Віктор ГИРИЧ: “Театр — це зміст мого життя”
Історія Київського академічного театру юного глядача на Липках нараховує понад 90 років. З Київським ТЮГом у різні часи співпрацювали видатні майстри театрального мистецтва — К. Станіславський, А. Бучма, В. Татлін, М. Фореггер, К. Кошевський та багато інших. Театр юного глядача неодноразово нагороджували преміями та грамотами, його вистави брали участь у різноманітних фестивалях і конкурсах, отримували фахові нагороди та державні відзнаки.
Із 1991 року Театром юного глядача на Липках керує народний артист України Віктор Гирич. За понад чверть століття роботи в цьому колективі він заслужив репутацію режисера, який успішно ставить спектаклі для глядачів різного віку.
Сьогодні Віктор Сергійович гість “СП”.
— 2014 року Ви поставили виставу “Сон”, за творами Тараса Шевченка, що стала знаковою для театру. Розкажіть про цю постановку.
— “Сон” створював з реальних подій, що відбувалися в Україні з листопада 2013 року до лютого 2014 року.
Ми намагалися знайти щось живе, що відповідало б сьогоденню. За основу сценічного матеріалу взяли поему Т. Шевченка “Сон”. Саме така форма давала можливість об’єднати твори Шевченка з історичними фактами. Готуючи виставу, зібрали багато матеріалів з життя Кобзаря. Драматургію вибудовували з урахуванням окремих фактів, що разом створювали колаж. Важливо було створити образ сну, в якому виражена вся сутність постановки. Намагалися показати всю історію України, як сон, що його бачив Тарас Шевченко. Ті тексти, які раніше сприймалися як хрестоматійні, немов ожили під час Революції гідності. Вони зазвучали по-іншому, емоційніше, навіть змінився зміст. Поезії стали суголосні сучасності.
— Вже багато років поспіль у репертуарі ТЮГу переважає класика. Чи не втрачає вона своєї актуальності?
— Класика порушує вічні проблеми. Змінюються часи, але проблеми ті ж самі. Вся світова драматургія “крутиться” навколо 33 сюжетів. Разом із тим, будь-який класичний сюжет є змістовним.
А сучасність, це не обов’язково твір, що написаний сьогодні. Далеко не всі сучасні автори такі глибокі за змістом як класики. Лише вчора написаний твір уже сьогодні може бути архаїчним. Сучасність насамперед визначає форма подачі матеріалу. За такої сучасної форми подачі Шекспір звучить абсолютно суголосно сьогоднішньому дню.
Ми працюємо для дітей, підлітків, молоді. Частина з представлених у нашій афіші творів є в шкільній програмі.
Батьки виховують дітей не на сучасних казках, а казкових сюжетах, яким уже не одна сотня років. І постановки за такими казками сьогодні популярні.
— Змінюються смаки дорослого глядача?
— Чим драматичнішим стає наше життя, тим соціум більше тяжіє до легкого жанру. Сьогодні на вечірніх сеансах у кінотеатрах можна побачити багато дорослих, які дивляться казкові фентезі. Це їм дає можливість хоча б часткового відволіктися від щоденних проблем. Таке важко було уявити тридцять років тому. Більше стали ходити дорослі глядачі і на наші дитячі вистави.
— Однією з найпомітніших постановок минулого року стала вистава “Мене прислав доктор Хоу” за відомою п’єсою В. Гібсона “Та, що створила диво”. Це перша режисерська робота у вашому театрі Юрія Лізенгевича.
— Режисер Юрій Лізенгевич багато років працював у Вітебському драматичному театрі (Білорусь), де створив чимало цікавих постановок. Я його знаю давно. Цього разу запропонував йому поставити виставу в нашому театрі.
Постійно запрошую режисерів, які можуть запропонувати іншу стилістику. З новими режисерами приходить інший рівень існування. Це формує світогляд акторських можливостей. Досить цікаво співпрацювати з Валентином Козьменком-Делінде, Дмитром Богомазовим, Олегом Мельничуком, Артуром Артименьєвим.
Молодий режисер Давид Петросян нещодавно поставив у нас виставу “Мене звати Пітер”, що номінована на “Київську пектораль — 2017”, як краща вистава малої форми.
Цей спектакль допомагає дітям зрозуміти важливі речі через гру. А батькам дає корисні підказки про те, як краще розуміти юних дослідників світу, про те, чому варто підтримувати дитячі мрії, про те, як слухати і як почути цих маленьких людей.
Намагаємося долучати до трупи талановиту молодь. Минулого року серед 87 претендентів обрали чотирьох акторів. Вони вже знайшли своє місце у театрі, дехто виконує і головні ролі.
— Якими ще виставами торік поповнився репертуар театру?
— Для найменших глядачів Дмитро Лобода поставив музичну казку “Жила собі Сироїжка” (музика Олександра Злотника). Спектакль про те, як дружба та любов допомагають подолати перешкоди, історія про добро і віру в себе. Інша наша дитяча вистава “Де знайти ялинку” вчить, що завжди потрібно бути чесним, цінувати дружбу.
— Ви здійснили постановку вистави Олександра Островського “Без вини винні” в українському перекладі Олекси Новицького про закулісне життя театру. Чим зацікавив цей твір?
— Зміна соціальних умов не може не впливати на українські сім’ї. З’являється все більше дітей, яких називають травмованими. Батьки змушені будувати кар’єру, а підростаюче покоління обділене увагою, яку б бажало отримувати.
До цього додаються події війни. Діти залишаються без родин, стають сиротами. Ми втрачаємо цих молодих людей, а потім дивуємося, чому вони стають агресивними.
У багатьох постановках цієї п’єси режисери намагалися головну увагу звернути на усвідомлення батьками помилок своєї молодості, їхній пошук душевної рівноваги і бажання бути прощеними. Ми наголошуємо на тій агресії, що нерідко виникає у стосунках між представниками різних поколінь.
Григорія Незнамова у виставі грає відразу три актори. Це було зроблено зумисне, аби об’ємніше показати цю проблему, що стосується не якоїсь конкретної особи, а стає широким суспільним явищем.
Щоб увиразнити типовість ситуації я вплітаю в сюжет окремі сцени з п’єси К. Гуцкова “Річард Севедж, або Син однієї матері”. Певною мірою ці сюжети подібні. Це дозволяє стверджувати, що порушена Островським тема була актуальною і в попередні століття.
— Ви вже четверть століття поєднуєте творчу і адміністративну діяльність. Чи не складно?
— Складно. Але театр це не просто місце роботи. Це і моє хобі, і зміст мого життя. Я живу театром, і живу в театрі. Не можна досягти помітних результатів у будь-якій галузі, якщо віддаєшся цьому лише наполовину.
— Яке місце у житті театру займають гастролі?
— Гастролі — це завжди оновлення. Знайомство з новим глядачем, нові емоції. Гастролі надзвичайно важливі для акторів, вони їх дуже люблять.
Проте сьогодні, без державної підтримки, здійснювати гастрольну діяльність надзвичайно складно. Скажімо, нас запрошують на гастролі до якогось обласного центру, ціни на квитки там нижчі за столичні, така поїздка є збитковою і ми змушені відмовлятися.
Наразі маємо цікаві пропозиції взяти участь у фестивалі в Кракові та обмінятися гастролями з Мінським театром юного глядача. Прораховуємо, чи фінансово нам під силу взяти участь у таких проектах.
В Європі немає проблеми з відвідуваністю концертів і вистав. Квитки там розкуповують за кілька місяців наперед. А нам потрібно докласти зусиль, аби продати квитки. У нашому суспільстві сьогодні немає такої потреби в культурі, як на Заході, адже люди думають як вижити.
— Які нові постановки очікувати найближчим часом?
— Максим Михайліченко розпочав роботу над виставою за твором Ніла Саймона “Білоксі-блюз”. Ця історія про те, як хлопців, що ще зовсім не знали життя, відправили на фронт у розпал Другої світової війни. Сьогодні такий час, що необхідна консолідація суспільства. Триває війна, але не всі українські громадяни усвідомлюють це. Людина в цих обставинах може втратити життя і має бути готова до цього. Водночас робити все, аби зберегти своє життя.
Артур Артименьєв працює над виставою за романом Валер’яна Підмогильного “Місто”, Олег Мельничук інсценізуватиме новелу Франца Кафки “Перевтілення”. Ольга Онопринюк завершує роботу над казкою Олександра Зиміна “Невидима з солодкого королівства”. А я розпочав постановку п’єси Івани Драча “Оріон золотий” про Володимира Сосюру.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
На фото: 2, 3 сцени з вистави “Без вини винні”
