам інструмент, мовна стилістика. Спочатку озвучував тексти в перекладах. А потім захопила стара українська мова. Зрозумів, що треба повернути ті лексеми, загублені слова, які вийшли з ужитку, щоб вони теж звучали. Коли людина вслухатиметься, побачить, що це мова зрозуміла, що це давня українська мова. Це артефакт нашої присутності у ХV, ХVІ століттях. Це також було для мене важливо.
Для мене свого часу було відкриття, що ця культура не є анонімною. У дитинстві чув, як батьки обговорювали, що деякі пісні, які вважали народними, належать авторам. Так слова відомої пісні «Тихо над річкою» належать Спиридонові Черкасенку. Була ціла дискусія, щодо того, який варіант пісні, слова якої належать Марусі Чурай, справжній. Дід співав «Засвистали козаченьки», а батько сказав: «Треба «засвіт встали козаченьки». Або справжні слова пісні, автор якої Михайло Старицький, не «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», а «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна».
За радянських часів справжня історія української літератури була майже не відома — ні ворогам, ні сусідам, ні самим українцям. Як писав Володимир Маяковський у вірші «Долг Украине» «И с культуры поснимали пенки: Кроме двух прославленных Тарасов — Бульбы да известного Шевченки, — ничего не выжмешь, сколько ни старайся». Українську інтелігенцію знищено або залякано. Питома кількість людей, які б жили в українському культурному просторі, цікавилися цим, для такої великої нації надто мала.
Мотивація відкриття цих текстів
Я хотів довести собі й людям, які мене слухають, що українські поети попередніх століть були в контексті тих філософських, морально-етичних, світоглядних шукань, напрямків, які були характерні для тих часів, що наша поезія, культура кореспондується з тими історичними періодами, які прожила Європа: середньовіччя, ренесанс, маньєризм, бароко і в контексті цього реформацію, контрреформацію. У нас часом кажуть, що Мазепа представник середньовічної культури. Це не так, бо за періодизацією середньовіччя закінчилося з відкриттям Америки 1493 року. Бароко і класицизм поборювали один одного, співжили. А Мазепа був типовим представником, що взорувався на класицистичні тенденції Людовіка ХІV. Тому для мене було важливо зрозуміти тексти і зрозуміти, що ці артефакти поетичні, теологічні, література диспутів (дискусійна), українські переклади з європейської літератури, з античних авторів тощо — що це все суміщалося, співжило. Мені треба було адаптувати це для себе, що в літературі було різне: і низьке, й високе, і вакхізм, і гедеонізм — і все це вживалося в одній культурі.
Вивчаючи музичну спадщину, кобзарсько-лірницьку традицію (це була герметична складова певної традиції) я побачив, що деякі пам’ятки, твори, які входять у репертуар кобзарсько-лірницьких — не лише кобзарсько-лірницькі. Часто це адаптована в кобзарський репертуар давня українська література. Псалми, канти — це авторська поезія. Наприклад, ми співаємо «Ісусе прелюбезний». Це видатний кант, який знав кожен кобзар чи лірник. Навіть у Шевченка в «Катерині» є згадка про це: «Ішов кобзар до Києва Та й сів спочивати, Торбинками обвішаний Його повожатий. Мале дитя край дороги На сонці куняє, А тим часом старий кобзар «Ісуса» співає». Цього «Ісуса» ми навчилися від Георгія Ткаченка. Він казав не співати його при людях, бо тоді не можна було. Це не просто кобзарський твір, це акровірші, де перші літери кожного рядка показують, хто написав твір. Там написано «Ієромонах Димитрій». Це Димитрій Туптало. Тобто у цім герметичнім репертуарі кобзарів-лірників виявилося, що вони в себе абсорбували те, що було на кону в українському просторі, що було активним і що наповнювало його на той час. Це була висока література, але мені тоді бракувало мелодій. Я тоді відкрив для себе тексти Івана Величковського. Боже мій, яка поезія! Але нема мелодій. Спробував зробити стилізацію, щось подібне до того, як могло бути. Так само на тексти Іоаникія Галятовського, чи Данила Братковського. Частина стилізацій вдала, частина невдала, ті відпали. Але загалом я створив цикл «Від Дем’яна Наливайка до Сковороди». Досвід, багаж знань дозволяє робити стилізації, які часто не можуть відрізнити від оригінального матеріалу.
Почаївський богогласник
У Переяславі в музеї Сковороди є колосальна книгозбірня. Колись я там мав концерт, там щороку відбуваються Сковородинські читання. Кобзар Микола Тихонович Товкайло багато років там працює, виступає з традиційними кобзарськими сковородинськими творами. Після концерту мені показували експозицію в музеї Сковороди (Сковорода — це одна із зірок, яка мене веде), я побачив багато книжок, зокрема стародруки, фоліанти… Поглянувши на одну з них, кажу: а це «Почаївський богогласник». Екскурсовод дістає книгу, назви на ній немає, бо порвані сторінки. «Ви знаєте, що це таке?» — дивується жінка. А я побачив там ноти і інтуїтивно здогадався, що за книга. Цього збірника навіть не було в музейному каталозі. Мені дали ним покористуватися, він був у мене рік. Кажуть: «Ми могли б і подарувати». Відповів, що я не можу навіть такої думки допустити, щоб просити книжку у вас. Пізніше цей збірник таки до мене прийшов — інші люди купили подібну книжку на антикварному базарі й мені подарували. А той збірник я скопіював на ксероксі, моя дружина, яка навчалася в Київському університеті ім. Т. Шевченка на фольклористиці, написала дипломну роботу саме по цьому (із втраченими сторінками) «Богогласнику».
І от у цій книжці я побачив силу-силенну українських мелодій. Я почав вивчати інші збірки, рукописні, виявилося, що в рукописних збірках вони записані ще раніше — у ХVІІ — на поч. ХVІІІ століття, а були надруковані в 1790 році в цій збірці. «Богогласник» — це антологія духовної пісні Руси-України за два століття (ХVІІ і ХVІІІ). Там є і Димитрій Туптало, і Георгій Кониський, правда не означено, що це саме їхні твори. Я знаю про це з інших джерел. Наприклад, «Два рази сліп» Кониського — це головний кант з драми «Воскресіння мертвих»: «Два рази сліп, хто смерти боятися не дбає, Два рази сліп, хто от смерти восстати воскреслий не чає». Але окрім тих, що треба досліджувати, чиї вони, там багато є кантів, де вже написано, що це «твореніє» Мастиборського, Левицького, Ґещицького, Дяченка, Достоєвського. Певно, це один з родичів письменника Федора Михайловича Достоєвського — його прадідусь і два дідусі були греко-католицькими священиками.
Для мене було дуже важливо, що можна було грати оригінали, а не стилізації, які я не означував як свої. Є кобзарська традиція, що начебто незручно зізнатися, що ти створив цю пісню. Це як ширма чи щит, за яким можна заховатися. Тобто, поважайте мене, бо ви мусите поважати традицію.
Мене не раз запрошували на лекції в університет пограти для студентів Івана Величковського або Данила Братковського. Бо для студентів це просто нецікава поезія. А коли вона окрилена музикою — це вже зовсім інше. Після того, як я їм грав, студенти зовсім по-іншому сприймали вірші. Я не казав, що це я створив ці пісні. А потім, коли мені відкрився цей пласт, я зміг пояснювати різницю: оце стилізація, а оце оригінал.
Відтоді композиторська діяльність і дослідницька, реконструкторська почали йти поруч, доповнюючи одна одну, показуючи багатство текстів поезії і думки українців.
«Хорея козацька»
В Україні не було ансамблю старовинної музики, який би акцентував увагу на лицарстві, який би міг давню українську героїку транслювати в сучасний простір. Це соціальний проект, щоб розбудити оспалих українців. У нас багато реконструкторів, які займаються середньовіччям, кують мечі, шиють собі обладунки, але це для них не кореспондується з простором Руси-України. А якщо й кореспондується, то через московську призму. Для мене було важливо створити ансамбль, який може показувати пам’ятки — від середньовіччя через усі історичні періоди саме з акцентом на героїчну, лицарську поезію, і зокрема, філософську. Щоб це був чоловічий ансамбль, який би випромінював чоловічу силу.
Я працював раніше в інших ансамблях, зокрема в ансамблі автентичного співу «Гуртоправці» де вчився співати у Ліни Клименко, фольклористки, етномузиколога, яка займається Поліссям, Полтавщиною. Зрозумів, що навіть оці красиві поліфонічні речі передбачувані — всі знають, що так співали наші бабусі, що це сільська українська культура. Хтось нею захоплюється, хтось починає цього вчитися. У «Гуртоправцях» ми записали диск, куди вмістили декілька творів міської української культури — аристократичної, духовної. Туди увійшов «Мир лукавий», кілька міських романсів кінця ХІХ — початку ХХ століття. Щоб показати, що контекст української культури ширший, ніж представлення України як сільської нації. Працював в ансамблі «Полікарп» (тоді це «Карпатіани»), який був дуже потужним. Займаючись етнороком, етноджазроком, я побачив, що люди часто не слухають текстів, складних модуляцій. А головне, на що роблять ставку — це танці. Ми й далі працюємо з гуртом «Полікарп». Але цей напрямок виявився не моїм генеральним. Я хотів, щоб тексти слухали, щоб люди збагнули багатство цих пісень.
От, приміром, ми співали старовинну колядку «Ангели, знижайтеся». Тут кожне слово на вагу золота. Тут же ось яка ідеологія: народжений Христос народжує в нас свободу. І всі ці метафори: з Даниловим каменем, з неопалимою купиною — це ж багатство філософської думки українців! Цю музику і ці тексти потрібно слухати, розуміти, осмислювати.
«Хорея козацька» виникла на стику таких ідей. Звичайно, на той час хлопці вже добре володіли різними інструментами: лірою колісною, бандурою старосвітською, бандурою Остапа Вересая та інші ін. Було коло однодумців: Данило Перцов, Северин Данилейко, на той час з нами працював Юрко Фединський і я. Потім до нас доєднався Вадим Шевчук (Ярема) і Сергій Охрімчук. Пізніше до ансамблю увійшли Михайло Качалов, Ярослав Крисько, Максим Бережнюк. Юрко Фединський відійшов. У цьому колі витворилися найперші спроби грати старовинну музику стилістично так, як вона могла б звучати. І співати відповідно. І грати на тих інструментах, які функціонували тут, в Руси-Україні і які є водночас абсолютно європейськими. Є версії європейських інструментів, такі як лютня козацька. Це наша національна версія лютні, а є ще й бандура старосвітська. А фідель, лізард, блок-флейти, флейта-траверс, джаламай (шалмей), шалімо, помер — усі ці інструменти є в описах дворів князів Острозьких кінця ХVІ століття. Такі інструменти були в придворних оркестрах.
Використання цих інструментів дало таке унікальне звучання. А до того ми додали своє розуміння, що старовинна музика виконується харизматично, сміливо. Бо це були живі люди зі своїми емоціями. Ми хотіли застосувати наш фольклорний досвід. Деякі дослідники говорять, що ймовірно в церковному, парафіяльному, та й народному співі з Чернігівщини та Полтавщини збереглася стилістика з доби ренесансу.
Тому ми певною мірою зайшли у стилістичну дискусію з Академією старовинної музики в Базелі, де співають дуже рафіновано. А ми вважали, що окрім чистоти звучання повинна бути також достатня харизма і достатня сміливість. На відміну від них, у нас збереглися традиції, фольклор, є на що орієнтуватися. У Швейцарії співають тільки йодлі — наспіви альпійських горців, для яких характерні рулади, стрибки на широкі інтервали, переходи від грудного низького регістра голосу до високого фальцету. Це щось складне, стилістично розірване. А в нас стилістично все це живе, все дихає. Коли записуєш кант про святого Миколая «Ой хто, хто Николая любить» — він і досі співається в різних версіях. Чи ось на Полтавщині Єфремов записав «Страждальная мати». Ці пісні є в старих збірниках, там є ноти. І зараз пісня звучить у величезній кількості інтерпретацій, що показує: запис нот був лише схемою для обігрування навколо неї інтерпретацій, як в італійській музиці. Наприклад, в Італії довго німецьку музику не виконували. У ХІХ столітті нарешті вирішили, що Бетховена зіграють. Поставили ноти перед скрипалями, і скрипалі почали грати, обігруючи кожен звук. І у нас так само. Ми в старовину стояли дуже близько до італійської музики. Про це свідчить те, що записані в старих наших збірниках ноти живуть зараз, інтерпретуються народом дотепер у фольклорі. Носії фольклору показують нам, як твори інтерпретувати голосом, стилістично. На Поліссі, скажімо, є різкіші речі. А на Полтавщині, Чернігівщині, Сумщині, Харківщині, Черкащині стилістика ніжна, рафінована, красива. І цей увесь багаж можна використовувати. Тембри підказують самі інструменти. Береш матеріал і його оформлюєш. Часто доводиться робити гармонізації, бо записаний cantus firmus (одна мелодія). Українці були настільки розвинені музично, що їм достатньо було однієї мелодії, щоб одразу побудувати поліфонію. Принцип такий: усі співають середину і один співає вивід. Коли починають співати, одразу прилаштовується бас, прилаштовується вивід. І увесь цей багатий досвід ми хотіли донести українцям.
Ці пам’ятки — провідники цінностей.
Я вже потім збагнув, що коли граєш, то мимоволі опиняєшся провідником цінностей. Ми відбирали твори, які несли в собі ідеологічне навантаження, щоб показували, що українці в давнину боролися за свободу, що свобода, гідність, освіченість, шляхетне походження народу — підвалини національної культури. Мої хлопці жартують: «Ми перестали бути ансамблем старовинної музики, а стали ансамблем патріотичної пісні».
Важливо, що можна поєднати високий рівень думки і патріотизм. Це доводить, що Бог та Батьківщина — не в конфлікті, що це гідно, що це високі речі. З цим усі мусять рахуватися. І найперше — вороги.
До мене дзвонять з Сибіру, з інших регіонів Росії, просять дозволу співати ці пісні, а дехто просто краде. А деякі видатні українські співаки, які зрадили наш простір, співають на боці руського міра. Я вважаю, що це неправильно. Але це означає, що пісня має силу, яку хочуть украсти, позичити, задіяти на свій бік. І це велика перемога, що саме ця українська спадщина працює як одна зі складових у боротьбі, одна з добрячих веж, з якої ми стріляємо, чи обороняємося, чи йдемо в наступ.
Ми зробили і духовні концерти. Думали: чи зможемо співати високе бароко? Раніше ми до ансамблю дівчат не залучали, а тоді довелося. У нашій старій культурі інституцій кастрацій не було. Високі партії в духовній музиці (дисканти) співали маленькі хлопчики. Коли вони виростали, на їхнє місце приходили інші. Хори хлопчиків при церквах були сильно розвинуті. Ми взяли сопрано, альтів — дружин і сестер наших виконавців: Іванку, Іринку, Марусю Данилейків, які співали з нами. Ми з ними зробили програму «Духовні партесні концерти», де прописані всі партії, де не треба нічого вигадувати.
Ми це зробили, інтерпретуючи в стилі духовних концертів братів Ґабріелів, найвидатніших представників венеційської композиторської школи ХVІ століття. Вони витворили цей тип духовного концерту і вже буквально за 10 років після виникнення цього явища у 80-ті роки ХVІ століття Львівське братство просить у Патріарха Єрусалимського дозволу виконувати в такому ж стилі багатоголосся нашу службу Божу. До того була монодія, одноголосне співання з первинною поліфонією, де трішки гармонізував бас. Є львівські зошити, де вказано, які пам’ятки співалися. А самі ноти не збереглися. Натомість є Супрасльський збірник, у якому записана перша поліфонія «Іже херувими» на 4 голоси. Це написано в Києві, звідси потрапило в Білорусь.
І ми в стилі братів Ґабріелів почали виконувати те, що не виконували до нас у духовних концертах. Наше виконання відрізняється від інших хорів, які співають духовну музику з інструментами. Бо у братів Ґабріелів, крім вокальних партій, були прописані ще партії для інструментів. У нас, на жаль, цих партій для інструментів прописано не було. Але досвід кожного з музикантів, таких як Сергій Охрімчук, Михайло Качалов, Данило Перцов, Ярослав Крисько, Северин Данилейко і дівчата, дозволив відновити цей стиль. Покійний Роман Стельмащук, видатний музикознавець і засновник фестивалю давньої музики у Львові, коли нас уперше почув, казав: «Ні, Тарасе, ми вокальна країна, у нас не могло бути музики з такими інструментами, це експеримент». А потім він мені зателефонував: «Тарасе, ти мав рацію». Виявилося, що він та його друзі знайшли у Вільнюсі велику кількість нотних записів, прописаних для поліфонічних концертів з інструментальним оформленням. А я про це читав раніше. Читав, що Йосиф Шумлянський у Білій Церкві зустрічався з Яном Собеським, і там якраз виконувалася служба Божа з інструментами. Тобто згадки про це явище були. А віднайдення цих артефактів у Вільні заповнило прогалину між видатним польським композитором Антоном Мільчевським і його учнем, киянином Миколою Ділецьким. Вони обидва були пов’язані з віленською школою і діяльністю віленського православного братства.
Ми хочемо заграти ці твори так, як це прописано в тих збірниках і на тих інструментах, які тоді функціонували. Бо крім нас ніхто в Україні цими інструментами не володіє. Ми ще хочемо долучити віолу де гамбу, д’амур. Я зараз активно граю на лютні. Крім того ми завдяки співпраці з Олегом Тімофеєвим зробили реконструкцію львівської лютневої табулятури ХVІ століття. Проект називається «Сарматика». Ми зробили прекрасну інтерпретацію. Данило Перцов прописав для кожного нотні партії. Оздоблення кожного твору для лютні набуло особливого тембрального звучання завдяки обрамленню цими унікальними інструментами. І в хорошій вокальній та особливо інструментальній техніці. Тож здобутки є. Маємо декілька потужних дисків. Звичайно, ми не стоїмо на місці, рухаємося вперед. Іноді чуємо наш старий запис і думаємо «Ми вже давно так не співаємо».
У нас дуже багато крадуть пісень. Часто навіть твори, які я написав, але їх не означував. Тому я вирішив не ховатися за ширмою, а означувати своє авторство. Ми створили сучасну «Думу про Савур-могилу» (про Іловайськ). Нам допоміг епічний, поетичний, музичний досвід.
Маємо цикли «De libertate” (про свободу), «Deus et Patria” («Бог та Батьківщина»), «Carmina sarmatica” («Банкет духовний») та ін. Дуже любимо ці латинські назви. Багато циклів ще не записано. Цикл «Князі Острозькі», «Мазепа та його доба»; концерт «Гіпоминес сарматський» — так називається твір Пилипа Орлика, присвячений Мазепі. Дещо виставили в ютубі. Хочемо показати, хто разом з Мазепою творив цю епоху, хто був у цьому колі (Крщонович, Прокопович, Орновський, Ясинський, Кроковський, Максимович, Яворський, Туптало, який був духівником Мазепи) — вони всі вийшли з гуртка Лазаря Барановича. І сам Мазепа писав поезію. Не тільки три загальновідомі: «Чайка-небога», «Всі покою щиро прагнуть», «Бідна моя голівонька». Московський історик Таїрова-Яковлева знайшла дві автентичних Мазепиних поеми: «Про свободу» і «Старець з тілом своїм бесідує» (про любов до Мотрі Кочубеївни). Потужну поезію писав Пилип Орлик польською мовою, латиною. У музиці цього часу — поліфонічні твори. Це велика культура.
Свободи духу не вкрадеш
Будь-що матеріальне можна відібрати, вкрасти. Батуринські гармати, колекція зброї Мазепи з Батурина стоять у Московському Кремлі, полотна наших художників в Ермітажі… А свободи, духу — не вкрадеш. Якщо ти раб, то пісні про свободу ти не зможеш застосувати — їх не сприймуть.
Я озвучив твори періоду романтизму: Куліша, Петренка, Писаревського, Забіли, Шевченка, Щоголіва, Руданського. Це цілий великий пласт, який осмислюється в контексті персоналій. От співаєш «Дивлюсь я на небо…» десь в Америці. Питають: «Про що це? — Про свободу!». Або «Де ти бродиш, моя доле…» Думаєш: Боже, які тексти! Це справжній байронізм, не зраджений, як у Пушкіна. Ці люди йшли до кінця. Наше завдання представляти Україну і всередині, і за межами. Люди України не знають.
У нас немає окремого каналу для серйозної музики, ми не знаємо своєї класичної, симфонічної, камерної музики. А приміром, у Швейцарії такий канал є. У нас телевізійники говорять, що все це неформат, людям це нецікаво. Яким людям? По-перше, люди люблять те, що знають, а їм варіантів вибору не дають, примушують слухати й дивитися одноманітну примітивну так звану попсу. Треба піднімати духовний рівень людей на вищу сходинку, а не навпаки — привчати до примітиву.
От Джамала виграла Євробачення. Мене питають, як я до цього ставлюся. Кажу: Я тоді вболівав. Це має велике значення, особливо, що вона вийшла з політичною піснею про кримських татар. Але загалом Євробачення, яке цього року відбуватиметься в Україні, проблеми не вирішує.
Ми довели на практиці, що давня культура, яку ми представляємо, цікава і потрібна багатьом українцям, різним верствам населення, нас слухають із задоволенням. Наприклад, бійці на Донбасі, куди ми почали їздити одразу після Майдану — з Русланою Лоцман, Лесею Горовою, Володимиром Гонським, Василем Лютим, Раїсою Недашківською. Ми їздили як народна філармонія. Люди сприймають прекрасно, підходять, запитують: «Чому ми про вас нічого не чули?». Або: «Ми вас знаємо, слухаємо в інтернеті, ви один з наших найулюбленіших гуртів».
Люди повинні мати вибір, якого на сьогодні немає. Телебачення вважає, що його функція — розважальна, а це не так, хоч і розваги різні бувають.
Скільки є величних речей, скільки великих людей було і є в Україні, життя яких є прикладом. Про них треба знімати фільми, які піднімають дух. Про Михайля Семенка, що не побоявся написати Сталіну правду, коли всі побоялися. Про Норильське повстання, яке показує, що українці навіть у сталінських таборах не втратили гідності. Чи про греко-католицького священика Омеляна Ковача, який врятував багатьох євреїв. Для «Інтера» це не герої. Ні Федір Лисянський, який зробив кругосвітню подорож разом з Крузенштерном, ні Василь Стус, ні Андрей Шептицький.
Люди повинні мати вибір
Продюсер Джамали Ігор Тарнапольський (і таких чимало) виступав проти квот на українську музику, заявляв: «Настоящее и так пробьется», «Людей надо развлекать». Насправді це брехня. Українську культуру принижували й приховували від народу сотні років. А послідовники Геббельса кажуть, що 100 разів повторена брехня стає правдою. Так само російська попса, якою годують скрізь: на телебаченні, в автобусах, маршрутках тощо. Це стає нормою і не тому, що подобається людям, а тому, що в них немає вибору. А це злочин, тим паче під час війни. У маршрутках аргументують так: ми перевозимо росіян, українців, молдаван та ін., тому включаємо передачі російською. А чому?
Ми свого часу написали петицію в Міністерство транспорту та інфраструктури. Хотіли зустрітися з міністром, так і не добилися. Зараз написали нову заяву. Я вважаю, що в автобусі має бути тиша. Зараз у всіх є флешки, мобілки, навушники, хто що хоче, те собі вмикає. А хто хоче — читає, дрімає, дивиться у вікно на природу, вчить теореми чи щось інше. Має бути індивідуальний простір, шанс на тишу і шанс побути з самим собою. Чому мусимо слухати й дивитися те, що нав’язують? Мені, наприклад, подобаються романтики, автентична музика тощо. А канал «Культура» виходить на хвилях, які не можна ловити в машині.
Щодо мовного питання, тут багато спекуляцій. Кажуть, нам потрібна багатомовність, от як у Швейцарії. Насправді це означає: «Давайтє гаваріть на общєпонятном». Одному такому я відповів: «То поговоримо кримськотатарською». Він був дуже здивований, адже ніколи й не замислювався, що є ще мови, крім російської. Крім того, Швейцарія складена з окремих кантонів, які національно пов’язані з франкофонами, германофонами, італійськомовними і ромейцями. У нас зовсім інші історичні реалії й повинна бути одна державна мова.
Зараз у Верховній Раді кілька мовних законопроектів, дуже важливо, щоб пройшов законопроект про державну українську мову 5670, щоб саме він став законом, ми його підтримуємо.
На завершення хочу сказати про позитив: «З-під коріння тихо-любо зелені пагони ростуть». І виростуть. Мені артилерійці з передової казали: «Тарасе, не вірте, що канал «Культура» слухає тільки Василь зі Львова та Іван з Луцька (є такі додзвонювачі). Ми слухали на передовій, це нам потрібно». Незважаючи на обставини, люди знімають українські фільми — короткометражки і великі епічні. Я був на допрем’єрному показі чудового фільму-трилогії режисера Ірини Правило: три історії, сповнені глибокого філософського смислу автор характеризує як «Позачасове» («Кров» за мотивами автобіографічного оповідання Нодара Думбадзе), «Позавікове» (Мужицький ангел» за мотивами оповідання Степана Васильченка) та «Безмежне» («Мій університет» за мотивами італійського автора Ніно Палумбо). Рівень трилогії високий завдяки таланту режисера, хоч там знімаються непрофесійні актори. З’являються прекрасні епічні полотна, до таких належить «Поводир» Олеся Саніна, де поєдналися теми голодомору, репресій проти інтелігенції, кобзарів, зрада прислужливої інтелігенції… У цьому фільмі звучить кант «Ісусе прелюбезний» як один з лейтмотивів. Пишуть хорошу сучасну музику: Алла Загайкевич, Данило Перцов, Сергій Зажитько… Цікава сучасна українська література. Нація повинна осмислити, що це вартісне, а ЗМІ — представляти людям якісні речі, а не «Свати», «Останній москаль» та інший примітив.
Записала Надія КИР’ЯН
