Святослав ВАСИЛЬЧУК, м. Житомир Відколи себе пам’ятаю, ця книжка ле- жала в нас удома на столі під образами, на гарному, з пензлями, біло-коричневому настільнику. Розкривши палітурку, я ба- чив там чоловіка в кожусі, смушковій ви- сокій шапці, який суворо дивився на ме- не й ніби запитував: “Ти хто, малюк, і що шукаєш у моїй книжці?”. Запитання це я чув майже вголос, і розумів, що відповідь десь там, в акуратних стовпчиках віршів, яких, проте, ще не вмів читати… А ще по неділях та у великі свята, коли у нас, на Волині, не працювали, а ходи- ли до церкви, — старша сестра наша Га- ня, найбільша грамотійка (закінчила вже сім класів), брала ту книжку до рук, кли- кала матір і всіх нас дітей (а було нас шес- теро, і я серед них наймолодший), і ми всі шестеро (сьомий, найстарший брат Ан- дрій, вояк УПА, загинув вісімнадцяти- літнім) збирались у світлиці. Приходила ще і бабуня Федора. І тоді Ганя розкрива- ла ту таємничу книжку, і майже врочис- то мовила: — Тарас Шевченко, “Кобзар”. Що сьогодні читаємо? Першою озивалась мати наша, Текля: — Про Богданову церкву, про моска- лів, ляхів. Матуся починає ділитись думками про почуте: — Бачте, як ще давно написав Тарас про Богдана і москалів; ну, це совіти те- перішні (то для нас наймолодших, мене й сестрички Тамари, аби й ми знали, що мова про прийшлу владу зі звйоздами на кашкетах). Починається загальне обговорення. — Ті москалі завжди однакові, чи за царя, чи за Сталіна, — каже бабуня. — Загребли всю Україну. За Петлюри хоті- ли українці свою державу мати, воювали за неї, от і ваш дід Олексій і батько Кар- по билися з москалями-большевиками. Але що ж: тих було вельми багато, а на- ших мало. За Рівне, Олександрію, Косто- піль, Сарни бились. Ще в лютому міся- ці 1919 року, після перемоги нашого вій- ська над москалями під Костополем, до нас додому на санях приїжджали Карпо з хлопцями. І всі такі молоді, гарні, у сму- шевих шапках із тризубами. Краса! Любо глянути! Та не так сталось, як гадалось. Зі сходу пре на нас москаль, із заходу — ляхи. По- били наше військо, не втрималась Украї- на. В наш край прийшли поляки. Добре, що хоч дід та батько повернулись додому живі-здорові, — закінчила бабуня. — А тепер нема ні того, ні того, — до- дала сумно мати. — Забрала батька черво- на банда од дітей і погнала в далекий хо- лодний Сибір, на край світа. Чи хоч жи- вий іще? — схлипнула. — Вернеться батько, от побачите, — заговорила тринадцятирічна сестра Надя. А одинадцятирічний Тарасик навіть но- гою притупнув: — Вернеться тато, от побачите! — Ех, доцю, синочку, з Сибіру ще ні- хто не вернувся, як із того світу, — журно відповідає мати. …Ось уже два роки в краї владарюють совіти. Солдати нишпорять по селах, по- лях і лісах, шукають “бандер”. Тут і там спалахують бої з повстанцями УПА. Ги- нуть молоді хлопці, які хочуть, аби ми, українці, мали свою незалежну державу. І тому клич ОУН “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї” — над усе. Молоді воїни УПА, вистрілявши в бою набої, останню кулю, гранату ли- шали собі, аби не втрапити в лабета во- рога живими. Особливо лютувала сталінська охран- ка НКВД. Вона робила засідки, обла- ви на повстанців і підпільників. Спіль- но з прибулою владою грабували місце- вий люд, заганяли в колгоспи, вивози- ли сім’ї повстанців та підпільників до да- лекого страшного Сибіру, багато згинуло нашого люду. Сестра Ганя клала “Кобзаря” на стіл, в очах — сльози. Її, шістнадцятилітню, НКВД запроторило на місяць до кри- міналу, допитуючи за бандерівців. Та не призналась, не піддалась на провокації сексотів, і її випустили. — А прочитай нам отого вірша про по- ляків, — казала мати. — Ну, отого, що йо- го часто читав батько, дай Боже пам’яті: Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, — А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. І починають згадувати недавню Поль- щу, адже до 1939 року наші землі Волині й Галичини були силою прилучені до нової польської держави Речі Посполитої, що постала в листопаді 1918 року. І хоч самі поляки були донедав- на уярмлені, 123 роки не мали держави — гнобили українців з якимось садист- ським задоволенням і завзяттям, не до- пускаючи їх до рідної школи, віри, науки, державних установ, війська. Тож свідомі українці гуртувалися в “Просвіти”, в культурно-спортивних та господарських товариствах, аби спільно протистояти окупантам. Активно діяли в нас “Просвіти”. Очо- лювали їх, як правило, колишні вояки українського війська (в Галичині — січо- ве стрілецтво та вояки УГА — Української Галицької Армії), вчителі, лікарі, агроно- ми, адвокати. В Костополі “Просвітою” керували лікарі Рощинські, а в нашій Ан- тонівці “Просвіту” очолив батько. Маю- чи велику сім’ю з семи дітей, він виділив одну з чотирьох кімнат хати під “Просві- ту”. Сюди привозив з Костополя, Рів- ного, Луцька, Львова українські книж- ки, газети, журнали. Особливо популяр- ні були грубенькі щорічні “Календарі”, в яких друкували багато практичних порад з ведення сільського господарства. Тож до батька приходили люди не лише сво- го, а й із сусідніх сіл познайомитися з тою мудрою наукою, яка допомагає хазяйну- вати. Їм батько давав “Кобзаря”, газети, проводив бесіди про українські справи, залучав хліборобів до співпраці. Розумів, що до українського діла слід прилучати й свою сім’ю, дружину та ді- тей. От і влаштовував по вихідних спіль- не читання і слухання Шевченка. У бать- ка світилися очі, декламував поему “Гай- дамаки” він емоційно. Мати згадували: — Ото коли збиралось у нас у ха- ті десяток-два людей, і Карпо декламу- вав Шевченка, то хтось із дядьків запи- тував: “А що, може, й нам стати на ля- ха, як ті гайдамаки? Та показати їм, кля- тим, що ми таки козацького роду?!” Перед тим, як розходитись, дядьки та хлопці спі- вали гуртом національний гімн. Особливо їм подобалися слова: “Ще й нам, браття- українці, усміхнеться доля”… Пригадую нині: якраз оті дядьки й молоді хлопці, що приходили до бать- ка в “Просвіту”, першими пішли в но- востворені сотні УПА влітку та восени 1942 року, у формуванні яких брав участь мій батько спільно з військовиками ОУН “Остапом” (Сергієм Качинським) та “Коробкою” (Іваном Перегійняком). А сам батько, будучи членом ОУН іще з тридцятих, очолив Костопільський над- район ОУН під псевдо “Морозенко”, а згодом — “Сагайдачний”. Після прихо- ду “других совітів” 1944 р. (перші були в 1939—41 роках) працював у підпіллі, а взимку 1945 року був заарештований у Тучині, засуджений “тройкою НКВД” до 20-ти років каторжних робіт (так у ви- року), засланий до Сибіру. Там, у Ворку- ті, в концтаборі ОЛП-29, в серпні 1953 року брав участь у збройному повстан- ні проти табірної охорони, де й загинув. Прах його і тисяч українських патріотів покоїться десь у вічномерзлій тундрі в спільній могилі. Та вернусь до нашого сімейного бать- ківського “Кобзаря”. Пригадую, часто до нас заходив із боївкою курінний УПА “Сівач”, Володимир Кобринович, хло- пець із нашого села, батьків вихованець. Дивився на “Кобзаря” у моїх руках, диву- вався і запитував: — Свєтіку, а читати вмієш? — Ні, — відповідаю знічено. — То навчись і сам читай. Хай он сестри навчать, хоча б Ганя… Сестра сором’язливо всміхалась: була вона сим- патією курінного, гордилась цим, усіля- ко допомагала партизанам. Коли б мир, вони побралися б… Але війна повстан- ська тривала, і курінний “Сівач” загинув у нашому ж таки селі 9 жовтня 1946 ро- ку. Було йому 25 літ, моїй сестрі — вісім- надцять… Слова курінного запали мені в душу, і я почав просити сестер і брата Тараса, аби навчили мене читати. Вчили всі гур- том. Літери написали хімічним олівцем на клапті білого краму. За першої ж наго- ди я сідав десь нищечком, витягував з ки- шені свою ту своєрідну абетку, і вчив бук- ви. Швидко й вивчив. А читати з чого? Та з того ж батькового “Кобзаря”. Тож зно- ву брав книгу, і вдень, і ввечері при тьмя- ному світлі гасової лямпи, складав літери докупи. І яка була радість, коли вперше по складах вимовив: Те-че-во-да-з-під-яво-ра Яром-на-до-ли-ну… Пи-ша-єть-ся-над-во-дою Чер-во-на ка-ли-на. Отак із “Кобзаря” навчився читати в шість років. — Є від кого перейняти любов до кни- жок, батько он який був грамотний, го- ловою сільським був, у гімназії вчився! — Хвалила моя бабуня Хведора; їй приєм- но за такого розумного онука та за мудро- го сина Карпа, мого батька, який уже був далеко від нас, від України — в холодно- му лихому і страшному Сибіру — постра- ху всіх українців. А ще я читав “Кобзаря” повстанцям, які вряди-годи навідувалися до нас, інко- ли й ночували, рейдуючи по нашому краї аж іще на початку п’ятдесятих років. І до- ки вони були, влада не наважувалася за- ганяти господарів до колгоспів: боялась. А люд наш допомагав рідному війську, чим міг: мої сестри збирали харчі для во- яків УПА по вірних людях, переправля- ли до “господарчих”, а ті безпосередньо — партизанам (у нас вояків УПА називали партизанами, або й просто — хлопцями з лісу — та аж ніяк не бандерівцями. Так на- зивали їх представники влади та енкаве- дисти — Авт.). Тож, вочевидь, якраз за активну під- тримку повстанців усю північно-східну частину тодішнього нашого Тучинського та південних околиць Костопільського, Березнівського і Соснівського районів було виселено в 1951 році; всіх поголов- но мешканців, кілька десятків сіл. Знесе- но всі житлові та адмінспоруди, і на місці прадавнього замешкання волинців ста- лась пустка. Було оголошено, що на цьо- му місці створюється артилерійський по- лігон (є він і донині. — Авт.). Вивозили людей совіцькі солдати, даючи при цьому вантажівки для перевезення домашнього скарбу лише єдиний раз. Були й такі, які відмовлялися розбирати свої хати, клуні, хліви. То солдати діяли рішуче: зачіпляли хату довжелецькою металевою линвою, кінці чіплялись до танка, той давав газу, точився назад — і тріщала селянська хата під чужою силою, ламалась і врешті пада- ла купою дров та цегли. На голосіння жі- нок не зважали: — Масква слєзам нє вєріт! — регота- ли. Ця фраза була тоді вельми популяр- ною і ходовою в прийшлої влади… …І весь цей час зі мною був батьків “Кобзар”. Тож коли сестра Ганя виходи- ла заміж 1948 року й хотіла забрати собі “Кобзаря”, я розплакався, побіг до ма- тері та став прохати, аби книжку лиши- ли вдома. — Не руш, хай малий читає, ти купиш собі іншу, — мудро вирішила матуся. Тож у сім’ї зрозуміли: “Кобзар” мій. Я брав його не раз до школи, показував школя- рам, і вони трепетно гортали книгу, роз- дивлялись портрет Т. Шевченка. А ще вчителька доручала мені чита- ти “Кобзар” уголос на уроках. Я сприй- мав це як високу честь і був вельми задо- волений. Річ у тім, що рід Крушевських, з якого була наша вчителька, був у селі, як і рід Васильчуків, шанований і патріотич- ний, і вчителька (було їй на той час десь до сорока років) добре знала мого батька — у тридцятих, за Польщі, разом ставили в селі вистави українських класиків і грали ролі в них: “Наталка Полтавка”, “Назар Стодоля”, “Сватання на Гончарівці” та ін. Тож коли опісля і ми переїхали на по- стійне місце замешкання до Костополя, “Кобзарем” і надалі опікувавсь я. Ото вже старшим школярем, десь у вільну годину, подобалося гортати “Коб- зар”, розглядати ілюстрації, читати Та- расові поезії і намагатися збагнути їх- ній глибинний зміст. Бо, як я переконав- ся, суть віршів дихала такою довершеніс- тю і глибиною, що їх вдавалося збагну- ти десь із багаторазового читання. І що далі, то відкривався новий Шевченко: глибокий знавець історії України і сві- ту, полум’яний борець за волю для уярм- леного рідного народу, запротореного в рабство московською царицею Катери- ною Другою 1768 року. …Формат книги був трохи меншим за А-4, в зеленій картонній палітурці з біли- ми крапинками, посередині великі літери — “Кобзар”. Перший листок для читання мав такий вигляд: Т. Шевченко К О Б З А Р Ь Третє повне видання Під редакцією В. М. Доманицького з портретом і життєписом Ціна 60 коп. Видання В. І. Яковенка 1910 Передмова “Од редактора” на одну сторінку. Підписано: “Серпень, 1910. В. Доманицький”. На сторінках V—ХХШ дано “Життя Тараса Шевченка В. Дома- ницького. На сторінках ХХІ—ХХІХ — “Зміст книги” згідно з алфавітом. На сто- рінках 381-600 вміщено примітки В. До- маницького, числом 449. Сам “Кобзар” на стор.1-580. Текст — по 38 рядків на сторінку. Нумерація зверху. Під кожним віршем — рік і місце написання.
Обсяг книжки становив 600 сторі- нок. То було перше повне видання тво- рів Т. Шевченка старанням дослідника Шевченкових рукописів молодого вче- ного-літературознавця Василя Дома- ницького. Повіз я “Кобзаря” з собою після за- кінчення середньої школи на Донбас, куди поїхав на заробітки з групою ви- пускників-десятикласників одразу піс- ля випускних іспитів. Працювали ми спочатку в Маріуполі на будові, потім переїхали до Донецька, де стали шах- тарями в самому місті, на шахті № 1 ім. Челюскінців (шахта діє й донині — Авт.). Згодом — армія. І знову в невеличкій дерев’яній валізі-чемодані зі мною “Коб- зар”. Уже читаний-перечитаний, обду- маний і осмислений. Тоді, до речі, всіх юнаків призовного віку забирали до сові- цького війська. Уникнути могли хіба сла- бі. На них дивились, як на неповноцін- них. Опинивсь я далеко від зеленої Волині — аж у Закавказзі, в Азербайджані, на бе- резі Каспійського моря, де поблизу міс- та Астара розміщувалася військо- во-морська база Каспійської вій- ськової флотилії. Там був розмі- щений наш полк морської піхоти, де довелось мені бурлачити в буш- латі цілих предовгих чотири роки, практично безвиїзно. Місцина була примітна: з пів- денної сторони, скільки око ба- чить, синє-пресинє море. З за- хідної — руді, випалені півден- ним сонцем присадкуваті, поде- куди гостроверхі, гори. Влітку — спекота, плюс 30—40, вночі за- снути не можна. Щодня — муш- тра, політзаняття, виїзди на бойо- ві стрільби на полігон у горах. Ото лишень розрада — щосуботи вве- чері показували якийсь художній фільм. Там я вперше побачив “Лі- сову пісню” за драмою Лесі Укра- їнки, “За двома зайцями” за М. Старицьким, “Людину-амфібію” та ін. Але чи то в казармі, чи на да- леких навчаннях, куди виїжджа- ли ми, солдати, час від часу, в за- плічному заленому брезенто- вому мішку зі мною завжди був “Кобзар”. Тож не раз після вече- рі, в так званий “вільний час” я збирав земляків-українців (а було їх по- троху з західних та східних областей, насамперед Рівненської, Львівської, Черкаської, Дніпропетровської), сідали гуртом і пропонував їм послухати Шев- ченка. Далеко від рідного краю все, пов’язане з ним, сприймається гостро, з підвище- ною увагою; особливо ж рідне слово, піс- ня. Тож спілкувалися між собою україн- ською, співали своїх пісень. Це бентежи- ло душу, навівало приємні спогади, сум за рідним краєм. Бо ці одноманітні азій- ські пейзажі набридали до плачу. А коли служиш третій, особливо четвертий рік, то закрадається в душу тривожно-дра- матичне й безнадійне відчуття, ніби слу- жиш дуже давно, і довго, і до кінця сво- го віку так і лишишся солдатом. Не раз думав: а як гірко було Тарасові Шевчен- ку на такій ось майже солдатській службі в таких же умовах, тільки по той бік цього самого Каспію-моря. Адже служити-му- читися довелось йому, бідоласі, цілих де- сять літ — каторжанином. Та все одно пи- салося знамените: “караюсь, мучусь, але не каюсь…”. Коли згодом, уже студентом у Києві, гортав Тарасові малюнки, бачив майже однотипну природу і майже фізич- но відчував моральний і фізичний дис- комфорт. Пригадую моїх друзів, земляків-сол- датів: Миколу Мандича із с. Тихонівка та Петра Стеценка із с. Вишнополя на Черкащині, Тадея Груя із с. Лудин із Во- лині, Миколу Бермеса із с. Лішня-На- гуєвичі (де народився Іван Франко) на Львівщині, Гриця Радченка з Новомос- ковська на Дніпропетровщині, Воло- дю Антоновича, Льонька Тріпачка, Ва- силя Левчука з Берестейщини, інших. Останні три розмовляли майже завжди українською, дарма що Берестейщина числилась до Білорусі. — Чому ви з Білорусі, а розмовляєте по-українськи? — запитував їх. — У нас усі так говорять, і в нашо- му, і в усіх селах докола, — відповідали хлопці. Дивно було це чути. І лише згодом, уже студентом КДУ довідався, що Бе- рестейщина — одна з етнічних україн- ських земель, котра, як і сусідня за кор- доном Холмщина, Лемківщина, Забуж- жя, Надсяння, Пряшівщина — прадав- ні етнічні українські землі, які опини- лись за межами УРСР на заході з во- лі біснуватого Сталіна, який передав їх Польщі. Як і східні та південні україн- ські землі: Вороніжчина, Білгородщи- на, Орловщина, Кубань, населені пе- реважно українцями, які залишили у складі Російської Федерації. …“Кобзаря” читав здебільшого я та ще Тадей. Збиралося нас, вояків, з десяток-два, інколи й більше; приходи- ли хлопці й із двох сусідніх батальйонів. Такі кобзареві читання щотижневі (як правило, щонеділі після обіду, у вихід- ний), стали для нас своєрідною тради- цією, духовною потребою. Та й спілку- вання рідною мовою було миле і приєм- не. А ще кожен новачок прохав показа- ти йому “Кобзаря”, потримати книжку в руках, погортати сторінки. То була ві- сточка з рідного краю. І не раз бачив, як у когось із земля- ків-солдатів туманився зір і з очей вико- чувались сльози. Відвертав погляд, аби не знітити парубків: браві вояки соромили- ся сліз. — Славко, друже, годі, бо геть розжа- лобиш вояцтво, — жартував тоді Тадей- волинець, і гурт починав гомоніти, ко- ментувати почуте. А що ж начальство? Воно не звертало уваги. Йому що: аби солдати були на ви- ду, аби не втікали, не пиячили, не бешке- тували. Пригадую, наш ротний командир капітан Хоменков якось підійшов до нас, послухав збоку, а коли хтось заглядів йо- го, гаркнув (як того вимагає Статут): — Рота, встать! Смірнааа! То ротний, скомандувавши “Вільно” — мовив: — Ну што, хахли, сваїво Шєвчєнку чі- таєтє? Я, кстаті, тожє с Украіни, с Луган- щини. Ну, харашо, прадалжайтє, — і пі- шов. — Зверніть увагу, хлопці, на прізви- ще ротного: Хоменко плюс в. Прига- дуєте, він згадує одного такого в “Гай- дамаках” — Кирпа-Гнучкошиєнков, — мовив Петро Кучмай із Волині, освіче- ний хлопець, що закінчив до армії тех- нікум. …Лихо прийшло, як завжди, раптово і звідти, звідки його не чекали. Служили ми вже четвертий рік, і взимку виїхали в гори на навчання. Північно-східний ві- тер приніс холод, сніг із морозом. Удень іще сяк-так: ходиш, бігаєш, щось робиш, словом, рухаєшся. А ввечері у великому наметі на ліжках в два яруси цокотимо зу- бами під благеньким солдатським коцом- одіялом. Нарешті привезли металеві пічки- буржуйки з димарями, встановили ми їх посеред наметів і почали опалювати ву- гіллям. І коли воно розгорялося — грубка ставала буквально червона, пашіла жаром, тепло виповнювало весь на- мет. І коли в наметі тепліло, хтось із солдатів-земляків просив: — Славко, а почитай-но “Коб- заря”. Так ото в один із таких вечорів, коли втомлене вояцтво всілося до- вкола грубки, а я тримав розгорну- того “Кобзаря”, заскрипіли двері і всередину зайшли двоє: наш ротний і ще один офіцер, майор Тотьмянін, новий політрук. Солдати, звісно, “Во-фрунт!”. — Чєм занімаєтєсь, солдатушкі? — питає політрук. — Та ось читаємо книгу, “Коб- зар” Тараса Шевченка. — Ну-ка, пакажі, — до мене. По- даю, хоча й з острахом. Політрук неквапом гортає лист- ки, розглядає книжку, обкладинки. Тоді до мене: — Чия книга? — Моя. — Гдє ти єйо взял? — З дому привіз. — Аткуда родом? — З Рівненської області, з Кос- тополя. — А… так ето ж бєндєровщіна! Бил я там после вайни, по барбє с банді- тізмом! Еті бєндєровци все с етім Шев- чєнкой носяться, ето іхній ідейний вдах- навітєль, он тожє аттуда. — Таваріщ майор, Шевченко с Чер- каской області, — заперечив Кучмай. — Малчать! Я лучшє знаю! — гарик- нув майор. — Вот паслушайтє, што пішєт етот ваш Шєвчєнка: Барітєся, паборєтє, Вам Бог памагаєт! — Да знаєтє-лі ви, что еті слава билі напісани на бєндєровской антісавєцкай лістовкє! Вот кто такой етот Шєвчєн- ка. І вот гдє єму мєсто! — з цими сло- вами кремезний політрук з лютою зліс- тю рвонув розгорнутий “Кобзар”, роз- дер його надвоє, потім начетверо, лист- ки бгав у жмут і жбурляв в пічку, де ті спалахували яскравим полум’ям. Мит- тєво взялась вогнем і палітурка, і все! Нема “Кобзаря”! — Ах! — вирвалось із грудей вояків. Усі стояли заніміло, ошелешені хам- ством і нахабством політрука-держимор- ди, який відчував за собою силу велетен- ської Московської червоної імперії і са- мозадоволено спирався на неї. — Таваріш майор, зачєм жє ви так! — знайшовся, нарешті, Петро Кучмай. — Только так, і нє іначє, заразу нада прєсєчь на корню! — відрубав той. І до мене: — А табой, рядавой Васільчук, зай- мьотца асобий атдєл, ето я тєбє абєщаю. І пішов. Таки доніс на мене, поганець, і не- вдовзі мене викликали в “асобий атдєл”, себто, військову філію КГБ. А там відо- мо як: “Гдє, аткуда кніга, пачіму прів- йоз в армію, па чьєму заданію, зачєм чі- тал здєсь етава… Шєвчєнку? Кто пару- чал?” — і таке інше. Мав чимало клопоту. Той “атдєл” не полишав мене весь підсо- віцький час, негласно і гласно. Одчепи- лись аж 1991-го, як проголошено Україн- ську незалежну державу. Пригадую, десь через рік після цих подій стрів випадково в Житомирі пра- цівника КГБ, який (один із багатьох), пе- реслідував мене за мої українські переко- нання і державницькі погляди. — Ну що, кагебешнику, вірний псюро імперії, по-моєму вийшло: луснула ваша Московська імперія, постала незалежна Україна, за яку ви мене переслідували все життя. Хоч крихта совісті мучить вас, по- ганці? І почув у відповідь (на великий подив) єлейно-смиренне: — Ми тепер служимо українській дер- жаві: оберігаємо її. А тоді влада була така, ми діяли, як служба вимагала. — Займались гонінням на патріо- тів України, кидали їх до тюрем, знищу- вали… та це злочин, за який ви всі маєте відповісти перед законом нашої незалеж- ної держави! — вигукнув я, обурений та- ким цинізмом кагебешника. — Ми не порушували законів ні СРСР, ні України, — сказав цей опричник і чин- но пішов геть. І дослужився до генераль- ського чину, високої пенсії (як і інші пра- цівники цієї служби та колишні кому- ністичні функціонери, що люто бороли- ся з найменшими проявами національ- ного духу і думки). Отак будували держа- ву: взяли на службу всіх її ворогів. Бо ми ж добрі, ми хочемо об’єднати всіх: вов- ків, лисів, яструбів із телятами, лошата- ми, курми, голубами. Отак і маємо понині. Ну а щодо “Кобзаря” — то я придбав нове видання, будучи на першому кур- сі факультету журналістики Київського державного університету, куди я посту- пив літом 1964 року. Книга була кишень- кового формату, видана до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка: в жов- тій пластиковій, модній тоді, палітурці, з ілюстраціями І. Їжакевича, В. Касіяна, дрібним шрифтом, який є у мене й досі. Шукав довго в букіністів “Кобзар” аналогічний батьковому — за редакцією Василя Доманицького, але так і не знай- шов в оригіналі, аби придбати. Аби хоч побачити аналог, навіда- вся в Києві в Національний музей імені Т. Шевченка на однойменному бульва- рі. Звернувся до директора музею Наталі Клименко, родом із Житомира, дочки ві- домого поета Михайла Клименка. До моєї історії Наталя Михайлівна по- ставилась з розумінням, доручила спів- робітникам знайти дане видання “Кобза- ря”. Безпосередньо допомагала мені нау- ковий співробітник музею Анастасія Ко- зулько. Отак пощастило знову потримати в руках аналог батькового “Кобзаря”, зро- бити знімки. Вдалось, на радість, згодом роздобу- ти видану фототипним способом вер- сію, і я дорожу нею, розповідаю дітям та онукам, студентам вишів довгу героїч- ну історію батькового “Кобзаря”, який, як воїн, допомагав битися за правду, і мужньо поліг у бою. Врешті, як бать- ко мій Карпо Олексійович, Сотенний УПА, надрайонований провідник ОУН Костопільської округи (військова окру- га УПА “Заграва”) “Морозенко”, “Са- гайдачний”. Слава героям!
