й офіцер і чоботом ударив у се- редину портрета царя Миколи II, що на весь зріст стоїть у золоченій рамі між двома великими вікна- ми. Брязнуло і посипалося розби- те скло. Показуючи рукою на роз- битий портрет, він сповістив: — Цей владика вже не цар- ствує, в Петербурзі іде революція. Цар Микола зрікся престолу, йо- го і всю сім’ю арештували. Впав нарешті гнилий ца- рат Московської імперії в берез- ні 1917 року, від першого ж стуса- на складеного з українців Волин- ського полку в Петрограді. А війна триває. Навчальна ко- манда, як більмо на оці, щоденно на полі, по пояс у снігу. На най- ближчу неділю всі лаштуються на маніфестацію з червоними прапо- рами. Українські ж офіцери сфор- мували цілий батальйон з укра- їнців і хочуть вийти на цю ходу з портретом Т. Г. Шевченка, а обра- зу немає. Пасувало б сліпому око, та де його взяти. Знайшли десь об- кладинку з цигарок, на якій була невелика мальована парсуна Та- раса Шевченка в шапці і кожусі, принесли до Івана Харченка: — Ти постарайся! Треба встиг- нути до виправи на демонстра- цію намалювати на ватманському листі збільшену копію. На маніфестації український батальйон ішов під жовто-бла- китним прапором, несли спере- ду портрет Т. Г. Шевченка. Горо- дяни, дивлячись на нього, пере- мовлялися між собою: — То Родзянко. — Нєт, то Тарас Бульба. Хоч земля, сповита білою каз- кою снігів, ще спочиває в безжур- ному сні, хоч твердий лід, як і ра- ніш, сковує річки й озера, але в повітрі повіяло чимось юним, ра- дісним, новим. Весна ще дале- ченько, та вірні її вісники вже го- монять про те, що скоро-скоро вона прийде… Прийде прекрасна й молода і змінить навколишній світ. Легкі, ледве вловимі подихи теплого вітру пробігають полями і долинами, а від помаху їх про- зорих крил снігова кора стає пух- кою; небо привітніше синіє, та й сонце рідше ховається за хмари. Горобці перші дістали звіст- ку, що чарівниця наближається, і радості цим метушливим, пере- мерзлим і зголоднілим створін- ням немає меж. Скоро задзвенять струмки, зашумлять ріки, і земля прокинеться від зимового сну. У Петербурзі — тимчасовий уряд з поміщиків та капіталістів на чолі з Керенським. Він бажає до- вести війну до переможного кін- ця, вимагає на фронт живої сили, з запасних полків ідуть маршові роти. Росія свято виконує свій со- юзницький договір із Францією. В Актарську на черзі також мар- шові роти з молодих новобранців, але офіцерам не на часі на “гар- матне м’ясо”, особливо україн- цям, бо знають, що у Києві є вже своя, українська влада! Лідер націоналістів М. Міх- новський на другий же день піс- ля Лютневої революції в Росії ор- ганізував Українську Централь- ну Раду (УЦР), яка мала пере- брати на себе всю повноту вла- ди в Україні. Але згодом провід у ній захопила еліта драгоманів- ців, орієнтована на “московських братів-соціалістів”. Тоді він ки- нувся організовувати збройні си- ли України, сподіваючись, що вояцтво примусить Українську Центральну Раду будувати Са- мостійну Україну, а не придаток Московії. У Києві 29 березня 1917 року М. Міхновський заснував “Вій- ськовий клуб ім. Гетьмана П. По- луботка”. Незважаючи на спротив російської адміністрації, клуб зор- ганізував полк ім. Б. Хмельниць- кого силою в 3574 багнети з воя- ків-українців Київської залоги. А в Чернігові — полк ім. П. До- рошенка, згодом по всій Украї- ні селянську кількатисячну мілі- цію “Вільне козацтво”, а на ні- мецькому фронті стихійно поча- ли зорганізовуватися українські військові частини. Тим часом українські полі- тичні партії та громадські орга- нізації 17 квітня 1917 року у Ки- єві скликали Всеукраїнський На- ціональний Конгрес. Понад 1500 делегатів єдинодушно підтрима- ли Українську Центральну Раду і проголосили її найвищою вла- дою в Україні. До нової Україн- ської Центральної Ради обрали 90 % драгоманівців, які не поспі- шають змінювати по всій Украї- ні московську адміністрацію на українську. Ця Українська Цен- тральна Рада 23 червня своїм І Універсалом проголосила авто- номію України в складі Росії й обрала Генеральний Секретаріат. Попри бажання Україн- ської Центральної Ради у Києві 18 травня 1917 року був склика- ний I-й Український Військовий З’їзд. Понад 700 делегатів від ар- мії і флоту поставили гостру вимо- гу: “Розпочати організацію україн- ської армії без оглядок на Росію!” А лідер Української соціал- демократичної робітничої партії В. Винниченко повністю нейтра- лізував усе це у своєму збільшо- виченому виступі, заявивши: — Не своєї армії нам, соція- лістам-демократам, треба, а зни- щення всяких постійних армій. … Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати — укра- їнського мілітаризму не було і не повинно бути й далі. Зібрав у Києві понад 2200 де- легатів і Всеукраїнський Селян- ський З’їзд, учасники накинулися на УЦР з обуренням за її жебран- ня прав України у Росії. Ставили- ся вимоги: “Негайно українізувати школи та адміністрацію, очистити Україну від зайд москалів, розподі- лити великі землеволодіння і від- дати їх у вічну приватну власність селянам, негайно проголосити державну самостійність України”. * * * Ешелон поспішає на фронт. Солдати в новому обмундиру- ванні в теплушках з розчинени- ми дверима горлають пісень. По обидва боки залізниці людно в степу, почалися жнива. Селяни на своїх нивах жнуть озимий хліб, махають руками, вітають солда- тів, хто як може, гукають услід: — Бажаємо щастя та живими повернутися додому! Деякі з жінок плачуть. Під ве- чір прибули до Воронежа, обіда- ють на пересильному пункті за столами з дощок, перед обідом і після нього співають молитви. Другого дня під’їжджають до Києва. Здалеку Іванові ви- дно золотий верх дзвіниці Киє- во-Печерської лаври. Ось і Дні- про, прогримів міст під колеса- ми вагонів. Ешелон зупинився на станції Київ. Поряд ще один еше- лон, такий же повний з військо- вими, звідти гукають: — Ми полк імені Т. Шевчен- ка, а ви що за частина? Отже, на фронт їх не повезли, прозвучала команда: — З вагонів вигружаться! Саратовський батальйон вли- вається у полк імені Т. Шевчен- ка. І повели їх десь на край міста у Луцькі казарми. Вже там у місце- вій газеті Івану на очі глянулися рядки з телеграми Київського гу- бернського комісара (датованої 8 липня 1917 року). Чигиринсько- му повітовому комісару: “Дави- дов заявляє, що селяни Вербівки почали самовільно косити пше- ницю. Прошу вжити заходів, по- відомить. Губкомісар Суковкін”. Тимчасовий уряд у Петрограді 16 липня визнав УЦР, і вона прого- лосила своїм II Універсалом про до- сягнуті домовленості. Тож в Укра- їні існувало двовладдя: влада Тим- часового російського уряду і влада Української Центральної Ради. Як частина гарнізону Києва, вояки полку ім. Т. Шевченка охо- роняють різні об’єкти й установи. Несучи службу в будинку цен- тральної контори телеграфу, Іван вночі в газеті “Воля” наткнувся на допис з м. Кам’янки Чигирин- ського повіту. У ньому розповіда- ється про проведення в містеч- ку 20 липня 1917 року “велико- го національно-культурного свя- та” з приводу “офіціального від- криття” товариства “Просвіта”. Хоча, зауважує автор статті, но- востворена організація “лічить всього кілька тижнів, але вже має коло двохсот членів, чималі ко- шти, зорганізувався вже при ній добрий хор, два оркестри — ду- ховий і струнний, театральний та лекційний кружки, влаштову- ється бібліотека й читальні. Бу- ло вже кілька вистав, прилюдних читань та лекцій про сучасні по- дії…”. Автор відзначає: “Цікаво зазначити, що коли чутка про за- снування у нас “Просвіти” розі- йшлась скрізь, щиро відгукнули- ся на це добре діло й почали запи- суватися у члени “своєї” “Про- світи” й засилати до неї грішми й книжками свою посильну допо- могу”. До діяль- ності товариства прихильно по- ставився місце- вий поміщик Да- видов, “допома- гаючи йому мате- ріально”. У ході свята в Кам’янці проведено бла- годійний обід, на якому виручено було 275 крб. По- ловину цих ко- штів було вико- ристано “на ко- ристь “Просві- ти”, а іншу — на- діслано до Укра- їнської Цен- тральної Ради”. 17 жовтня 1917 року в Чи- гирині зібрався перший з’їзд Вільного Козацтва, який політи- ку Української Центральної Ради засудив дуже гостро і вимагає від неї в категоричній формі: “Ви- гнати всіх москалів з України й нарешті організувати українську армію!”. Незважаючи на заборону з Ро- сії і на спроби спровокувати без- порядки в українській столиці, щоб силою розігнати прибулих делегатів, у Києві все ж відбувся 2-й всеукраїнський військовий з’їзд. 2500 делегатів від 2500000 зукраїнізованих фронтовиків на- лаштовані розпалено і рішуче, го- стрим тоном ганять Українську Центральну Раду за москвофіль- ську політику і ще категоричніше повторюють до неї вимогу: “Не- гайно почати створювати україн- ську армію і флот!”. А деякі ора- тори навіть називають Україн- ську Центральну Раду “націо- нальними зрадниками” і домага- ються негайно відокремитися від Московщини! Розписала вся київська преса: “Бойовий дух делегатів “загроз- ливий, шовіністичний”… Мос- ковський комендант Києва пол- ковник В. Обєручєв написав: “Серед делегатів з’їзду панував шовіністичний напрям; домага- лися, щоб українське військо ви- гнало “кацапів” з України”. Щосили кинулися гасити український шовінізм, загрозли- вий для північного “брата”, на- лякані соціалісти В. Виниченко, М. Грушевський, М. Порш, дово- дили розпучливо: — Україні війська не треба, бо приходить доба соціалізму, а мо- сквини — наші брати, які помо- жуть нам закріпити “здобутки ре- волюції”. 2 листопада 1917 року, втра- тивши терпець, не звертаючи увагу на промосковську Укра- їнську Центральну Раду, Третій Український Військовий З’їзд, взявшись за зброю, витурив мос- ковську владу з Києва. На низах у повітах цю зміну майже не відчу- ли. І повітові комісари, і міліція залишилися незмінними, тільки тепер вони повинні були підпо- рядковуватися вже Українській Центральній Раді. Буває, потрапляє Іван у кара- ул і до Педагогічного музею, де міститься Українська Централь- на Рада. Доводиться бачити про- фесора, голову Центральної Ра- ди Михайла Грушевського з бі- лою розкішною бородою, укра- їнського письменника, очільника Генерального секретаріату Воло- димира Винниченка, військово- го міністра УНР, генерального се- кретаря військових справ Симона Петлюру в студентському картузі та інших. Щоденно бачить корес- пондентів різних мастей, також дипломатів, купців та інших діло- вих людей. Одного вечора стояв Іван у наряді. З сусіднього кабінету вий- шов Михайло Грушевський, одя- гаючи на ходу пальто. Застібаю- чи ґудзики, зупинився біля Івана і поцікавився: — Звідки, служивий, родом будете? Той відповів: — З Чигиринського повіту, з села Вербівки, що біля Кам’янки. — О! Землячок! — Погладив- ши свою розкішну білу бороду і поправляючи пенсне, розчулено промовив Грушевський: — Мій рід веде свої корені з Чигиринщини. Дід Федір слу- жив паламарем у Святотроїць- кій церкві села Лубенців, а батько народився вже в Чигирині у 1830 році. А сам я колись бував у ва- шій Кам’янці ще молодим, буду- чи аспірантом у Київському уні- верситеті. Був там на запрошення свого троюрідного брата Григо- рія Миколайовича Грушевсько- го, який учителював у Кам’янці. Влітку 1892 року хрестили в церк- ві його первістка, а мого племін- ника Сергія, а я був його хреще- ним батьком. Ще трохи вони побалакали про життя-буття, аж тут тривож- но задеренчали скрізь телефони, Грушевського покликали до його кабінету, забігали хто знаходив- ся в приміщенні. Іван почув із на- піввідчинених дверей канцелярії балачку, що в російському Петер- бурзі відбувся більшовицький пе- реворот… 7 листопада 1917 року зброй- ним переворотом у Петрограді Тимчасовий Уряд було скинуто і владу захопили більшовики.
100-річчю подій Української революції 1917—1921 років і 25-річчю Незалежності України присвячується
