Пам’яти учителя і вільного українця

Павло Павлович ЧУЧКА відійшов у безсмертя

 

Це сталося 10 грудня 2016 року вдома, в Ужгороді. “Нічого. Все це вилікує смерть…» (Ліна Костенко). Проте, що вилікує нас, живих, від цієї втрати в українській і світовій науці та нашому українському суспільно-політичному житті? Думаю, що усвідомлення особливої значущости наукового подвигу цієї ЛЮДИНИ, що через хащі мінливих окупацій рідного краю і глибочезної світоглядової кризи значної частини українців вперто й послідовно продиралася до української свободи, соборности й незалежности зі смолоскипом Української Мови та її основними символами — Іменем та Прізвищем. Звідси назва його докторської дисертації “Антропонімія Закарпаття» (1970). Це був науковець з антропонімними кулями. Влучають у безпам’ятство та несвідомість. Можуть оживити і навіть подарувати безсмертя. Похвали гідна оцінка наукової праці Павла Чучки: 2005 року він нагороджений орденом “За інтелектуальну відвагу». Звідки ця відвага науковця й громадянина?

Коріння наукового й водночас світоглядового вибору — рідне село Бараниці на Ужгородщині, де він народився 22 лютого 1928 року. Село розташоване на межі з угорцями та словаками, мови яких він ще змалку опанував. П. Чучка підкреслював, що в цьому селі українці називали себе “тільки давнім живомовним етнонімом руснáки», на противагу до етноніма русини, яким себе називали власне гуцули і власне бойки, що протягом ХVII—ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини. І так тривало до кінця Першої світової війни, що кардинально вплинула на світогляд закарпатців у їхньому прагненні належати до соборної України. У своєму безцінному науково-методичному посібникові “Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті: етнолінгвістичний та культурно-історичний аспекти» (2005) Павло Чучка наголосив: “Протягом шістдесятих років ми особисто обстежили всі села Закарпаття і на підставі показань старожилів склали спеціальну мапу, присвячену тодішньому вживанню етнонімів русин і руснак» (с. 23). Отже, від етноніма до антропоніма: власного особового імени та прізвища до активної громадсько-політичної роботи як першого голови Закарпатської обласної організації Товариства “Просвіта» ім. Тараса Шевченка та одного із засновників Народного Руху України на Закарпатті.

Проте цьому передував вибір українського відділу філологічного факультету Ужгородського державного університету (1947—1952), відтак аспірантура в Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка й захист 1959 року кандидатської дисертації “Українські говірки околиці Ужгорода (Фонетика і морфологія)». Себто джерелом наукової постави й неспинного поступу науковця стала основна сила мовної самобутности й самодостатности — гóвори. Вони ж не меншою мірою, а понад то в порубіжному краєві, є внутрішніми сенсами антропонімійної (ономастичної) лексики, основну рису якої — історичність і соціозумовленість — почав системно досліджувати мовознавець. Саме Його розвідки найвищою мірою виявлять міждисциплінарний синтез діялектології, історії мови та антропоніміки з винятковим акцентом на соціоісторичності цих дисциплін. Прелюдією до його magnum opus став розлогий розділ “Історія власних назв» в академічній п’ятитомовій монографії “Історія української мови» (1983, с. 592—659), де простежено історію розвитку імен, прізвиськ та прізвищ від давньоруської до української антропонімії ХIV—ХV, ХVI—ХVIII, ХIХ — початку ХХ століття. Відтак дослідник системно розкрив основні засади творення давньоруського, староукраїнського та сучасного топонімікону. В основі розвідки структурний і лексико-семантичний аналіз первісних твірних основ деапелятивізованої лексики.

Вершинним досягненням мовознавця, вислідом його відданої й неспинної сорокалітньої праці став фундаментальний і новаторський словник “Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник» (2005) з промовистим епіграфом Івана Франка з його “Причинок до української ономастики», де цей видатний енциклопедист наголошує на потребі дослідити “внутрішній зміст і ядро» наших імен і прізвищ. Власне до цієї пекельної роботи над 11 500 прізвищевими назвами закарпатських українців, що не є вибіркою, а повним антропоніміконом Закарпаття від ХIII століття до 1946 року, і взявся Павло Чучка. Теоретична частина словника не менше новаторська, ніж реєстрово-практична. Зауважимо лише на базових проблемах, розв’язання яких запропоновано в цій праці і без застосування яких неможливе подальше лексикографування антропонімійного матеріялу. Себто Павло Чучка максимально вдосконалив, а почасти і заклав основи історико-етимологічного лексикографування антропонімійного матеріялу в його територіяльному й часовому розрізі, що до нього намічено в працях Ю. Редька, М. Худаша, р. Осташа, І. Фаріон та інших.

Основний принцип його антропонімійного лексикографування — етнонаціональний. І що ширший слов’янський та інший матеріял залучено, то більше в ньому етнонаціонального! У цьому контексті науковець розв’язує проблему кореляції глобальних, національних та регіональних ознак прізвищ українців; розкриває базові поняття “прізвища українців» та “українські прізвища», перше з яких протиставлено поняттю “прізвища неукраїнців» (в основі національна належність), а друге — поняттю “чужомовні прізвища», або “перейняті прізвища» (в основі лінгвальний, власне етимологічний принцип). Себто цілком слушно й вмотивовано до прізвищ українців належать “всі без винятку прізвища осіб української національності, якщо їх носії вважають себе українцями» (с. ХV), натомість до українських прізвищ належать ті, що утворені засобами та способами українського словотвору від слів української мови, від давніх українських адаптованих запозичень, від чужомовних слів, але з допомогою українських словотворчих засобів. Таким способом перед нами постають антропоніми як етномовні ідентифікатори нації в своєму історичному розвиткові.

Історико-етимологічний принцип науковець виводить із покликань на праці О. Суперанської та І. Фаріон, зауважуючи, що “об’єкт етимологічного аналізу прізвища — не вся історія лексеми з часу її появи в мові, а лише той відрізок у її історії, упродовж якого ця лексема ставала спадковою власною назвою засновника відповідного роду, тобто факт установлення того, чим, власне, вона була 200—300 років тому» (с. ХLI). Дуже важливо під час етимологізування застосовувати так званий принцип самобутности, що “зобов’язує дослідника шукати етимологічне пояснення, передусім, у власних ресурсах мови» (с. ХLII), що найпослідовніше й найрезультативніше втілював у своїх ономастичних дослідженнях професор Михайло Худаш, колега Павла Чучки та його однодумець. Попри те, в етимологічному аналізі, як наголошує професор, найважливіше відповісти на запитання, який народ створив це прізвище, “чиї лексичні ресурси використано, чиї словотворчі засоби і способи застосовано для його утворення — власні чи чужі, загальнонаціональні чи регіональні, апелятивні чи пропріальні» (с. 1). Дослідник дає розлогу відповідь на це засадниче питання, подаючи доглибну аналітику близько тридцятьох прізвищевих формантів та їхніх функцій. Науковець використовує свій індивідуальний дуже промовистий термін родичівські форманти (відомі як патронімні), що утворювали синівські іменування від назв батьків, і стверджує найбільшу продуктивність закарпатських прізвищ із суфіксами –ак/ -як /-чак: Галущак, Микуляк, Головчак, ; -ук/ -юк /-чук: Ґриджук, Радилюк, Лінивчук; -ич: Барнич, Настич. Серед своєрідних закарпатських формантів –ей: Томей, –инець: Лазаришинець, –ій: Берегій.

Наголошуючи на асемантичності прізвищ (не виражає жодного значення), мовознавець підкреслює його визначальну ідентифікаційну функцію: свого роду і народу. Саме через поморфемний аналіз ми можемо визначити батьківсько-синівські, материнсько-синівські та інші родинні взаємини: Петр-иш-ин-ець — Петр-иш-ин — Петр-их-а — Петро, а через твірну основу питомість її чи запозичення. Водночас ця основа — це спресована в слові соціяльна, етнічна та культурна історія краю. Показово й те, що більшість апелятивів, представлених у прізвищах закарпатських українців, належить до загальноукраїнської літературної мови (с. ХХIII), що, попри діялектні та історико-політичні відмінності, свідчить про нашу спільність та соборність.

Виняткової уваги заслуговує трактування словотвору прізвищевих назв як складника їхніх етимологій і нагальну потребу принципово відрізнити словотвірний аналіз прізвищ від поморфемного та етимологічного аналізу. Цілком поділяємо думку дослідника, що існує лише два способи творення спадкових родових знаків в діяхронії: морфологічний і семантичний, що розкодовують інформацію і з історії мови, і з історії її носіїв. Якщо перший полягає у творенні прізвищ з допомогою відповідних прізвищевих формантів, то другий — у трансонімізації апелятивів, себто у переході (зазвичай через метафоризацію) колишніх індивідуальних прізвиськ та особових імен у розряд прізвищ, що масово сталося на межі ХVIII—ХIХ століття під впливом позамовних чинників, зокрема спеціяльних декретів австрійського цісаря Йосифа II від 1 листопада 1780 року та декрету цісаря Франца I від 13 листопада 1814 року. Наголосимо: серед наскрізних ідей аналізу прізвищ — їхня вмонтованість у суспільно-політичні процеси, себто антропонімосоціолінгвальність, через яку пізнаємо не лише суспільний статус і родовід іменованого (денотата), але й загальні історико-політичні обставини. Зокрема, “національна форма особових імен при прізвищевих назвах (пор. Elek — Oleksa, Hric — Griga, Fedor — Francz) у писемних пам’ятках ХVI-ХVIII ст. на територфї Угорського королівства дає змогу дослідникові впевненіше говорити про етнічну належність її носіїв» (с. 9). Ось вона знову — ця корона ЕТНІЧНОСТИ!

Ще одну ономастичну вершину взяв професор Чучка своєю працею “Слов’янські особові імена українців. Історико-етимологічний словник» (2011) — перше в історії нашої мовознавчої науки дослідження про питомі (автохтонні) слов’янські імена українців, які сьогодні складають у нашому антропоніміконі заледве 3—4 % (у південних слов’ян 70 %, у чехів — 30—35 %) (с. 10).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment