«Маємо знати ім’я кожного, хто віддав життя за Батьківщину»

Із початком російської агресії працівники Національного військово-іс- торичного музею України почали збирати інформацію про загиблих вій- ськовослужбовців та представників інших силових відомств. Для цього його представники ще у травні 2014 року звернулися до керівництва МО України з проханням дозволити військовим частинам та військкоматам надавати відповідну інформацію. Паралельно працівники музею знайомилися з ро- динами загиблих, збирали інформацію серед учасників АТО, передусім — поранених, які лікувались у Національному військово-медичному клінічно- му центрі МО України. Про те, як створювали базу даних загиблих на цій війні, розповідає за- ступник начальника Національного військово-історичного музею України з наукової роботи Ярослав ТИНЧЕНКО.

— На моє глибоке переконання, Укра- їна повинна знати кожного солдата, який поклав за неї свою голову, — говорить Ярослав Юрійович. — Допомогти рідним і близьким з’ясувати обставини загибелі їхніх синів та батьків, долю тих, хто зник безвісти — у цьому вбачаю своє завдання і як людини, і як вченого-історика. — Є чимало випадків, коли факт смерті солдата зафіксовано в усіх рапортах і списках, а тіла немає. Родина військовослужбовця спо- дівається, що він живий, і починає вимагати у Міністерства оборони відшукати його серед полонених. Який вихід із такої ситуації? — Якщо достовірних фактів про пере- бування у полоні військовика немає, то його прізвище може опинитись у списках зниклих безвісти. Прізвища загиблих мо- жуть фігурувати водночас у двох списках: загиблих і зниклих безвісти… Я би назвав подібні поодинокі прецеденти впливом людського чинника… Проте загиблим вважається військо- вослужбовець, факт смерті якого задоку- ментовано у рапорті командира частини. На підставі цього рапорту прізвище заги- блого вносять до відповідного списку, що ведеться у Головному управлінні персона- лу ГШ ЗСУ. Коли у рідних і близьких є сумніви, во- ни можуть позиватись до суду, запроси- ти туди свідків, які бачили смерть сина чи батька, і на підставі судового рішення ви- знати його загиблим. Ухвала суду є підста- вою для виплати грошової компенсації за загиблого. Але переважна більшість родин плекає надію, що їх чоловік або син у по- лоні, і не поспішає до суду. — Як вивозять загиблих із зони АТО? — Навесні-влітку 2014 року цим займа- лися безпосередньо у військових части- нах. Коли наприкінці липня 2014-го укра- їнським військам уперше довелося відсту- пати і залишати тіла загиблих, за ними від- правляли спеціальних офіцерів. Примі- ром, на півдні Донецької області розшу- кував і вивозив тіла полковник Петро По- тєхін — один із оборонців Савур-Могили. Коли сталась Іловайська трагедія, вже на- ступного дня (30 серпня) на території, яка тоді перебувала під контролем російсько- терористичних військ, працювали гру- пи наших офіцерів і підрозділи Червоного Хреста. Саме вони впродовж 30 серпня— 1 вересня знайшли та вивезли майже 200 тіл загиблих. Після цього російська сторона заявила, що українські військові більше не можуть працювати на “тій” території, але туди пус- тять тільки цивільних волонтерів. Тому в МО України терміново створили Управ- ління цивільно-військового співробітни- цтва ЗСУ, яке очолив полковник Олексій Ноздрачов. Він звернувся до нашого му- зею з проханням знайти волонтерів-пошу- ковців, які б негайно вирушили в зону АТО для пошуку та вивезення наших загиблих. Уже 3 вересня 2014 року перша група пра- цювала в районі Савур-Могили — тоді зна- йшли рештки дев’ятьох загиблих військо- вослужбовців 30-ї бригади у рамках гума- нітарного проекту Збройних Сил України “Евакуація-200”. — Розкажіть про результати пошукової роботи за 3 роки, що минули з початку ан- титерористичної операції. — 2014 року із зони АТО було достав- лено 205 тіл і фрагментів загиблих, ще 64 тіл та їх фрагментів доставили до бюро су- дово-медичної експертизи у Запоріжжі для проведення ідентифікації. 2015 року за- вдяки гуманітарному проекту ЗСУ “Ева- куація-200” судмедексперти Дніпра про- вели ідентифікацію майже 487 тіл заги- блих, яких вважали безвісти зниклими. То- рік станом на 9 грудня до відділень судово- медичної експертизи доставлено 330 тіл і їх фрагментів. 175 із них були передані рід- ним і близьким для поховання. 2016 року робота пошуковців була зо- середжена переважно на територіях, під- контрольних Україні. Всі тіла представни- ки Управління цивільно-військового спів- робітництва ЗСУ доправляють до судово- медичної експертизи у м. Дніпро. — Яка на сьогодні статистика про вій- ськовослужбовців, що вважаються зникли- ми безвісти? — Складанням їхніх списків займаєть- ся Головне управління персоналу ГШ ЗСУ на підставі доповідей командирів частин і підрозділів. Наскільки мені відомо, у них — понад 100 військовослужбовців. За мо- їми оцінками, приблизно половина — це загиблі, чиї тіла поховали як тимчасово не- ідентифіковані. Причому це можуть бути і особи щодо яких завершено процес іден- тифікації по ДНК, але їхні рідні категорич- но не хочуть визнавати смерть близьких, і солдати, у яких немає збігів по ДНК. З різ- них причин. Ще близько 30 зі списку зни- клих безвісти — дезертири. І ще до 20 вій- ськовослужбовців — це, напевно, теж за- гиблі, але їхні тіла поки що не знайде- ні. Можливо, ми їх ніколи й не знайдемо. Можу сказати, що серед останньої катего- рії чотири “кіборги”, один воїн, який зник безвісти під час дебальцевських подій, ре- шта зникли у серпні 2014-го, переважно — під Іловайськом. Вочевидь, вони потрапи- ли до рук ворога і загинули в полоні. — А скільки військовиків поховано з та- бличками “Тут спочиває невідомий сол- дат”? — 16 таких поховань на братському кла- довищі під Старобільськом, 76 — у Запо- ріжжі, і понад 100 — у Дніпрі. Серед цих загиблих частина ідентифікована, опера- тивно-розшукові справи по них закриті, й Міністерство оборони України позиціонує цих воїнів як офіційно загиблих. Крім то- го, є загиблі з Національної гвардії України (переважно — батальйон “Донбас”), Дер- жавної прикордонної служби України. Вод- ночас родини й надалі плекають надію, що їхні близькі у полоні або втратили пам’ять, чи були вивезені на територію Росії. Тому категорично відмовляються навіть здавати зразки ДНК, упереджено ставлячись не ли- ше до державних органів влади, а й до нау- ки. На превеликий жаль, де хто спекулює на людському горі цих родин, “обіцяючи” по- вернути мерців із полону. — Не можу не зачепити ще однієї над- то болючої теми — ідентифікації загиблих українських вояків… — Офіційно ми не займаємося цією проблемою. Але, зважаючи на надзвичай- ну важливість цієї проблеми, слідчі орга- ни не заважають нам працювати над цим питанням на волонтерських засадах і на- дають потрібну інформацію. Ми ж допо- магаємо Нацполіції та родинам знайти ті- ла їхніх загиблих рідних. Наприкінці 2014 року за нашої безпосередньої участі було ідентифіковано та передано родинам по- над 20 загиблих, 2015 року — близько 30, 2016 року — 5, але це все були складні, так би мовити, випадки. Зараз триває робота над ідентифікацією 11 загиблих військово- службовців Збройних Сил України та На- ціональної гвардії України, які полягли ще 2014 року. Ще раз хочу підкреслити: я за- ймаюсь цим із власної ініціативи. Ми спо- діваємось, що до кінця нинішнього року розберемось з усіма неідентифікованими тілами. Інша річ — визнання факту загибе- лі матерями та дружинами… — Відомо, що вийшов 1 том “Книги пам’яті військовослужбовців, які загинули за єдність України”. Розкажіть детальні- ше про це. — 1 том “Книги пам’яті” вийшов улітку 2016 року до 25-річчя Незалежнос- ті — це розповідь про майже 800 загиблих солдатів та офіцерів Збройних Сил Укра- їни — уродженців шести областей (за ал- фавітом): Вінницької, Волинської, Дні- пропетровської, Донецької, Житомир- ської та Закарпатської. У книжці — бі- ографія та фото кожного бійця. Про де- яких героїв можна прочитати зворуш- ливі спогади рідних і друзів. Це видання побудоване за географічним принципом. Відповідно, планується ще два томи, в яких буде вміщена інформація про заги- блих з інших областей. Створити “Книгу пам’яті” за геогра- фічним принципом — це побажання на- шого покійного директора Департаменту соціальної та гуманітарної політики МО України полковника Валентина Федічева. І ми його виконали. Гроші на видання бу- ли виділені розпорядженням міністра обо- рони України генерала армії України Сте- пана Полторака. Водночас, ми маємо видавців-спонсо- рів, які очікують від нас книгу про загиб- лих усіх збройних формувань, а не лише зі Збройних Сил України, що була б побу- дована за хронологічним принципом. Ми сподіваємося, що перший том цього ви- дання з загиблими до 5 вересня 2014 ро- ку (часу укладання Мінської угоди) поба- чить світ у недалекому майбутньому. Зага- лом планується випустити два томи. Спілкувався Сергій ЗЯТЬЄВ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment