Вірю в перемогу

 

Ірина ВЕРИГІНА — український громадський і державний діяч, політик. З 10 травня до 15 вересня 2014 року виконувала обов’язки голови Луганської облдержадміністрації. Член Національної спілки журналістів України. Голова Луганської обласної організації партії «Батьківщина» з 2010 року. Член координаційної ради громадської правозахисної організації Всеукраїнський рух «Сила права».

 

— Ірино Костянтинівно, минуло три роки від подій, які передували війні на Донбасі, окупації Луганщини. На Вашу думку, що тоді сталося, чому і чи можна було цього уникнути?

— Цієї ситуації, думаю, можна було не допустити. 2014 року, коли сепаратисти захопили приміщення СБУ, потрібно було провести спецоперацію, зачистити це приміщення і на Луганщину перевести війська МВС з інших районів України. Не всі знають, що перший сигнал небезпеки був не в березні, а ще в січні 2014 року. Тоді облрада попросила донецьких «казаків» війська Донського патрулювати вулиці Луганська. Ми тоді вийшли в Луганську на Майдан (політичні партії — «Батьківщина», «Свобода» і частково Радикальна). Нас тоді дуже підтримувала «Просвіта», Володимир Семистяга вивів на вулицю всіх просвітян, крім того було багато інших патріотично налаштованих людей. Наш Майдан розпочало близько десяти активістів. А наприкінці було вже близько 3 тисяч.

Коли облрада дозволила патрулювати вулиці «донським казакам», ми одразу написали заяву в СБУ Луганська з протестом. Адже вулицями Луганська почали ходити озброєні казаки-бандити, часто напідпитку, зі зброєю. Невідомо, що чекати від цих «охоронців».

Після того, як Майдан переміг у Києві, в день народження Тараса Шевченка ми вийшли на демонстрацію під українськими прапорами, без жодної іншої символіки. Зібралося близько 3 тисяч патріотів. Біля пам’ятника Шевченку діти читали вірші, співали. І тут з’явився 5-тисячний натовп, озброєний битами, металевими прутами і кастетами, й рушив на наш мирний захід.

Після цього вперше захопили Луганську облдержадміністрацію. Через кілька днів нам вдалося звільнити ОДА і мене призначили першим заступником голови. Після захоплення приміщення СБУ потрібні були кардинальні рішення. Ми бачили, що  домовлятися з терористами неможливо. Моя позиція полягала в тому, щоб одразу провести спецоперацію. На превеликий жаль, я не вирішувала ці питання. Адже всі інші, ті самі регіонали, залишилися на своїх місцях. Кадрових змін не було. Головою був тоді М. В. Болотських, його призначив Київ як компромісну фігуру. Він не взяв на себе відповідальності за таку спецоперацію. Після цього біля приміщення СБУ з’явилося ціле містечко. Священики Московського Патріархату закликали людей приходити, приносити допомогу. Дуже багато людей з Луганщини приїхали в це містечко, адже спочатку платили гроші тим, хто приїхав підтримувати бойовиків.

Київська влада в ситуацію не втрутилася, хоч ми постійно зверталися по допомогу, інформували, що тут відбувається. Міліція не підкорялася генералові Гуславському, який намагався щось зробити, просив, щоб йому дали підмогу з інших областей України. Невеличку підмогу прислали, але запізно і цього було недостатньо. 80 % місцевої міліції підтримали проросійських бойовиків, бо їм обіцяли високу зарплату. Деякі просто зайняли нейтральну позицію.  Патріоти були у меншості й не змогли переломити ситуацію.

29 квітня облдержадміністрацію захопили вдруге. Цього дня захопили й обласну прокуратуру. Я вважаю, що це був переломний момент, почався наступ проросійських бойовиків.  Але самої російської армії на території Луганщини ще не було. Були ФСБшники, проплачені люди, маргінали: наркомани, алкоголіки тощо. Адміністрацію захоплювали хлопці спортивної статури. Керував Арсен Клінчаєв, депутат облради, права рука Єфремова, котрий підтримував заколотників фінансово, це всі знають. Очевидно, Єфремов сподівався, що буде як 2004 рокуколи відбувся Сєверодонецький з’їзд сепаратистів. Якби тоді покарали заколотників, що закликали дати Донбасу окремі повноваження, то не було б і подій 2014-го. Цього разу заколотники спочатку хотіли, щоб Київ їм знову віддав Луганщину, не втручався в їхні дії, щоб можна було знову керувати і грабувати, як у попередні роки. Але Путін переграв регіоналів, і після референдуму 11 травня 2014 року ми побачили, що Росія посилила вплив на Луганщину. На референдум деякі люди йшли під дулами автоматів, а багато хто добровільно, бо сподівалися змін на краще. Я застерігала кожного міського голову, що за проведення незаконних референдумів будуть відкриті карні справи. Але їх було профінансовано (гроші вже надходили і з Росії) і референдуми провели.

У Луганську тоді вже почало працювати підпілля, яке складалосяіз просвітян, бо в місті відкрито висловлювати свої погляди було небезпечно. У проукраїнськи налаштованих людей забирали бізнес, їх хапали, кидали в полон і просто знищували. Почалося безвладдя і безлад.

Відкрито кадрові військові з Росії зайшли на Луганщину на початку червня через Краснодонський район, коли там кинули понтонні мости. Ще перед цим в Антрацитівському районному МВС у кінці квітня почали чоловікам роздавати зброю, яку завозили з Росії.

9 травня Україна ввела на територію Луганської області наші війська. Почали будувати блокпости, відвойовувати свою землю. У липні нам вдалося звільнити Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ. Можна було йти далі, але не було політичної волі. У серпні 2014 року ми контролювали Луганськ. У Жовтневому і Кам’янобрідському районі Луганська висіли українські прапори, ми туди завозили гуманітарну допомогу. Чотири дні в Луганську антиукраїнських сил не було. Якби тоді наша армія увійшла в місто, зайняла цей стратегічний об’єкт, то відвоювати маленьку частину Луганщини можна було. Але цього не зробили.

Ми тоді так раділи, що звільнили три міста, але нас ніхто навіть не привітав, Київ вчасно не підтримав.

— Як співпрацювали з нашими бійцями, як допомагали мирному населенню, зокрема переселенцям?

— У Станично-Луганському районі були запеклі бої, дуже багато хлопців там загинуло, ми допомагали нашим воякам, як могли: підвозили воду, гуманітарну допомогу тощо. Навіть тепер часом у Києві мене впізнають колишні воїни, дякують. Я вдячна батальйону «Айдар», бійці якого звільняли наші землі, зокрема місто Щастя. Я часто зверталася до Валентина Лихоліта і він разом зі своїми хлопцями завозив воду і харчі бійцям, які потрапили в пастку в Луганському аеропорту. Вдячна всім, хто відстоює нашу землю тепер.

Коли сьогодні кажуть, що не можна боротися на Донбасі, не можна змінити людей, я з цим не згодна. Свого часу ми завозили по тисячі українських прапорів і нам їх не вистачало. Проросійськи налаштовані замовкли, патріоти розпрямили свої плечі.

Мене часто питають, як ми 2014 року боролися з контрабандою. Та її тоді не було! Ішли гарячі бойові дії, допомагали вивозити людей з окупованої території. 2015 року ми влаштували в місті Сватово табір для переселенців. Люди з окупованої території виїжджали сюди, перебували кілька діб, а потім ми їх безкоштовно відправляли по всій території України.

Провели вибори, на жаль, головами райрад стали регіонали, які й зараз при посадах. Оце бентежить патріотично налаштованих людей Луганщини. Бачачи таку безвихідь, вони виїжджають з цієї території, навіть з не окупованої. Виїхало дуже багато молоді.

У переселенців також є проблеми. Зокрема та, що ми в Україні, маючи офіційну реєстрацію, роботу,  сплачуючи податки, не маємо права брати участь у місцевих виборах, і навіть за депутатів до ВР не можемо голосувати за мажоритарників, тільки за списки. Два мільйони переселенців взагалі не мають права голосу, бо немає відповідного закону! Такий закон підготовлено, вже 2 роки він є у ВР, але за нього депутатам проголосувати ніколи. Це порушення громадянських прав людини. Це обурює навіть більше, ніж відсутність пільгового кредитування для переселенців.

Зараз чимало людей повертається на окуповану територію Луганщини, Донеччини. Тому що тут себе не знайшли. Немає роботи, житла. Молодь легше пристосовується до обставин, а людям старшого віку значно важче.

— Як боротися з контрабандою з окупованих територій?

— Зараз активісти блокують залізничне сполучення в Луганській області. Я вважаю це рішення правильним. Бо хлопці з передової розповідають, що залізницею вночі з окупованої території вивозять вантажі. Кажуть — вугілля. Але під вугіллям може бути зброя, наркотики тощо. У цих ешелонах часто бувають диверсійно-розвідувальні групи, які розстрілюють наші блокпости. Аргументують, що вугілля необхідне для Щастівської ТЕЦ. Це справді стратегічний об’єкт, але хіба не можна було підключити Луганщину до іншого об’єкта? 2014 року, коли розбомбили Брянківську підстанцію, вся територія Луганщини залишилася без світла, без мобільного зв’язку. Я повідомила в Київ про ситуацію, що є поранені, хворі, які потребують негайної допомоги. Відповіли: самі шукайте вихід з цієї ситуації. Ми тимчасово підключилися до Щастівської ТЕЦ, яку постійно обстрілюють. Треба шукати інший вихід, думати і про тих хлопців, які щоденно гинуть на передовій, відстоюючи незалежність України. Тим часом дехто наживається на контрабанді. Приміром, ліс-кругляк, який заборонено вивозити з території України, через блокпости відправляють на непідконтрольну територію, а звідти — в Росію, з якою воюємо.

— Що зробити, щоб повернути окуповані території?

— Я вважаю, щоб повернути окуповану частину Луганщини, нам треба показати, що в Україні жити краще. Для цього потрібно створювати робочі місця, будувати житло для переселенців тощо.

Треба також, щоб ВР визнала цю територію тимчасово окупованою. І за Женевською Конвенцією 1949 року забезпечувати життєдіяльність окупованої території повинен окупант. Мені також шкода людей, які там живуть. Але напівмір бути не може. Визнати Росію окупантом, говорити не тільки про Мінські домовленості, які затягнули Україну в глухий кут. Треба нагадувати про Будапештський меморандум, коли США, Росія, Англія і навіть Китай пообіцяли гарантувати територіальну цілісність нашої держави. Коли днями Президент був у Німеччині й почув про загострення в Донбасі, йому треба було звернутися до Меркель і офіційно попросити її скликати Будапештський формат. Може б і відмовили, але нагадувати треба. У Президента державні інтереси мають бути понад усе.

У нас недостатньо працює дипломатія, бо в Європі багато хто не усвідомлює, що в нас війна з Росією, а не громадянська війна. Це не АТО. Нас пов’язують сильні економічні зв’язки з Росією. Але коли ми вимагаємо від Європи і США санкцій щодо агресора, а самі продовжуємо торгувати, то це неправильно. Наприклад, підприємство «Мотор Січ» 2016 року ремонтувало літаки для Росії. На жаль, бізнес вирішує набагато більше, ніж національні інтереси.

Єдиний вихід з цієї ситуації — перезавантаження влади, позачергові вибори хоча б до ВР. У країні війна, а депутати постійно їздять відпочивати, навіть на роботу не ходять, на потрібні закони не вистачає голосів. Е-декларації і в народних депутатів, і в державних чиновників просто страшні. Кажуть: на вибори підуть великі кошти. Італія проводила вибори щороку майже 40 років, доки обрали нормальних депутатів, державних чиновників, які можуть управляти країною. А в нас депутати живуть в одному світі, а український народ — в іншому.

Зараз «Батьківщина» судиться за тарифи на газ для населення, доводить, що їх потрібно знижувати. А суди навмисно місяцями затягують процес. Тому що рішення очевидне: тарифи завищені.

— Якщо повернемо територію, як завоювати прихильність наших людей?

— Коли на територію Луганщини зайшли наші військові, разом з ними громадськість, священики Київського Патріархату йшли до людей і розповідали правду. І люди потім позитивно ставилися до української армії, дуже багато допомагали.

Коли увійде Україна і буде потужна інформаційна політика, переважна більшість буде на нашому боці. А зараз вони дивляться російські канали і не розуміють, що відбувається в країні. Ми боремося, йдемо вперед і перемагаємо. Я оптиміст і в це вірю.

— Розкажіть про роботу руху «Сила права».

— Півтора року тому ми з Андрієм Сенченком створили громадський правозахисний рух «Сила права». У судах доводимо, що наші люди постраждали через агресію Російської Федерації і окупацію нашої території. Ми вимагаємо відшкодування збитків нашим громадянам. Працюємо з переселенцями, пораненими на війні, сім’ями загиблих, з людьми, які були в полоні. Наші офіси вже є у 20 обласних центрах України. Для людей судові справи безкоштовні. Це дуже довгий процес. Але кожне рішення нашого українського суду — це цвях в труну Путіна. Голосіївський районний суд Києва мене вже визнав переселенкою через агресію РФ і окупацію Луганської області. Я виграла і другий суд, за рішенням якого РФ мені повинна відшкодувати моральні й матеріальні збитки. Ми знайшли, звідки брати гроші на відшкодування нашим громадянам. У травні 2014 року я виграла суд, рішенням якого заборонили віддавати 3 мільярди доларів кредиту Януковича країні-агресору. Зараз іде Лондонський суд з цього приводу, Росія подала в суд на Україну. Скоріше за все Україна програє, і Лондонський суд зобов’яже віддавати кошти Росії. Тоді вступає в силу рішення нашого суду, і ці гроші підуть на компенсацію постраждалим від російської агресії. Звертаємося до громадян, які постраждали від війни, разом з нами боротися за свої права.

Крім того, у нас уже є перелік об’єктів з державною часткою Росії на території України. Ми готуємо суди, щоб накласти арешт на рахунки цих підприємств, і ці гроші також підуть на відшкодування збитків нашим громадянам.

Звичайно, це швидко не станеться. Але хто сподівався, що компенсують гроші нашим людям, які були в німецькому полоні під час Другої світової війни? Однак це сталося. А головне — у людини є довідка переселенця, яка не має юридичної сили. А рішення суду, що людина постраждала під час агресії, — це юридичний факт, зафіксований українським судом.

 

Спілкувалася Надія КИР’ЯН

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment