Чому війна триває?

Чому війна триває?

Бо у нас немає справжньої любові до України, — переконаний боєць добробату “АЙДАР” Микола Гергелюк

 

С. МАСЛОВСЬКА,

М. СЯБРОВ (фото)

 

Волонтери “Заставнівської волонтерської сотні” повернулися зі сходу України додому, до своїх рідних, у звичне мирне життя. А в очах і досі люди у військовій формі, білих халатах, із забинтованими головами, руками, ногами, які не хотіли фотографуватися тільки тому, щоб за них не хвилювалися рідні. Кожного ранку з тривогою в серці дослухаємося до новин звідти, з того пекла, і нервово тривожимося, що знову хлопці гинуть і багато поранених. Віримо в те, що кожен із травмованих отримає вчасну і кваліфіковану допомогу у 61-му польовому шпиталі (чи іншому), де працюють справжні професіонали, гарні та щирі люди.

На сході майже немає просвітництва

Ми виїжджали з військового шпиталю до нового місця призначення, де нас чекали зовсім інші військові-айдарівці, про яких багато чули, читали, але з якими ніколи не зустрічалися віч-на-віч. Забігаючи наперед, варто сказати, що це знайомство запам’ятається кожному з нас надовго. Але передувала цьому ложка дьогтю в бочці меду, яка залишила гіркий присмак немалої різниці між нами-західняками та мешканцями окупованих територій сходу України. Проїхавши перший, потім другий блокпости дороги, яка веде у Донецьк, зупиняємося на третьому. Наступний, за якихось кілька сотень метрів — сепаратистів. Тут чекаємо хлопців з “Айдару”, а я не втримуюсь і біжу поспілкуватися з людьми, які стоять у колоні одні навпроти інших, із відривом у сотню метрів, у довжелезній черзі, аби ті, що зліва, втрапили на територію так званої ДНР, а ті, що справа, — на українську…

— Перепрошую, ви — додому, чи з дому? — Запитую молоде подружжя з дворічним малям, які поспішали на наш бік.

— Ми ідьом к маме, она живет в Украінє, чтоби посмотрєла на внука. — відповідає чоловік.

— А чому з матусею не живете, у рідній хаті, у своїй державі? — цікавлюся. — Мабуть, у Донецьку маєте роботу?

— Работи нєт и продукти в ДНР дорогіє, но в Украінє нє лучше.

— А вам не байдуже, яке буде майбутнє вашої дитини і що ви їй скажете про цю війну, коли син виросте?

— А нам бєз разніци. Главноє, чтоб работа била, чтоби било как в совєтском союзе, чтоби сємью и рєбєнка прокормить.

Молодим людям, інфікованим мисленням про рай у СРСР, не сподобалося, коли сказала, що крім харчування потрібна духовна їжа, якої не почерпнеш із російських телеканалів. Але обіцяли подумати про свою Гідність, що подивляться на Ютубі про діяльність “Заставнівської сотні” і розкажуть про спілкування зі мною у колі своїх друзів. Так воно буде чи ні, але, розумію, що з ними спочатку потрібно просто говорити…

Дві жінки мого віку поверталися додому, в Донецьк, де живуть із народження і не збираються звідти виїжджати.

— А ви билі у нас?.. Нєт? Так прієзжайте, у нас там нє Хатинь, нікого нє питают. Там жівут нормальниє люді. — Емоційно відповіла мені донеччанка, коли я запитала, як їм живеться на окупованій території. Я подякувала, вибачилась і сказала, що не приїду, бо мене там точно будуть і “пытать”, і питати лише за мою западенську українську мову, а ось їм — нічого не буде за те, що вільно почуваються на нашій території, розмовляючи чужим “язиком”. Ось і вся різниця… Її ж попутниця додала, що постійно їдуть сюди, бо в них дуже дорогі продукти харчування, але наголосила, що в Донецьку кожен третій — за Україну.

Спілкуючись з поважною парою, котра їздила оформляти пенсію. Пані запитала: “Откуда ти такая говорлівая?” Я відповіла, що з України. Не захотіла мене послухати, мовляв, поспішала, але замислилася над моїм запитанням:

— Як ви думаєте, коли б у Донецьку була українська мова, наша народна пісня і колядка, церква, чи ступив би ворог на землю шахтарів і зробив розбрат між нами?.. Будь ласка, поговоріть про це зі своїми сусідами та ріднею…

Якось миттєво збагнула: проблема в тому, що ми не вступаємо в діалог, окрім великого інформаційного провалу, на сході не було і немає просвітництва, яке б стерло ілюзорні кордони між правим і лівим берегами України, що розділив сім’ї, який проходить по людських долях. Можливо, там справді багато за Україну, але не за ту, якою їх лякають. Аби нас зрозуміли, маємо бути більш терпеливими і робити все не через примус до правди, а звичайним, живим спілкуванням…

 

Цієї ночі ворог гатив безжально…

Тим часом, до нас під’їхав Микола — найкращий друг сина нашого водія М. Остаповича також Миколи, і ми напросилися в гості, на так звану базу батальйону “Айдар”. Дорогою майже не розмовляли. Будинки та паркани, простріляні ворожою зброєю, мелькали ніби в німому, безлюдному кіно… Хлопці зустріли нас привітно, але камери та фотоапарата уникали. Ми не наполягали, бо розуміли, що серед них — непримиренні до ворога бійці, яких можуть вичислити, а також розвідники. Страви з домашньої печі їм смакували. Дякуючи, примовляли: “Передайте велике спасибі жінкам і дівчатам за цю смакоту та духовну їжу — просвітницькі газети й журнали з рідної землі”. Доки воїни розвантажували ящики, Микола отримав смс, яке він із посмішкою прочитав уголос: “Порошенко визнав незалежність ДНР. Ти не потрібен в зоні АТО… Нє торопісь на дємбель, всьо рєшєно… Солдат за что ти воюєш, за США і дядю Сема”.

Юнак каже, що така “абракадабра” надходить до них часто, але ніхто з бійців не звертає на неї уваги. Знайомлячись із місцем розташування бійців, знову боляче стиснулося серце. Чоловіки живуть у зруйнованому приміщенні, майже без вікон і дверей, де холодно і незатишно. В одній кімнаті сплять, їдять, перуть, сушаться. На одному з ліжок — поранений боєць. Лікуватися нікуди не їде. Він розвідник:

— Ми живемо ще по-божому. Побратими вже півроку в бліндажах. А є й такі, хто з грудня 2013 року ще вдома не був. Тож ваша їжа для них — справжня вісточка з рідної хати… А нога швидко заживе, я тут потрібен…

Поруч із воїнами вірні друзі — собака і кішка. Перший за півгодини до обстрілу попереджає своєю неспокійною поведінкою, а другий “бореться” із ворогом № 2 на війні — гризунами.

— Дуже хотілося б познайомити вас із буковинцями-айдарівцями, — продовжує боєць. — Є родом із Чернівців, Хотинського району, Вижницького. Більшість зараз на позиціях, на передовій. Чи далеко звідси? Ну, декілька сотень метрів точно є. Ворог цієї ночі гатив так безжально, що від гуркоту будівлю мало не розтрясло.

— Як люди тут живуть і рятуються? — поцікавилися.

— Вони вже звикли. Вночі — у погребах, вдень вирішують свої справи. Чимало хто з них у нас на “особливому” рахунку, за наміри нашкодити нам…

 

“Дядєнька, а когда ви нас будєтє убівать?..”

Слухаючи Миколу, який розповідав про своє життя на передовій, хотілося насамперед вилікувати його від застуди. Він часто кашляв і тримався за горло. Вуха також хворі. Поправляючи слуховий апарат, нагадав нам, що батальйон “Айдар” був сформований із 90 % майданівців 2014 року. Він спочатку був волонтером і допомагав “айдарівцям”, 2015-го — підписав контракт. Зараз “Айдар” — це 24 окремий, штурмовий, найбільш боєздатний і вмотивований батальйон у складі ЗСУ, підпорядкований прямо Верховній Раді України. У травні відважні вояки просунулися на три кілометри вперед і нині це село — вже наше. Микола довгий час був на вогняних точках, нині у його обов’язки входить виховна робота з особовим складом і контакт із місцевим населенням, зокрема й розмови про досягнення Української армії. Він — агітатор-просвітянин, видає бойовий лист-газету “На лінії фронту”, де пише про героїзм своїх побратимів, роботу капеланів, співпрацю з населенням. Як сказав боєць, у цьому селі 60 % мешканців — з прихованим проросійським настроєм, 2—3 % — проукраїнські, стільки ж — проросійські радикали, решта — нейтральні. Пригадує, як вперше прийшов із побратимами до дошкільнят із солодощами, до них підійшов хлопчик і запитав:

— Дядєнька, а когда ви нас будєтє убівать?..

Коли виїжджали з того села, діти віталися “Слава Україні! Героям Слава” і цікавились, коли до них приїдуть знову. Тамтешня завідувачка БК проводила у селі референдум щодо належності до ДНР. З приходом “айдарівців”, “перекинула кожуха”. Одна із місцевих мешканок поскаржилася Миколі, що завідувачка таємно святкувала День Росії і побила односельчанку за те, що та розмовляла українською мовою. Довелося проводити бесіду. Серйозну. Зчаста вдаються до зачисток, якщо провокатори не розуміють по-доброму.

— Послідовна політика Росії постійно прищеплювала комплекс меншовартості, ось вони й нашугані. Для східняків головний авторитет — Ахметов, — каже Микола. — Я їм кажу: він не цінує вашу працю. Маючи в Німеччині металургійний завод, платить там по 7 тисяч євро зарплати, а вам, максимум 7 тисяч гривень. Але вони йому кланяються в ноги за те, що він “дєвочке-інваліду купіл каляску”… Низька мораль і свідомість та рабський спадок ведуть у прірву їх і не дають рухатися вперед країні загалом. Тому ми, добровольці, ведемо боротьбу жорстко. Війна має бути безкомпромісною і безальтернативною. У нас немає справжньої любові до України, того побутового націоналізму, що я — українець і тому не братиму хабарі. Я — кандидат історичних наук, хочу працювати за спеціальністю, але не там, де втягують у гнучку систему “оподаткування студентів” для обов’язкового внеску декану… Днями у мене закінчується контракт на службу у війську, якби здоров’я дозволяло — залишався б тут. Але морально й фізично важко збирати на полі руки, ноги побратимів, нести на спині 200-го, коли в країні є не тільки військова, а й гуманітарна сфера, яку також потрібно рятувати.

 

Ваше майбутнє — у ваших руках

На наше запитання, коли закінчиться війна, юнак відповів, що за гнилої політики наших діячів та якщо лідери не готові пожертвувати своїми статками, не те що життям, — не раніше ніж через 10 років. Ми Миколу слухали б ще і ще, але командир добробату повідомив, що є термінова робота: співбесіда із серйозним “простим” мешканцем. Отож, попросивши вибачення, подякували хлопцям за службу і вирушили в дорогу. Перші кілометри були найскладніші, адже об’їжджали Донецьк цього разу іншим боком. А ще не вкладалися в голові роздуми, факти, мрії, реалії, які так глибоко аналізував молодий хлопець із Закарпаття, брат якого Михайло також служить, але в батальйоні “Донбас” і там, у рідному селі, їм ніяк не виділять землю, сміючись у очі, мовляв, розумні воювати не підуть. І стало сором за ницість і аморальність наших співгромадян, за нашу державу, яка, маючи таких розумних людей (усі, з ким познайомились в “Айдарі” — з вищою освітою, кандидати і доктори наук), не вміє їх захисти. Як не вміли це зробити наші отамани 99 років тому, коли кинули на поталу патріотів, що згодом стали героями Крут.

Мабуть, ще довго перед очима будуть люди в камуфляжі, фото 200 загиблих “айдарівців”, чорне небо Донбасу і терикони обіч дороги — мертві гори непотребу землі, як погук минулого та заклик прийдешнім: прокидайтесь від летаргічного сну, захищайте свою землю, ви маєте міцне коріння, дорогоцінні скарби, славну козацьку історію і ваше майбутнє — у ваших руках.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment