***
Ти в це місто зайшов.
Мав на собі кептар,
постоли, капелюх,
портяниці.
І чи так це було?
Хтось то прийме за жарт.
Хтось повірить.
Хай вірить.
І нишком сміється.
Як згадаєш, тоді
вигляд мав ти такий,
мов теля від авто
перепуджене.
Як долав ти той опір
шалений, гіркий,
а найгірше —
той мовний
бар’єр заколючений?
Ти коловся об нього
не раз і не два.
Часом рани в душі
кровоточили.
Але витерпів.
Вистояв, ніби трава,
що її товчуть
на обочині.
Що згадати за всі ці
десятки літ?
Пригадай,
як зустрів випадково
Ступку.
Як зізнався,
що кожну виставу,
як міт,
ти засвоїв,
де він — геніально
заходив у ступор,
а опісля майстерно –
не те! —
віртуозно кипів
і доводив весь зал
до справжнісінького кипіння.
Ти забув уже, що він тоді говорив.
Пам’ятаєш, сміявся.
Так щиро.
Отак, як умів він.
Ти під нього промовив:
— Анно!
А той шаeндар уже пішов?
І почув його сміх,
від якого
здригалася постать.
І подумав,
що, може,
ради цього
колись зайшов
у це місто,
яке
освятив
свого часу
апостол…
***
Лондон. Підготовлена юрба.
І в’їжджає урочисто Кромвель.
Так розпорядилася судьба.
Тріумфує натовп невгамовний.
І підлизи пошепки йому
на містян увагу привертають.
— Ви погляньте, це усе тому,
що вони Вас люблять, поважають.
Усміхнувся гірко провідник:
— Так вони б самісько повелися,
якби голову мою й язик
бачили настромлених на списа.
Перші емігранти. 1880-ті
Навіяне книжкою Мартіна Поллака
“Цісар Америки”
Ще не знали, що таке будильник.
Замість нього — сонце, місяць, півень.
Показали їм щось кругле й дивне,
дзеленчить, мов звіреня плаксиве.
— То, — сказали їм, — такий є пристрій.
Зветься він насправді телеграфом.
Можна вістку передати бистру.
(Шахраї… Бодай би шляк їх трафив).
— Ось дивіться — зараз запитаєм
про квитки на корабель найближчий.
Щось там крутить, ніби щось читає.
— Є! Платіть.
Домовився про знижку.
Далі — ще фантазія нестримна.
— Знаєте, в Америці свій цісар.
Зараз запитаю, в цю хвилину,
чи надасть він вам шматочок лісу.
Крутить, вертить. Дзеленчить годинник.
— О, дивіться, цісар обізвався. —
Не змигнувши оком, той злочинник
далі грає роль.
І геть загрався.
Вимагає за цю дію плату,
бо інакше викличе жандармів.
Знає цей пройдисвіт балухатий,
як отримать бариші задарма.
Уявити тільки — наші предки
у роках тоді вісімдесятих.
Дев’ятнадцятий той вік славетний.
А вони кумедні й вовкуваті.
Ще якихось сто із гаком років —
У Європі знову емігранти.
Чи також, цікаво, якимсь боком
мають вигляд, як комедіанти.
Якось там вони вже виглядають.
Чим різняться зараз їхні очі
від отих, що з подивом вглядались
у будильник вдень чи серед ночі?
Розглядали. Просто дивувались.
Рисочки нові з’являлись
в лицях.
І якби ж тоді таке їм зналось,
що волав будильник:
— Пробудіться!
Стефаник
Іванові Драчеві
Заболотівський базар.
Снує за гендляром гендляр.
Навколо піворить, кряче,
рохкає, кудкудаче.
Ярмарок, одне слово.
Ходить, вслухається в мову
поміж рядів письменник.
Невже тут його натхненник?
Може, шука сюжети? —
Не тільки бере з газет їх.
Бачить, побіля стінки
стоять чоловік і жінка.
Високий ґазда, здоровий.
Вона — струнка, тонкоброва,
Від нього на голову нижча.
Письменник підходить ближче.
Чує — виникла сварка.
Ґазда за плече її шарпа.
Шляхує. Сичить ув очі.
Насупилась. Дивиться мовчки.
А той, мов несамовитий,
починає дружину бити.
Письменник не стерпів такого.
Підійшов.
І промовив строго:
— Ти що робиш?
Нівроку, теньґий.
Здоймив руку на ню, маленьку.
Ґазда ніби уздрів змію,
мовив з притиском,
без жалю:
— Яку маю, таку і б’ю.
Між очима обох в ту мить
трохи-трохи — і заіскрить.
І поволі ґазда заспокоївсь.
Чи з розмови він щось засвоїв?
І чи знав він,
із ким
говорить?
Невідомо.
Нема у творах
“мужицького” того поета,
що шукав у неділю сюжетів.
Цей, напевно,
його не привабив.
Може, час він даремно збавив.
Може, інший, не той сюжет
його мучив.
А він, естет,
лікував тим базаром
душу.
“Мушу…”
***
Вилупилось пташа.
Ще в гнізді.
Нікуди не руша.
Ще йому матуся
щось приносить.
Ще воно опірюється,
просить
у матусі щораз більше, більш.
І настала мить
злетіти між
отаких же, як воно,
пташат.
Полетіло і уздовж, і над,
і відчуло раптом
щось страшне.
Що воно?
Пташа то не утне.
Біля нього
теж птахи летять
і, немов гаддя,
шиплять, шиплять
і його ненавидять
страшенно.
Що це? Як це?
То щось незбагненне.
Чим різняться
друзі різнопері?
Як утямить
їхню ту химеру?
Чи химера, що оте пташа
не із того,
що вони, коша,
і не та — не та! —
у нього мова?
Тож за те,
що геть не каліброве,
в просторі,
де вільно навкруги,
виявились
в нього вороги…
***
Чи ти очистишся від бруду,
душе моя? В тенетах блуду
перебувала довго ти.
Тепер у полі чистоти
тобі прямується так легко.
Але чому іноді стежка,
бува, вкривається багном.
І хтось нахабний напролом
повз тебе їде і багнюку
із-під коліс жбурляє, злюка.
І ті обагнені краплини
ворушать пам’яті глибини.
І ти, розгублена, стоїш
зі сподіваннями на вірш…
***
Вона вернулась на круги своя.
Недавно ще про це не йнялось віри.
Така непередбаченість життя.
Такі у ньому кола, ритми, вирви.
Тож вирви її з пам’яті. Забудь.
І тут же хтось нашіптує —
якби ж то…
Та це не головне.
Не в цьому суть.
Те, що було,
було ж бо не абищо.
Які сувої списані лежать!
Яка теплінь всю охопила душу!
І хай сніги,
і хай льоди тріщать —
вона нуртує якомога дужче.
Не вивітриться із душі тепло.
Чи муляє, що хтось кудись вернувся?
Не муляє. Є те, що збереглось.
І в цьому найдорожча,
справжня
сутність…
«За те, що геть не каліброве…» Василь КЛІЧАК
