Володимир ЗАГОРІЙ: «У режимі граничного напруження…»

До уваги читачів “СП” інтерв’ю з президентом Ліги українських меценатів, головою Наглядової ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”, доктором фарма- цевтичних наук, професором, завідувачем кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармако- логії Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика Володимиром Загорієм.

— Що має сказати про свої від- чуття людина, під керівництвом якої завершується уже XVII Між- народний конкурс з української мо- ви імені Петра Яцика? — Почну здалеку. Мій зна- йомий, який відзначається пер- манентним скептицизмом, так прокоментував цей конкурс: “Ви б’єтеся головою в стінку”. Я від- повів: “Рано чи пізно ми ту стін- ку проб’ємо!” А він процитував поляка Станіслава Єжи Лєца: “Й тоді опинитеся в сусідній каме- рі”. Звичайно, у тих гірких сло- вах є свій сенс. І все ж, оскільки всі істини відносні, то й цю по- хмуру сентенцію не можемо звес- ти в ранг абсолютної істини. Во- на — для безнадійних песиміс- тів, для слабкодухих людей, які, зіткнувшись із важкими випро- буваннями, приречено капітулю- ють. Мовляв, тут нічого не вдієш, усе проти нас… і часто буває так, що людина в цій ситуації має дво- їсте відчуття. Одне — прикрість від усвідомлення свого безсилля, а друге — полегшення: їй не тре- ба рвати собі жили, бо обставини непереборні. Легше протистояти інток- сикації зневіри і песимізму, ко- ли поряд із тобою є хоча б гру- па однодумців, і коли ти відчува- єш позитивне відлуння своїх зу- силь. Я не самотужки “б’юся го- ловою в стінку” — зі мною поряд здружена метою не тільки під- несення соціального престижу державної мови в нашій держа- ві, а й національного відроджен- ня, увиразнення пріоритетів не тільки в освітній сфері, а й у гу- манітарній політиці загалом ко- манда. — Чи немає у Вас відчуття людини, що волає в пустелі невідо- мо до кого? — Уже немає. Щось близьке до цього було на початках кон- курсу, коли щокроку ми натика- лися на байдужість, інертність, зневіру, а подекуди навіть на зло- ворожість. Картина тоді була без- радісна. Здеморалізованість, то- тальна апатія, соціальна депре- сія роздушили суспільство, а на- ціонально-патріотичні та гро- мадські організації в ньому мов- би остаточно погодилися зі сво- єю безсилістю і безпорадністю, зумовленими об’єктивними об- ставинами в житті суспільства. Але ми крок за кроком утверджу- вали свою ідею. Вчительство — не однорідна маса. Чимало з ньо- го роздратовано сприйняло но- вину про конкурс — ще один зай- вий клопіт. До того ж — робота в ньому безкоштовна! Однак пере- важна більшість поставилася до новини з надією і підтримала її. Ми повинні вклонитися таким педагогам. У державі — револю- ції, інфляція, корупція, махінації на виборах, страйки, крадійство, наступ криміналітету, розмиван- ня ієрархії цінностей, властивих цивілізованому суспільству, а ці подвижники, забувши особис- ті проблеми, болі й кривди, що- денно йдуть до дітей і вчать їх ро- зумного, доброго, вічного. А на- ші владці всіх рівнів ніяк не мо- жуть затямити собі, що від учи- теля, як і від лікаря, залежать не тільки якість суспільства, а й йо- го національна безпека. Інтелек- туально повноцінний і морально нормальний і здоровий індивід — основа благополучного суспіль- ства, чим сьогодні похвалитися ми, на жаль, не можемо. Велика європейська країна з потужним потенціалом, багата необхідни- ми для життя ресурсами пережи- ває дві навали орди. Перша — гі- бридна війна; друга — внутрішня орда, тобто аморальність, безду- ховність, фарисейство, інтелек- туальні лінощі, підміна традицій- них цінностей, національний ні- гілізм. З другою ордою, що як ко- розія роз’їдає людські душі, боро- тися не легше, аніж із російською інтервенцією на Донбасі. Потрібні позитивні, фунда- ментально важливі для буття на- ції ідеї, справді позбавлені будь- якого натяку на кон’юнктуру. Потрібна відкритість, демокра- тичність і прозорість у їхній ін- терпретації. Щоб ніхто не мав підстав сказати, наприклад: це робиться під вибори чи щось та- ке подібне. Одне слово, за цим не повинна стояти вузькомер- кантильна мета. Це має бути са- ме така справа, на яку готов- но відізветься кожне українське серце. — Саме цим можна пояснити те, що Ви маєте незмінних парт- нерів, які долучаються зі своїми коштами до конкурсу. Ви ж не са- мотні? — Так! Є щороку низка пре- мій від приватних осіб з діаспо- ри і України. Подеколи встанов- люють свої премії народні депу- тати. Я їх усіх тут не перелічува- тиму. Їхні імена з’являться у на- ших прес-релізах до офіційного закриття конкурсу. Назву лише найголовніших із наших мецена- тів. Це — Фундація ім. І. Багря- ного зі США, Союз українок Ав- стралії, особисто Юлія Тимошен- ко. Їхні пожертви в преміальний фонд конкурсу найбільші. Вони з нами вже по 10—12 років. Їхню допомогу важко переоцінити. — Конкурс в умовах війни — це дуже складно? — Як і все в Україні сьогод- ні. Ми всі існуємо в особливому режимі граничного напруження: політичного, економічного, мо- рального. Сьогодні вирішуєть- ся, чи ми вистоїмо і чи будемо ми взагалі. Кожен робить свою спра- ву, відчуваючи цей контекст. А щодо конкурсу, то ми не можемо його призупинити. Це було б ви- знанням нашої поразки. А вели- ка поразка складається з багатьох маленьких поразок. — На якій стадії нині конкурс? — Лишився останній — за- гальнонаціональний — етап, а за ним — усе, як завжди. Робота жу- рі, визначення переможців і при- зерів і фінальний акорд у столич- ному театрі ім. Івана Франка у се- редині травня, де зі сцени театру прозвучить інформація про те, хто відкриватиме вже XVIII мов- ний марафон. Спілкувалася Світлана КОРОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment