Продовження апологетики абсурду

Степан ПАВЛЮК,

академік НАНУ, доктор історичних наук, професор,

директор Інституту народознавства НАНУ;

 

Роман КИРЧІВ,

доктор філологічних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України,

провідний науковий співробітник Інституту народознавства НАНУ

 

Таке загальне враження від прочитання книжки ужгородського історика Володимира Фенича “Угорська Русь і “Ганнібалова присяга» Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» (Ужгород, 2015. — 144 с.), виданої під грифом Історичного факультету Ужгородського національного університету. Уже з експресивного формулювання заголовка і перших рядків вступу виразно зазначилося, з якого поля це писання, хто його автор, та що сподіватися на щось путнє від цього опусу порівняно з дотеперішньою казуїстикою апологетів закарпатського русинства — годі.

Цього разу головною мішенню “дослідницького» прицілу стали відомі зацікавлення М. Драгоманова Закарпаттям, його дворазове відвідання цього краю в середині 70-х років ХІХ ст. (1875, 1876) і пов’язані з ними думки, враження, заходи, виражені в наукових і публіцистичних працях та громацько-культурній діяльності вченого. Особливо його вимовна алюзія до афористичної клятви карфагенського полководця Ганнібала (Аннібала), який ще дитиною присягнув бути непримиренним ворогом Риму: “Позаяк я був першим Українцем, одвідавшим Угорську Русь, — констатував М. Драгоманов, — позаяк побачив, що вона одрізана духовно од галичан більше, ніж Австралія од Європи, — то я собі дав Анніболову присягу працювати для того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національного демократичного і поступового руху, в котрому лежить її єдиний порятунок».

Весь цей матеріал справді позначений глибокою стурбованістю і дуже невеселими роздумами М. Драгоманова від того, що він знав, що побачив і почув зблизька впродовж короткочасного (неповних два тижні разом) перебування в Закарпатті, та болісними пошуками засобів для порятування “пораненого брата», як він називав закарпатських “русинів».

Для М. Драгоманова т. зв. “Угорська Русь»  однозначно “наша Закарпатська Країна», “іще одна частина нашої спільної батьківщини», а її корінний люд — “загірні люди наші». Його особливо вразило, що ця “частина нашої спільної батьківщини» порівняно з іншими частинами поневоленої та розчленованої чужинцями України залишилася найвідсталішою і занедбаною в соціальному і національно-культурному відношеннях, що тут триває багатовікове панування угорських феодалів, визискування і посилене винародовлення закарпатських русинів, а місцеві освічені люди в більшості не тільки не дбають про те, щоб якось зарадити цьому, а в багато-чому підспівують і допомагають поневолювачам. Гострий докір кинув учений і вбік української інтелігенції сусідньої Галичини та Наддніпрянської України — за недостатню увагу до Закарпаття.

Наснажені великою рацією й публіцистичним хистом виступи М. Драгоманова, без сумніву, великою мірою вплинули на посилення і поглиблення українознавчого вивчення Закарпаття та розвиток тут українського національно-культурного руху й національної свідомості, зокрема поступу в усвідомленні цього краю як складової української етнокультурної цілісності. Але вони, ці виступи, маючи в своїх інтенціях багато важливого, посутнього, все ж не мали характеру постульованого в заголовку книжки “інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» і, тим більше, не належали до початків цього “завоювання».

Уже набагато раніше Закарпаття озвучувалося в загальноукраїнському інтелектуальному і навіть політичному дискурсі. Лідер галицької “Руської трійці» Маркіян Шашкевич у “Передслів’ї» до “Русалки Дністрової» (1837) назвав разом із тогочасними надбаннями “хорошим і ціловажним ділом» українського («руського») духу з Наддніпрянщини і Галичини також латинськомовну “Граматику слов’яно-руську» (1830) закарпатця Михайла Лучкая. Інший галичанин з того часу Іван Вагилевич писав у листі від 7 березня 1837р. до професора Київського університету Михайла Максимовича: “Ми єсмо южнорусини… Оце ж ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою задніпровою складаємо одне существо… Геть перегороди, бо не їм псувати существо народу…»1.

Багато зауваг і спостережень про етногенетичні й етнокультурні тотожності і близькості населення з галицьких і закарпатських гірських схилів містили описи “Мандрівки по Галицькій та Угорській Русі» Якова Головацького, що друкувалися чеською мовою в празькому журналі у 1841—1842 рр. Уже тоді Я. Головацький записував у Закарпатті народні українські пісні, які разом із галицькими з 1863 р. при підтримці українського вченого-славіста Осипа Бодянського друкувалися великими подачами в редагованому ним науковому серійному виданні “Чтения в Имп. Московском Обществе истории и древностей российских при Московском университете» і згодом разом з пізнішими додатками склали відоме чотирикнижжя “Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким» (Москва, 1878).

На етнокультурній єдності русинів Закарпаття з іншими частинами українського народу наголошував уродженець цього краю вчений філолог і сходознавець Андрій Дешко в нарисі “О Карпатской Руси», надрукованому в альманасі М. Максимовича “Киевлянин» за 1850 р. У час революційних подій 1848—1849 рр. закарпатський політичний діяч Адольф Добрянський виступив із проектом об’єднання Галичини і Закарпаття в окремий автономний “коронний край» у складі Австрії.

Таких фактів бачення Закарпаття в контексті з ширшим і вужчим українським етнокультурним простором, ще до виступів М. Драгоманова стосовно цієї теми — багато, особливо на ґрунті розгортання у другій половині ХІХ ст. народознавчих (етнографічних і фольклористичних і мовно-діалектологічних) дослідів.

Саме головно на основі етнокультурних реалій і наукових студій над ними М. Драгоманов стверджував, що “Закарпатська Країна» і її люди — частина української землі і українського народу. Бо ж відомо, що народна мова, обрядово-звичаєві традиції, усна поетична словесність навіть за найскладніших історичних обставин залишаються потужним етнооберігаючим й етнооб’єднуючим чинником. “Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України, — писав Іван Франко в статті “Літературне відродження Полудневої Русі і Ян Коллар», — то все-таки заселяючий її народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцільність. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова — при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів, — в основних обрисах такі однакові, що руснак з-над горішнього Сяну без труду порозуміється з українцем з-над Десни, Сули або й від Харкова, признає його звичаї, його спосіб життя і думання, його “поведінку» за свої, за рідні, хоча не скаже сього про свого близенького сусіда — ясельського або тарнівського мазура»1 .

Так, жодне більш-менш серйозне розважання стосовно етноідентифікації, етнічних спільнот не може обійтися без народознавчого блоку даних. Це надто вагомий і достовірний матеріал, твердий горішок для маніпуляторів від науки; тих, що із-за “лакомства лукового», грошолюбства готовий кривити душею, торгувати правдою. Не випадково М. Драгоманов ставив перед очі закарпатської інтелігенції високу моральну чистоту народної пісні, наголошуючи: “Народні пісні за рублі не складаються»2.

Чомусь подумалося, що коли б В. Фенич схотів і зміг по-науковому застановитися над цим матеріалом, то хоч-не-хоч повинен був повести свій “дослідницький» наратив у дещо іншому керунку, з не такими акцентами і стилістикою. Однак цього він не зробив.

В одержимості конструювання з закарпатських русинів окремої від українського народу етнічної спільноти, самобутнього етносу, він, як і його попередники та сучасники в цій затії, просто переступає, ігнорує все те, що не тягне на її користь. А якщо й доводиться десь торкнутися чогось такого, то зазвичай збуває без коментування. Так, приміром, лише констатуванням обмежився, що М. Драгоманов заохочував закарпатських інтелектуалів збирати й досліджувати місцеві етнографічні матеріали, що в ужгородській газеті “Карпат» він надрукував у 1876 р. статтю “Изучение народной словесности в Великой и Малой Руси». А факти це аж ніяк не ординарні. Знаючи про ту важливу роль, яку ще в першій половині ХІХ ст. відіграв народознавчий, фольклористичний рух для українського національно-культурного відродження в Наддніпрянщині й Галичині, вчений прагнув задіяти потенціал цього досвіду і в Закарпатті.

Як головне своє дослідницьке завдання В. Фенич визначив “доведення твердження, що саме від російського “україномана» Михайла Драгоманова виходять витоки свідомого інтелектуального завоювання Україною  Закарпаття» (с. 11). У наступному викладі це “завдання» виливається в дуже віддалену від науки неблаговидну публіцистику з виразно замаркованою тенденцією на дискредитацію “закарпато-руського» вектора знань і діянь М. Драгоманова і взагалі зневажливого позиціонування цього визначного вченого й українського патріота — зі щоразовим прив’язуванням до його імені принизливого “україноман», “російський україноман», “російський емігрант-україноман».

Більше того. У версії “дослідницького» наративу В. Фенича М. Драгоманов представлений тим, хто “спотворив обітницю знаменитого полководця Карфагену» (с.6) і спричинився до інших далеко сягаючих історичних лих. Зокрема насильної “українізації» закарпатського краю, “національно-політичної конвертації угорських русинів в українців», наслання на цей край “галицьких п’ємонтійців», націоналістів, реалізації “невдалого німецько-українського проекту», “німецько-нацистського експерименту» (с.139, 140), яким, за переконанням автора, була Карпато-Українська держава в подіях жовтня 1938 — березня 1939рр., та, зрештою, — успішного виконання “Ганнібалової присяги» М. Драгоманова “великим лиходієм ХХ століття Йосифом Сталіним» (с.140), який здійснив мілітарну окупацію Закарпаття і приєднання його “до складу української республіки СРСР» (с. 141).

Так сучасний учений-історик “віртуозно» зістикував М. Драгоманова зі знаковими злочинцями новочасної доби — Гітлером і Сталіним.

Як він це робить, на якому рівні науково-методологічного, фахового історіографічно-історіософського мислення та з якими ідейними інтенціями? — докладніше показує відомий український учений-етнолог, професор Ужгородського національного університету, уродженець Закарпаття Михайло Тиводар у відгуку “Одкровення кандидата наук Фенича», опублікованому окремою брошурою (Ужгород: Ґражда, 2016. — 24 с.).

Об’єктивна компетентна аналітика може ще продовжити перелік інших відверто проартикульованих і завуальованих “одкровень» цього автора. А на загал його науково імітований текст справляє прикре враження. Не тільки тією сутнісною неправдою, яка пропонується в супроводі пасажів накликувань колишніх радянських і теперішніх пострадянських учених до написання об’єктивної історії Закарпаття, побудови правдивої історії України, до наукової толерантності, “академічної дискусії» “без слини і піни на роті» і т. п.

Вражає лукавство й войовниче завзяття, з якими автор нав’язує свою візію історичного і сучасного буття Закарпаття, безцеремонне відмітання, приниження, фальшування й грубе потоптування всього, що суперечить його схемам. Бо ж хіба не наругою, святотатством є трактування вченим уродженцем Закарпаття всього лише “невдалим німецько-нацистським експериментом» того феномена української волелюбності й соборницького почуття, яким заясніла наприкінці 30-х років минулого століття — нехай і дуже короткотривала — держава Карпатська Україна?! Навіть не всякий ворог-чужинець зважиться на такий цинізм.

Елементарно об’єктивний дослідник не дозволить собі на таку озлоблену негацію, з якою автор книжки відзивається про просвітницьку, громадсько-організаційну і культурну подвижницьку роботу, виконану в Закарпатті українськими патріотами, з Наддніпрянщини і Галичини, які в міжвоєнне двадцятиріччя опинилися в Чехословаччині. Не нав’язуванням закарпатцям “україноцентричної орієнтації», як вважає автор. Тямущий історик мав би знати, що коли б такої орієнтації не було в них, закарпатців, бодай хоч на підсвідомому рівні й культурно-побутової традиційності, то в умовах понад 700-літнього чужинецького поневолення і політичної відірваності від етнокультурного материка, — не зберегти б їм своєї етнічної ідентичності. Та й діяльність “українізаторів» і “галицьких п’ємонтійців» щодо організації сільських і міських осередків “Просвіти», хорових театрально-аматорських і спортивних гуртків, товариств, не могла б увінчатися тою підтримкою в закарпатського народного загалу і тими плідними наслідками, які вона осягнула попри протидії й різні інтриги москвофілів, мадяронів та інших недругів.

“Дослідження» В. Фенича — продовження в дещо модифікованій версії віддавна задіяних до боротьби з українством різних політичних маніпуляцій із москвофільством, мадярофільством чи новочасним русинством. Не можна не побачити того, як заангажованість до фальшивого абсурдного доктринерства руйнує і саму не безталанну, як видається, від природи особистість його “вченого» адепта, веде його до наукової і моральної деградації, втрати людської й громадянської гідності.

Не можна не застановитися і над прикладним сенсом, доцільністю цієї “наукової» продукції: кому, чому і для чого вона потрібна в наш час. Тим більше, що подається вона друкованим словом за апробацією і під високою фірмою Національного університету. Аможе, й розливається з університетської кафедри в голови нашої молоді!

Все це — аж ніяк не дрібниці. За легковаження таких “дрібниць» доводиться розплачуватися сьогодні надто дорогою ціною.

 

____________

1 Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. — Київ: Дніпро, 1982. — с. 194—195.

1 Франко І. Зібрання творів у 50 т. — Київ: Наукова думка, 1987. — Т. 29. — с. 41.

2 Драгоманов М. В справі Угорської Руси. — Львів, 1895. — с. 7.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment