Ірина ФАРІОН У 100-літній ювілей його називали “фі- лологічним курйозом”, “диваком”, якому, як і всім, годилося б писати “общім язиком”. У 200-літній ювілей виконувач обов’язків Президента України ветує скасування укра- їнофобського антиконституційного “мов- ного закону” агентів Росії Ківалова-Колєс- нічєнка. За скасування цього закону прого- лосувало 232 депутати. Це, як на мене, дру- ге за державною важливістю голосуван- ня після рішення Верховної Ради про усу- нення Януковича з поста Президента. На- томість, мабуть, через весняний авітаміноз або ще щось набагато гірше, певна частина зазомбованого українського суспільства по- дає це ветування як велику мудрість у кон- тексті не “єдности країни”, а “єдінства стра- ни”. Єдина країна можлива лише при єдиній державній мові, як, зрештою, кожен із нас має лише єдину матір. Можна лише здогадувати- ся, як Шевченкові було важко, у ЙОГО час, коли у наш час “не на часі” скасування укра- їновбивчого закону, а отже, знищення духо- вної основи держави. Це можна означити хі- ба як подальший прогрес курячого світогля- ду (себто брак “національного вітаміну”) в окремих владно-суспільних колах, яких не струснула навіть героїчна Небесна Сотня у січнево-лютневі дні 2014 року. Отож основний Шевченків посил крізь товщу його 203-ліття — мовний. Сьогодні це адресовано передусім окремому влад- ному істеблішменту та розмагніченим сус- пільним горе-ліберальним та антиукра- їнським колам. Коли Шевченка запита- ли, чим пояснити нечувану досі популяр- ність його творів, він відповів: “Вірші мої подобалися, можливо, тому тільки, що по- малоросійському написані”. Цю Шевченко- ву думку у його 100-літній ювілей розгор- тає видатний єврейський діяч Володимир Жаботинський: “…якби він усе це написав по-російськи, то не мав би ані в чиїх очах то- го величезного значення, яке всі, з усіх боків визнають йому тепер”. У ХХ столітті по- вторив це відомий критик Юрій Луцький: “Весь сенс “Кобзаря” полягав у тому, що він був написаний по-українському!”. Що означала Шевченкова українська мова? По-перше, національний (чи націо- налістичний) світогляд, що категорич- но відкидав мовне відступництво: “…свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пус- кають”. Повторював це і прозово: “Я нічо- го не хочу — тільки, щоб люди свого не цура- лись”. Висміював перевертнів: “…і земляч- ки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть, Сміються та лають Батьків сво- їх, що змалечку Цвенькать не навчили По- німецькій… може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мо- ви…” (“Сон”). За крок до відступництва за- попадливе вивчення чужого коштом сво- го: “І всі мови Слав’янського люду — Всі зна- єте. А своєї Дасть Біг…” (“І мертвим, і жи- вим…”) із всесильною прагматичною моти- вацією: “Дарма праця, пане-брате: Коли хо- чеш грошей, Та ще й слави, того дива, Спі- вай про Матрьошу, Про Парашу, радость на- шу…” (“Гайдамаки”). По-друге, Шевченкова мова — це духо- вно-державні чати його народу. Після за- слання, перебуваючи у місті-упирі, збудо- ваному на козацьких трупах, у Петербурзі, він записав свою мовно-життєву програму: “Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, ни- щих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово” (“По- дражаніє 11 Псалму”). Значна частина на- щадків на рівні рабів так і зосталася, та ще й з вимогою консервувати своє рабство че- рез мову окупації, і то подану як велике право (хіба що для дуже мізерно малих…). Не про колєснічєнків, звісно, йдеться. З тими все зрозуміло, а про тих, хто підхліб- но, по-фарисейському, начебто з благою мотивацією лягає у 200-й ювілей Шевчен- ка під “язик”, а отже, владу окупації, при- пудрену демолібералізмом. По-третє, мова стає конфліктом, з яко- го народжується або злет, або падіння. Шев- ченків мовний конфлікт вибухнув із “Коб- зарем” 1840 року. Визнаючи талант авто- ра, претензії мали хіба до мови, яку назва- ли “уродованием русского языка на хохлацкий лад”, “наречием, которого даже не существу- ет”. Проте була і втішна характеристика ві- домого українофоба Бєлінського. Прочи- тавши Шевченкові вірші, він заявив, що во- ни “отличаются самым чистым малороссий- ским языком, который совершенно недоступен для нас, москалей, и потому лишает нас воз- можности оценить его по достоинству”. Не обійшлося і без найбільшої трагедії україн- ства — власного поборювання і відступни- цтва, на тлі якого бєлінські є лише позірною загрозою. Йдеться про Гоголя, який на запи- тання професора О. Бодянського, якої він думки про Шевченка, відповів: “Та й мова… Нам треба писати по-російськи; задля нас, че- хів, сербів єдиною святинею повинна бути мо- ва Пушкіна…”. Звісно, таке мислення призво- дить лише до одного — Гоголь збожеволів че- рез невідповідність російської форми україн- ському змісту. 1844 року у листі до Л. Смир- нової він ще встиг зізнатися: “…сам не знаю, яка моя душа: хохлацька чи російська”. Шевченко з тим проблем не мав. Тому він символ нації, тому на поради писати ро- сійською мовою відповів: “Спасибі за ра- ду. Теплий кожух, тілько шкода — Не на ме- не шитий, А розумне ваше слово Брехнею під- бите. Вибачайте… кричіть собі, Я слухать не буду…”. Водночас зачепили за живе Шев- ченка слова Бєлінського та Гоголя — і впав він у хвилеве мовне відступництво, напи- савши російською трагедію “Никита Гай- дай” (1841) і поему “Тризна” (1844). Проте лише великі постаті здатні виправляти і ви- знавати свої помилки. Своєму мовному пе- реступові Шевченко сам дав оцінку у листі до друга Я. Кухаренка (30.09.1842 р.): “Пере- писав “Слепую” та й плачу над нею. Який ме- не чорт спіткав і за який гріх, що я оце спо- відаюся кацапам черствим кацапським сло- вом! Лихо, брате-отамане! Єй-Богу лихо! Се правда, що, опріч Бога і чорта, в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по сер- цю, як хоч трошки його розкриєш. Цур його: мене тут і земляки, і не земляки зовуть “дур- нем”. Але хіба я винен, що уродився не каца- пом або не французом! Що ж нам робити… Перти проти рожна чи закопатися заживо в землю!”. І попер проти рожна всією своєю життєтворчістю, зазначивши найосновні- ше: “…на москалів не зважайте, нехай во- ни пишуть по-своєму, а ми по-своєму: у їх на- род і слово, і в нас народ і слово” (з передмови до ненадрукованого “Кобзаря” 1847 року). Натомість сьогоднішнє постійне зважан- ня на московський чинник лише засвід- чує дуже глибокий рівень колонізованос- ти і несамостійности українського суспіль- ства, навіть попри ті нещодавні революцій- ні зміни. Вихід на історичну арену реаль- ної мілітарної зброї і Шевченкового Сло- ва — зброї ДУХУ — це Господній знак про непереможність саме СЛОВА-МОВИ, як- що винятково їх мати за основу основ на- роду та держави. Будь-яка мовна поступка — це катастрофічна поразка на майбутнє, яку знову доведеться відкуповувати Небес- ним Сотням і національно-визвольною ві- йною. Ми не піднялись так масово у лип- ні 2012 року, коли нам плюнули у МОВУ- ДУШУ брутальними “мовним законом”. Надто дорого платимо за це сьогодні. Що ще має статися, аби припинити безглузді процеси “язикоугодовства”? Шевченко — це постійний шанс духовно переродитися у велику націю, що врешті-решт перестане компромісити мовною Божою даністю і по- ступатися основою основ.
Хто проти мови Шевченка?
