«Хатки біленькі виглядають, мов дітки в білих сорочках…» Образ хати в житті та творчості Тараса Шевченка

Юлія ЄРМОЛЕНКО, завідувач меморіального музею Та раса Шевченка “Хата на Пріорці” Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема! Ці рядки Тарас Шевченко на писав похмурого дня 18 жовтня 1860 року за кілька місяців до своєї смерті. Він дивився з вікна своєї майстерні, найсумнішого та останнього свого помешкання, на холодну петербурзьку осінь, знову й знову згадуючи свою на речену, з якою “не побравшись, ро зійшлися” і що стало причиною фатального суму для 46літнього “сивоусого сироти”, людини без родини… Для нього, визнаного поета, талановитого художника, вже знакової особистості, не здійснилося за життя природне людське бажання — мати свою оселю, затишну власну хату, де можна було б “з дружиною єдиною тихо розмовляти”, де б лунали дзвінки дитячі голоси… Перші свідомі дитячі спогади Тараса про батьківську хату з усім відчаєм й смутком спливають на засланні у відомій програмній поезії “Якби ви знали, пани чі…”(1850, Оренбург): За що, не знаю, називають Хатину в гаї тихим раєм. Я в хаті мучився колись, Мої там сльози пролились, Найперші сльози… Зі спогадів родичів і земляків відомо, що Тарас з’явився на світ у хаті свого діда, батька матері (яко му було вже тоді за сімдесят років) — Якима Івановича Бойка. 1964 року на її місці встановлено мемо ріальний камінь, а до 175ліття від дня народження Шевченка хату було відновлено разом із хатою Копія, де жила родина Шевченків у Моринцях. Отже, можна вважа ти, що першою хатою Тараса була не родинна оселя, а чужа хата роз бійника Колесника… Ось так і судилося Шевченку прожити “весь вік в чужій ха ті…”, як героїні його “Наймич ки”, що, на відміну від Тараса, знала, за що карається. Наприкінці 1815 року Григо рій Іванович Шевченко поверта ється з родиною до хати свого батька у Кирилівку й невдовзі по приїзді купує (за 200 рублів) у су сідаодносельця Тетерюка хату з садибою. Спогад про неї Шев ченко залишить на сторінках по вісті “Княгиня”: “Село! Скільки любих, чудових видінь пробуджу ється в моєму старому серці при цьому любому слові! Село! І ось стоїть преді мною наша бідна, стара біла хата, з потемнілим со лом’яним дахом та чорним дима рем, а біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а нав коло яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї тер плячої, лагідної няньки!” У цій хаті 9річний “білоголо вий хлопчина” Тарас 1823 року навіки попрощається зі своєю ма тір’ю, за два роки проведе на міс цевий цвинтар батька… У хату пекло до мачухи він більше не по вернеться. Буде в його сирітських поневіряннях і хата дядька Павла Шевченка (що став опікуном бра тових дітей), а потім хати дяків — “учителів”, а далі — тернистий шлях до мрії у чужих землях, по чужих людях, по чужих хатах… Від першого твору “Причин на” (1837 рік) до останньої поезії “Чи не покинуть нам, небого…” (1861 рік) слово “хата” у “Кобза рі” згадується 230 разів. Образ хати як макрородини (за В. Шевчуком) з’являється вже у поемі “Гайдамаки”, де батько бла гословляючи лицарів застерігає: Постривайте… світ — не хата, А ви малі діти, Нерозумні… Тут з’являється і образ з на родної творчості — могили — “темної хати” (де Гонта ховає вбитих ним дітей). Такий самий образ бачимо і в поемі “Слепая” (“поселился в темной хатке за ти хим Дунаем”), а потім у поезії “Чи не покинуть нам, небого…” (“весе ла хата, щоб ти знала”). Перегу куються з цим епітетиозначення “нова хатина” (“Утоплена”). Але здебільшого образ хати у Шевченка невідривно пов’яза ний з поняттям родини, її ціліс ності. Це хатарай: хата “тиха, весела”, протиставленням до якої є хатапекло: хатапустка (“Рано вранці новобранці”), “хата пус ткою смерділа” (“Відьма”), “удо вина хата” (“Сова”), де злидні, горе, де немає справжньої міцної родини (мачуха або вдова), де не має правди. Такий мотив з’являється у по езії “Три літа” (22 грудня 1845 року): Невеликії три літа Марно пролетіли… А багато в моїй хаті Лиха наробили. Лихо чекало на Тараса не ли ше в серці, а й у житті… У поезії “Не кидай матері!” про “пустку покинутої хати” (Сверстюк) з циклу “В казематі”, Шевченко вже відчуває, що доведеться йому бути “в чужій землі, в чужій сем’ї…” Зазначимо тут контраст “ха тапалати”, що звучатиме й піз ніше в поемі “Княжна”, написа ній уже на засланні в Орській фортеці 1847 року: Село! Село! Веселі хати! Веселі здалека палати, Бодай ви терном поросли! Мотив “нетопленої хати”, ту ги згасання колись живого села звучить і в казематній поезії “Ой три шляхи широкії”: Програмна поезія “Садок вишневий коло хати…” — ідилічне марення про Україну, про її одвіч ну сутність. А далі — заслання. Доля сироти, який мусить поне вірятися серед чужих людей у чу жій землі вибухнула ще в “Кате рині”(1838 рік): “Ні родини, ні ха тини; шляхи, піски, горе…” У своїй розвідці “Ідея родини як основи суспільності” В. Шевчук наголошує: “…коли не буде в макрородині любові, взаєморозу міння та єдності, почнуть розпа датися і мікрородини…” В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля… (“І мертвим, і живим…”, 1845) Ці слова (власне народна муд рість) стали поетичним кредо Шевченка. А я так мало, небагато Благав у Бога. Тілько хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї… Не просто хата мріється пое тові, а таки родинне гніздо, і не на чужині, а на рідній землі, з її могилами, історією, тобто вписа не у свій народ — це також є об раз “раю”. Пророчими стають рядки програмного вірша “Мені три надцятий минало…”, написаного 1847 року в Орській фортеці: Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. Тоді його розрадив поцілунок дівчини, першого несвідомого кохання… Далі в особистому житті йому вже не буде такого щастя… Описи садиби й хати — цього епіцентру родини, що характери зує її членів загалом і господаря зокрема, з’являються в повістях Шевченка, написаних у Новопет рівському укріпленні. “Тараса Шевченка… вважають неперевер шеним майстром художньої дета лі… Чи не найпродуктивніші у по вістях Т. Шевченка деталі побуту, — зазначає Роксана Харчук. — Це закономірно, оскільки переважна більшість його російськомовних повістей, написаних на україн ську тему, виявляють етнографічні уподобання автора… На чистоті Т. Шевченко акцентує практично в кожному своєму творі. У влас ника ферми, німця Антона Ада мовича (повість “Музыкант”) “чистенький беленький домик”, у Никифора Сокири (повість “Близнецы”) — “та же немецкая чистота и порядок во всем”. Подо рожнього з повісті “Княжна” при ємно дивують “чисті великі хати й непошкоджені тини” в селі поблизу Трубайла… Ще виразніше естети ка побуту виявляється в подроби цях старосвітського інтер’єру, який посідає в повістях Т. Шев ченка помітне місце. При цьому автор часто наголошує, що дім ук раїнських хуторян чи священиків мало чим відрізняється від хати ба гатого мужика”. Обличчя української хати як суто національної ознаки зустрі чаємо і в “Щоденнику”. Ось та кий запис зробив Шевченко 14 липня 1857 року: “Незалежно від цієї глибокої політики, в велико роській людині є вроджена антипа тія до зелені, до цієї живої блиску чої ризи усміхненої матеріприроди. Великоруська “дєрєвня” — це, за висловом Гоголя, навалені купи сірих колод з чорними отворами за мість вікон, вічний бруд, вічна зи ма!.. В Малоросії зовсім не так. Там село або навіть місто заховали свої білі привітні хати у затінку череш невих і вишневих садків. Там бідний неусміхнений мужик оточив себе чудовою завжди усміхненою приро дою і співає свою сумну, задушевну пісню в надії на краще існування”. Чи вірилося тоді змученому спогадами Шевченку, що через чотири роки побачить цю омрія ну картину на дачній околиці “златоглавого, тополями увінча ного та садами повитого Києва”, куди він втече від серпневої спе ки. Тарас оселиться на садибі з кущами бузку по обидва боки фіртки, чудовим садочком, білою хатою з дерев’яними віконниця ми, вигоном і старим дубом на горі. “Після заслання явився справ ді інший Шевченко, — пише Євген Сверстюк, — просвітлений стражданням і наче якось відчу жений від барв життя… Я не знаю нічого драматичнішого і моторош нішого, ніж три останні роки життя Шевченка “на волі”. Куль мінація цієї драми — остання його подорож в Україну. Вимріяне, зле ліяне в снах повернення “додому”, в Україну, обмарену до кожної сте жини, до кожної людини і кожного дерева. Вернутися, оселитися в Україні, одружитися в Україні — “бодай на чортовій сестрі”. Це бу ла якась нав’язлива ідея, крик єст ва — проти всіх логік, усіх вітрів, усіх перешкод, що нагромаджува лися горами. Все життя він пролі тав над цими горами в поетичному леті, а зараз запраг пролетіли ре ально, у житті, і вже що є сили розгортає гарячкову діяльність, благає посередників, щоб шукали серед земляків дружину, хату, сам накреслив плян майбутньої хати… Насправді не було нічого… У цій ос танній холодній сльозині повтори лися всі великі Шевченкові трагедії — від “Катерини” до “Неофітів” (“нема сім’ї, немає хати”) і “Ма рії” у ній зрезюмовано всю історію України, як посів без жнив і зам кнене коло сирітства”. Ті неповних три місяці 1859 року, які доля відвела 45річному Тарасові для останньої подорожі на батьківщину, стали останнім побаченням його з родичами та друзями, з рідним селом, з “хат ками біленькими”. Одна з таких хаток, що була на мальовничій околиці Києва — Пріорці — по вул. Вишгород ській, 5, особливо привабила Та раса Шевченка. “Йшов та йшов — бачу хатка стоїть, не то пан ська, не то мужича, біла&біла, на че сметана та ще й садочком об росла, а на дворі дитячі сороченя та сушаться — рукавами маха ють — мене кличуть: я й зайшов!” — так пояснив Шевченко свій ві зит до будинку його господині Варварі Матвіївні Пашковській, що мешкала тут зі своєю роди ною влітку 1859 року та одразу ж попросився до неї на квартиру. Останній київський притулок по ета став для його сирітської душі розрадою та справжньою хатою мрією. Тепер тут музей, де зберіг ся побут київської околиці, такий зворушливий і дуже близький Та расові Шевченку, що після сол датського побуту й петербурзької казенної квартири потрапив на решті в справжню хату. Весь 1860 рік в Україну з Пе тербурга летітимуть листи від Та раса до його родича Варфоломія, що піклувався у справах побудо ви хати. Мрія так і залишиться мрією… Вона здійснилася вже по смерті поета, вінтаки обрів омрі яну хату на рідній Черкащині, на високій горі, “де Дніпро, і кручі було видно…” Тема “самотнього існування в старості” (за Шевчуком) — про відна тема останніх поезій, “образ хати із садком здобуває значення не лише символу родинного гнізда, а й духовного дому, що його люди на будує як “рай”, який, зрештою, залишається у вічності…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment