Природне джерело завжди чисте і прозоре

Михайло ЧОРНОПИСКИЙ,

доцент кафедри української фольклористики ім. академіка Ф.Колесси ЛНУ ім. І. Франка, голова Комісії фольклористики НТШ

 

2015 року у Любліні вийшов науковий збірник “Gdzie bije źródło…» (288 с.) — “Де б’є джерело…» за редакцією Фелікса Чижевського, Аґнешки Дудек-Шуміґай, Марії Жиґалової. Ф. Чижевський — професор, науковий працівник Інституту слов’янської філології, декан української філології, дослідник діалектів і порівняльної граматики мовного пограниччя, член редколегії комітетів наукових видань “Славістичні дослідження Університету Марії Кюрі-Склодовської» і білоруського “Вісника Брестського університету», член загальнопольського і регіонального наукових товариств, входить до складу Комітету слов’янознавства Польської академії наук у Варшаві; Аґнешка Дудек-Шуміґай — доктор-ад’юнкт на філологічному факультеті того ж університету ім. Марії Кюрі-Склодовської у Любліні, дослідниця діалектів польсько-білорусько-українського пограниччя, Марія Жиґалова — доктор педагогічних наук, дійсний член Академії педагогічних і соціальних наук Російської Федерації, заслужений учитель Білорусі, доцент кафедри педагогіки Брестського державного університету ім. О. Пушкіна.

Як дізнаємося зі вступного слова та післямови членів редколегії, видання є частиною міжнародного проекту досліджень культури пограниччя локальних спільнот у Єврорегіоні Буга, який реалізує Європейський Союз за Програмою транскордонної співпраці Польща—Білорусь—Україна 2007—2013.

До проекту залучили науковців-мовознавців, музикологів, фольклористів, педагогів, культурологів. Шляхетну мету проекту визначено як спонукання до співпраці польських і білоруських культурних і наукових інституцій задля підтримання і популяризації спільних культурних традицій регіону.

Гарна ідея, поважні реалізатори, поетична метафора в назві, якісне поліграфічне оформлення. Та вже з першого знайомства з виданням дивно якось звучить акцент — польських і білоруських традицій. А що, українців уже немає у тому регіоні? Що, Україна тільки формально причеплена до тої Програми транскордонної співпраці? Що, і в ХХІ столітті науковий інтелект польських — про білоруських під кремлівською опікою нині помовчимо — учених ще не звільнився від імперського зашкарублого намулу? Невже цивілізаційні постулати сучасної Європи про пошану гідності людини будь-якого етнічного походження нічого не варті? Невже документована об’єктивність оцінки історичної реальності щодо споконвічних посягань на українські і білоруські землі з усіма згубними наслідками — не варта уваги?

Ось так, коли бачимо якісь недомовленості свідомі чи несвідомі, то мимоволі питаємо: панове і ґаспада, хіба ви не знаєте, що границі державних посягань правителі креслили у межових зонах України у Кремлі та Варшаві без уваги на етнічне заселення аборигенів, що там видавали злочинні накази про депортації чи залюднення окупованих територій своїм “етнічним матеріалом» з привілеями осадникам-колонізаторам, чим, зрозуміло, провокували рішучу протидію тубільців? Доля людей, їхні страждання, кровна прив’язаність до своєї предковічної дідизни, мови, культурних традицій — для варварів ще й у ХХ ст. не тільки ніщо не значили, а саме були найпершим об’єктом знищення. Зрештою, це дикунське варварство і нині імперська Московщина в Україні демонструє перед цивілізованим світом. Тому вона так панічно боїться Європи, де кордони переважно залишилися чисто умовними, де людина без штучних перепон і принижень може вільно мандрувати.

Нас не може не дивувати, що у теперішньому польському суспільстві певна частина владоможців не спроможна прозріти від наслідків колишніх правителів злочинної політики експансії, насильницької полонізації, депортацій українців з їхньої споконвічної дідизни. Саме ці правителі ще у довоєнний час спровокували українське населення до рішучого захисту свого існування. Це ж вони насаджували йому привілейоване осадництво, забороняли отримувати парцельовану землю дідичів, обмежували рідне шкільництво, культурно-громадське життя, руйнували православні храми і т. ін. — і навіть мати своє ім’я “українці» ..

Панове, хіба не абсурдний нині вигляд має сеймова ухвала вважати етноцидом польського народу на українських землях Волині спровокованою трагедією у час Другої світової війни? Чи не турбує вас, що на Лемківщині і в інших місцях Закерзоння вандали спустошують осиротілі могили українців, вишкрібають українські написи на могильних пам’ятниках (християни!?) і вчиняють інші акти дикості? Подібне з усім українським робить нині і українофобська Московщина на окупованих землях.

Пане Чижевський, що може краще виразити стан душі українця у тому межовому середовищі, як не народна пісня, що Ви її цитуєте латинкою:

Породила мене, мамо,

Рано у неділю,

Дала мені лиху долю —

Де її подію.

Понесу я свою долю

В місто продавати:

Знають жиди, знають ляхи,

Не схочуть купляти []

Вона з уст 71-річної Павліни Шльонзак із с. Матяшівка біля Славутич, записана 1973 р. А скільки нам тоді доводилося чути таких нарікань на Волині від українців, виселених із-за Бугу! Не затишно було й тим, хто залишився за Бугом. Казали, своєю мовою ми можемо говорити лише до певної станції, як їдемо вгиб Польщі, бо далі за свою мову бували не тільки образи…» Десь у той час у святковий день підійшов до мене чоловік з дітьми у парку ім. Лесі Українки в Луцьку і в розпачі запитував: “За що нам така кара? Чи у мене не було рідної землі моїх дідів?.. А тут від негідників чую: “Волинянка не машина, забужанин не людина…» А під час експедиції у 80-х роках у Старому Скалаті на Тернопільщині літня виселенка казала: “На Великдень їдемо на кордон і з високого берега у льорнета дивимося на своє село, видимо свою хату, церкву, цвинтар… І плачемо».

Кому-кому, а Вам, діалектологу, пане Чижевський, вважаємо, неважко поставити себе, свою родину на місце тамтешніх українців, як кажуть у народі, влізти в їхню шкіру, коли невігласи чи запеклі українофоби їх шпигають за рідну мову. Знаємо: скажете — вони самі на наші запитання називають свою мову “хохлацька мова», “русинська» чи “руська», “малоруська», “місцева» чи ще як там. Але ж Ви добре мали б знати, що такі налички їм поприліплювали поневолювачі по всьому периметру суміжжя українських земель — російсько-польському, українсько-угорському і т. ін. В історичному минулому і Польща пройшла випробування “великорусскаво» “старшого брата» і має щастя, що не є його безпосереднім сусідом. Вибачайте, але таки до Вас звертаємося персонально, бо Ви чільний автор спроектованого наукового збірника “Де б’є джерело…» У ньому, звичайно, цінний і потрібний матеріал, який треба б предметно проаналізувати. Та це в іншому місці. Ми тільки концептуально споглядаємо спроектоване Вами. Хіба личить у науковому виданні Вам, пане докторе, без будь-якого історичного коментування нині оперувати та ще й підкреслювати (с. 124) оте імперське наличкування українців? Та хто ж як не наукова інтелігенція має просвічувати свідомість обивателя? Та ж і вона не без гріха, що у свій час спомагала затуманювати свідомість люду…

Якась дивна індиферентність у подачі українських пісень і у пісенниковій частині збірника. Та хоч би якою графікою публікували українські пісні — польською, білоруською чи російською — жодним способом не приховати їх національної належності. То чому у науковому виданні не подати їх з відповідною визначеністю? У цьому якраз і було б добре видно, яким пісенним фольклорним репертуаром живе регіон над Бугом. Та й що ж то за подача у науковому виданні без відповідного паспорта — де, коли, від кого і ким записано. Пан діалектолог мав би це знати. Можливо, скажете: та це ж сусіди, в одному підданстві, не треба їх розмежовувати, вони переймають одні в одних — це ж фольклор. Але ж, панове, сусіди живуть мирно і дружно тільки тоді, коли не засягають на майно один одного. Хіба трагічний досвід історії ще й досі нікого нічого не навчив?

На жаль, такого характеру недогляди — не хочемо казати тенденції — у збірнику “Де б’є джерело…» мають місце. Українці суміжжя найбільш вистраждана, зболіла і ранима частина українського етносу. Мабуть, ще не скоро прийде час, коли межові етноси не відчуватимуть тягаря історичного минулого. Ще перед Першою світовою війною над цією проблемою роздумував визначний український антропогеограф і мислитель академік Степан Рудницький (3.12.1877, Перемишель—9.10.1937, урочище Сандармох у Карелії). Польські окупанти 1919 р. готували розправу над ученим, але вкоротила його життя куля сталінського чекіста. Тоді, ще перед Першою світовою війною, С. Рудницький у праці “Огляд національної території України» перелічив “штуки» і “штучки» на полі статистики: “Коли я вже перед роками звертав увагу заграничних учених кількома наворотами на безпримірні обманства офіціяльних статистик, усюди й завсіди я зустрічав зпершу недовір’я. Европейським ученим видавалось, що фальшування дійсних відносин — це річ неправдоподібна й недопустима. Cui bono? — питано мене. Треба було з мого боку аж довгого бесідування, щоб ученим-европейцям доказати, що польські урядовці Галичини й московські Наддніпрянщини мають на меті радше все інше, як наукову правдомовність. Треба було доказувати, що польська влада над українцями в Галичині оперта, між іншим, також і на фальшуванню статистики, яке приносить полякам позірну більшість у Галичині. Те саме — mutatis mutandis — є й за Збручем […]. Було таке головно в Росії, де записувано сливе всіх українських поліщуків як білорусинів, дуже багато українців на Дону і у Таврії і т. ін. — за москалів, а безліч українців на Підкавказзю — просто як “русских». На Угорщині знов записувано нераз навіть цілі українські села як словацькі або румунські, до речи сказать, — цілком без видної ціли»1.

С. Рудницький у названій праці, між іншим, подав докладний аналіз етнологічної картини Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя й Полісся, давав особистий приклад, незважаючи ні на що, дорожити “достоїнством науки й своїм науковим іменем»2, засуджував будь-яке фальшування, прозірливо застерігав від того, що “мозайкова» імперія — це потенційна небезпека третьої великої нової війни, яка потягне у свій вир знов цілий світ і спричинить знов страшні катастрофи. На переконання С. Рудницького, будучина за національними державами з етнічними границями, а не з границями “історично», “економічно», “стратегічно» і ще якось мотивованими кордонами, бо таке розмежування зумовлює “серпаночки дрібненьких імперіялізмів, заразом будучих конфліктів»3. А такі “серпаночки» і нині проявляються у вигляді “шанування» колишніх кордонів, борців “за бактьківщину», карток “етнічних коренів», видачі паспортів і т. ін.

Дослідникам етнічного суміжжя є чого повчитися у чесного вченого антопогеографа і прозірливого мислителя!

Проектанти наукового збірника підібрали семантично добру метафоричну назву — “Там, де б’є джерело…» Відштовхуючись від неї, пам’ятаймо: у джерелі вода завжди чиста і прозора, якщо її хтось не скаламутить. З історії знаємо, що спільні джерела між сусідами каламутили панівні верхи разом із реакційною інтелігенцією, пресою, громадськими і політичними організаціями, від яких ішов посил і до широких кіл обивателів, з чого живиться і побутовий шовінізм. Отож, шановні колеги-науковці, пильно дбаймо, щоб ті природні джерела народної культури завжди і в усьому були чисті та прозорі!

 

________________

1 Рудницький Степан. Чому ми хочемо самостійної  України. — Львів: Вид. “Світ”,  1994. — С. 215—216.

2 Там само.  С. 213—214.

3 Там само. с. 140.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment