Доброволець «Айдару» Микола ШВАБ: «Час іти в наступ і перемагати»

Нещодавня розповідь Миколи Шваба про су- часні події на сході країни на вечорі вшанування пам’яті отамана Зеленого розставила всі логічні акценти і поєднала боротьбу українського на- роду останніх ста років у єдиний ланцюг націо- нально-визвольної війни проти імперської Росії. Виходячи з цього, стає зрозуміло, чому дми- трівець Микола Степанович Шваб (позивний Клаус) після активної участі в подіях Майдану 64-річним у перших лавах добровольців “Айда- ру” став на захист своєї держави. Про витоки і формування його патріотизму в умовах радян- ського тоталітарного рабства і про патріотизм як головну і єдину мотивацію у лавах добробатів ведемо з ним розмову.

— Як правило, незалежницький світо- гляд передається генетично. І з Вами було так? — Мої пращури — німці. 1551 року польський король Сігізмунд Август за ві- рну військову службу передав їм землі на території сучасної Житомирщини — так звану Берцовщизну. Про це я знайшов ві- домості в архіві. В уже ближчій історії мо- го роду діда по батьковій лінії розстріляли більшовики в 1920 році як петлюрівця у ві- ці 36 років, він мав 5 дітей. У сім’ї переда- вали з уст в уста переказ, як дід порівнював тогочасних наших козаків і завойовників- москалів: перші на конях, як вогонь, за- пальні, браві, а москалі — обдерті, блохас- ті, голодні. Загалом наше прізвище Шваб по-слов’янськи означає “прусак”. За пів- тисячу років прусаки Шваби прижили- ся серед українців і стали не тільки вправ- ними господарями і воїнами, а й затятими патріотами цієї землі. — Ви на Майдані із самого його почат- ку… — Із приходом до влади Януковича я не сподівався, що народ підніметься. Про- те розумів, що кухонна політика теж без- перспективна і сам нічого не зможу зроби- ти, треба об’єднуватися із однодумцями. Тоді, у листопаді 2013-го, ще ніхто не на- зивав цей спонтанний спротив Революці- єю гідності, однак на Майдан вийшли ті, хто не міг більше терпіти бедлам у краї- ні, знущання над національною і грома- дянською гідністю, тотальну русифікацію. Тільки там, серед майданівців, я відчув се- бе часточкою великого народу, а що цей народ не можна перемогти, я переконався на фронті. У нашому батальйоні “Айдар” воювали за Україну представники більш як 20 національностей: від поляків і узбеків до євреїв і циган, різних віросповідань — усі полум’яні патріоти, які не думали тоді ні про статуси, ні про винагороди. Але саме вони зупинили російського агресора — без зброї (із батьковою рушницею), без обмун- дирування (у футболках і кросівках — хто у чому), без зарплатні. З першого дня нам допомагали волонтери. Нас одягали і году- вали і свої волонтери, і з Європи. Напри- клад, нам потужно допомагала ще з Май- дану науковець із Польщі Оля Соляр. Бага- то айдарівців загинули, так і не отримавши статус учасника бойових дій. Перед очима і досі їхні обличчя. Пам’ятаю, як ми про- щалися з першими загиблими в Половин- киному, усі хлопці плакали. А потім ми ні- би закам’яніли — тільки жага помсти пе- реповнювала. Але це не зупиняло охочих вступити до нашого батальйону і захища- ти країну: хлопці, чоловіки стояли в черзі, щоб їх зарахували до складу добробату. — Зневірені співгромадяни, підбуре- ні російською пропагандою, закидають на- шим воїнам, що вони там, на сході, захища- ють інтереси українських олігархів, що їхні жертви марні. — Такі зневірені нехай відповідають са- мі за себе, або за своїх синів, якщо вони перебувають на фронті, а за нас не треба розписуватися. Мій дід у часи Української революції воював із більшовиками за своїх дітей, за свої 15 десятин землі і свій млин. І ми пішли зупиняти окупанта, щоб він не топтав нашу землю, не убивав наших дітей. Це природна реакція нормального грома- дянина, відповідального чоловіка. — Чи змінилося обличчя окупанта укра- їнської землі, скажімо, за останні сто ро- ків? — Не змінилося. Воно ще недавно при- кривалося брехливою пропагандою про “братство”… Як за отамана Зеленого біль- шовичня убивала нашу молодь під Крута- ми, так і тепер московські найманці убива- ють цвіт української нації на сході Украї- ни. До прикладу, Друга світова війна. Мій батько Степан Маркович, грамотний чо- ловік, із 1939 по 1947 рр. перебував на строковій службі у чинній армії. Так він мені ще тоді, за радянських часів, розпо- відав про справжню роль радянських пар- тизан, які спеціально провокували німців, щоб ті вдавалися до масових каральних ак- цій проти місцевого населення, яке фак- тично робили своїми заручниками. Та ось уже і під час цієї російсько-української ві- йни на Луганщині старі люди згадували, що німці під час Другої світової війни були гуманнішими, ніж червоноармійці чи те- перішні окупанти, ніколи не ставили свої гармати у дворах людей, попереджали про обстріли. І що роблять так звані “ополчен- ці” зараз: гатять по житлових кварталах і розміщують там свою важку зброю, при- криваючись мирним населенням. — Бувалі учасники бойових дій кажуть, що не такий страшний зовнішній ворог, як внутрішній. Що вони мають на увазі? — У теперішній війні три най- страшніші вороги: перший — алкоголь;

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment