Лицар рідного слова

Микола СТЕПАНЕНКО, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ …прикладом того, як треба жити і працювати для Украї ни, є доля професора Олексія Неживого, який після окупації Луганська повернувся на рідну Полтавщину і працює з подвоє ними зусиллями, тримаючи плацдарм Української Свободи, Української Віри і Честі. Як тримали його Григір Тютюн ник, Феодосій Роговий, Петро Ротач та інші лицарі правди вого Слова! Юрій Антипович Таким “живописцем правди”, чий зір, проте, спрямований у не ба блакить, є і Олексій Неживий, який усе життя присвятив вив ченню спадщини Григора Тю тюнника, аби не забута була жод на подробиця з його земного шляху, аби не залишився не про читаним жоден рядок і не був не розшифрованим жоден символ, жоден художній образ неповтор ної малої прози митця. Як і його предтеча Тютюнник, Олексій Іванович переймається не так проблемами побутовими, як віч ними, ніколи не гордиться набу тими званнями та заслугами, за лишається людиною простою, близькою до тих, хто попліч із ним, до землі, до села, намагаєть ся своєю невтомною щоденною літературознавчою, громадською діяльністю сприяти утвердженню вічних ідеалів, будувати велич ний храм української літератури. Як і Григір Тютюнник, добродій Олексій усе своє свідоме життя прагне відновити історичну спра ведливість, українську, у зросій щеному Донбасі, і вже зробив ду же багато для цього. Олексій Іванович Неживий — науковець і краєзнавець, пись менник і журналіст, а ще ман дрівникдослідник, один із тих свідомих інтелігентів, які плека ли на сході нашої держави рідне слово й гартували український дух, стояли на захисті інтересів суверенної України. Уродженець Полтавщини, він від 1980 року й до початку війни, нав’язаної Ук раїні Москвою, мешкав у Луган ську, де пройшов шлях від сту дента місцевого педагогічного інституту до доктора філологіч них наук, професора знаного на ціонального університету. Олексій Неживий кровно пов’язаний із Лубенщиною не тільки тим, що це його мала бать ківщина, а й тим, що своїми літе ратурознавчими студіями увіко вічнив мистецький подвиг не од ного десятка видатних земляків. Нині він продовжує творчо спів працювати з багатьма яскравими особистостями, які достойно репрезентують літературу цього краю. Він досліджує історію села Хитці, розповідає про його ми нувшину й сьогодення з непри хованим захопленням, як справ жній поет, бо воно, немов те гніз дечко серед розкішного гілля, причаїлось у затишному куточку Полтавщини. Навесні тут виспі вують дзвінкоголосі соловейки, а в ранковому тумані несе свої во ди колись ще й як зариблений Удай, прогулюючи хвилі в очере тах і рясті. Приваблюють Хитці своєю первозданною красою, па хощами різнотрав’я, кришталево чистою водою, квітучими садка ми біля хат. Розуміння філології прийшло до Неживого через любов до чи тання: “І це не перебільшення, бо книжка супроводжувала мене з ди тинства. Може, це й добре, що в нашому селі телевізори з’явилися тільки в 1968 році, а до того часу навіть електрики не було… Пам’ятаю, як уперше прийшов до сільської бібліотеки в жовтні 1964 року. Бібліотекар, а це був чоловік, його прізвище Юрченко, швидко перевірив мої читацькі навички й запропонував першу для першок ласникачитача книжку Василя Симоненка “Подорож у країну Навпаки”. Уже в сьомому класі чи тав повні зібрання творів класиків української літератури. Уроки мо ви чомусь здавалися нудними, бо в підручниках тоді переважали од номанітні вправи, що не мали зміс ту. Однак творчі завдання були до вподоби, а вже з дев’ятого класу перші замітки, кореспонденції, за рисовки почали з’являтися в місь крайонній газеті”, — розповідає, не приховуючи радості й задово лення від мандрівки в дитинство, Олексій Іванович. Після закінчення Калайдин цівської середньої школи юнак спочатку працював механізато ром у колгоспі, а потім у Хитців ській і Тишківській восьмирічних школах. Фахівців із відповідною освітою тоді на селі бракувало. І сьогодні він із теплотою згадує свої перші педагогічні кроки в рідній школі, яка дала йому пу тівку в життя, розкрила таїну сві ту, допомогла знайти себе в його розвихренні, до найдрібніших де талей відтворює тодішні цікаві й неординарні педагогічні ситуації: “Із перших років учителювання за пам’яталися туристичні подорожі рідним краєм. Як зараз бачу зимо вий ранок біля школи. У садку де сятки годівниць, а в нашому класі, це вже 1980 рік, усю зиму спав їжак. Тільки 22 березня він проки нувся, бо почалася весна. Уроки розвитку мовлення проводив у шкільному садку, біля річки, у лісі, пропонуючи теми для роздумів, творчих робіт”. Після повернення з армій ської служби восени 1977 року Олексій Іванович продовжив викладати українську мову та лі тературу в Хитцях і водночас нав чався на заочному від діленні Харківського державного універси тету. Найбільше йому подобалося працювати в харківських бібліоте ках, поринати в їхній багатий дивосвіт. Од нак омріяне переве дення на денне відді лення відкладалося на невизначений час. То му 1980 року став студентом Во рошиловградського державного педагогічного інституту іме ні Т. Г. Шевченка, а вже через пів року поєднував щоденні лекції, практичні й семінарські заняття з роботою в багатотиражній газеті “Трибуна студента”. Усі роки навчання відчував підтримку декана філологічного факультету Олексія Андрійовича Міхна. Саме завдяки його реко мендації був офіційно направле ний на роботу до педагогічного інституту. За сумісництвом пра цював учителем української мови й літератури в школі № 18 та в спеціалізованій школі № 1 м. Лу ганська, викладачем Луганського інституту післядипломної педа гогічної освіти. Як бачимо, сама доля розпорядилася так, що дове лось майбутньому маститому вченому опинитися в Луганську, разюче відмінному краї від “най україннішої України”, де він на родився. Майже три з половиною десятки літ Олексій Іванович вершив українську справу в зро сійщеному Донбасі. Зробив бага то, мав добрі плани на дні гряду щі, але не всі вони здійснилися: почалася російськоукраїнська війна. Про співпрацю з окупан том, на яку, хоч як дивно, зголо силися декотрі з колег, не могло бути й мови. Родина Неживих, покинувши затишну оселю в Лу ганську, перебралася до Полтави. “Тут доводилося бувати й раніше, — говорить глава сім’ї, — найчас тіше, мабуть, у обласній бібліоте ці й бібліотеці педагогічного уні верситету. Наш переїзд до Полта ви влітку 2014 року був несподіва ний. Найголовніше те, що я і дру жина маємо роботу за фахом. Тут, як кажуть, не обійшлося без допомоги добрих людей. Найбільше сприкрює полтавський суржик, особливо усне мовлення учнів та молоді”. Мрія повернутися на Лу ганщину не полишає Олексія Івановича. Найбільше він уболі ває за те, аби не пропав його най коштовніший скарб — бібліоте ка, яку почав збирати ще зі шкільних літ. Олексій Неживий є автором понад 380 наукових і науковопо пулярних праць із літературоз навства, історії педагогіки, фоль клористики, методики викладан ня української мови й літератури, а також понад 700 публікацій у періодичній пресі. І в кожній сфері своєї діяльності він досягає серйозних успіхів. На запитання про одночасне поєднання в житті кількох важливих справ Олексій Іванович відповідає так: “Воно, мабуть, просто викликане специ фікою нашої педагогічної професії, адже ніколи не сумнівався, що нав чати майбутніх учителів немож ливо без постійного спілкування з учнями. Щодо літературнокри тичних праць, знову ж таки їх по ява спричинена передусім профе сійним інтересом до сучасного лі тературного процесу, намаганням сказати своє слово. Думаю, що ін коли це вдається, особливо в рецен зіях текстологічного спрямуван ня”. Основний предмет дослід ження літературознавця — ху дожня спадщина Григора Тютюн ника. Він доніс до сучасників у найчистішому вигляді прозу, епістолярій, живий погляд свого славетного краянина. Олексій почав цікавитися цим письмен ником ще в дитинстві, коли про читав його книжку “Батьківські пороги”, літературні герої якої були дуже схожі на живих, рідних хитцівському хлопчикові людей. Саме це вразило тоді майбутньо го науковця, торкнуло струни йо го чутливої душі. Захоплювала також життєва правда, тобто те, чого спраглий до знань юнак не міг знайти в тодішніх підручни ках. Зацікавлення творчістю Тю тюнникамолодшого вилилося в бажання дослідити зв’язки пись менника з Донбасом після пере їзду Неживого в шахтарський край. Основним своїм здобутком Олексій Іванович уважає те, що йому вперше вдалося видати лис ти, щоденники, записники Гри гора Тютюнника, кіносценарій за романом старшого брата Григорія Тютюнника “Вир”, дослідити ос новний текст художніх творів “Три зозулі з поклоном”, “Дере вій”. Опинившись не з власної волі на Полтавщині, професор Нежи вий продовжує роботу над проек тами, пов’язаними з постаттю і творчістю одного з найталанови тіших сучасних українських но велістів. У першочергових планах його — видання повного зібран ня творів Григора Тютюнника, а також неспотвореного тексту ро ману Григорія Тютюнника “Вир”, що, на його думку, слід зробити “саме на рідній землі братів Тю тюнників”. Ученому болить, що на Полтавщині немає літератур номеморіального музею братів Тютюнників. Він пропонує ре альний варіант розв’язання цієї важливої проблеми: “У грудні 2016 року в Шилівській ЗОШ від крито нову експозицію літератур ного музею братів Григорія і Григо ра Тютюнників. На колишній бу дівлі Шилівської школи тепер ме моріальна дошка, отож у цьому приміщенні треба розмістити су часний музей, куди б мали змогу приїздити люди з усієї України”. Незважаючи на розмаїте коло наукових інтересів, дивовижну вичерпність кожного досліджен ня та проекту, Олексієві Неживо му вдається й досі бути новато ром у царині літератури. Його докторська дисертація, що має назву “Наукова біографія і творча спадщина Григора Тютюнника: джерелознавча і текстологічна проблематика”, є першою в Ук раїні з такої проблеми. Ця робота знакова тим, що визначає ком плексний аналіз текстологічних проблем художньої творчості Григора Тютюнника в органічно му синтезі з джерелознавчим вив ченням життєвого й творчого шляху. Уперше до наукового обігу введено значну частину творчого доробку митця: у солідних науко вих виданнях опубліковано 120 листів, усі щоденники й записни ки, кіносценарій за романом Гри горія Тютюнника “Вир”, також за автографом здійснено текстоло гічний аналіз і підготовку до дру ку новели “Деревій”, за аудіоав тографом — новели “Три зозулі з поклоном”. У багатьох архівах і музеях, державних і приватних, виявлено, а згодом донесено до широкого читацького загалу літе ратурні, історичні джерела, що стосуються біографії письменни ка, його творчої особистості. Зав дяки невтомній праці дослідника всі ці матеріали дали змогу здій снити комплексний науковий опис творчого набутку Григора Тютюнника й систематизувати важливі сторінки біографії мит ця. “Якщо сказати коротко, — констатує Олексій Іванович, — головним для мене було й залиша ється оприлюднення маловідомої чи й невідомої спадщини Григора Тютюнника. У сучасному літера турознавстві застосовується чи мало методів досліджень, але прикро буває, коли перетворю ються вони в своєрідну матрицю, навіть штамп для чергового інтер претатора”. Важливо й те, що творчим натхненником працьовитого письменника й літературознавця став іще один видатний науковий та культурний діяч — Борис Грін ченко. Це окрема серйозна нау кова розвідка на сотні сторінок. Ми ж наголосимо лише на тому, що неабиякий резонанс у науко вому світі викликала кандидат ська дисертація Олексія Неживо го на тему “Педагогічна спадщи на Бориса Грінченка”, а високу оцінку одержали праці “Борис Грінченко — вартовий рідного слова” (2003, 2007, 2013), “Борис Грінченко у дослідженнях і спога дах” (2013). Міністерство освіти і науки України рекомендувало їх як навчальні посібники для сту дентів ВНЗ. До сказаного додамо й те, що з 2003 до 2014 року Олексій Нежи вий виконував обов’язки відпові дального секретаря журналу “Бах мутський шлях”. За це десятиліття часопис став справді всеукраїн ським. Його автори звідусіль: Львів, Одеса, Київ, Полтава, Кременчук, Лубни, Донеччина, Луганщина. “На жаль, тепер журнал не виходить, і це теж мій сум”, — з болем і тривогою гово рить професор. Коло наукових інтересів Олексія Неживого розширює краєзнавство, яке невід’ємно пов’язане з життєписом і творчіс тю тих літературних постатей, якими так захоплюється вчений. Прагнучи поширити та осучас нити літературне краєзнавство на Полтавщині, він започатковує в Полтавському обласному інсти туті післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроград ського серію книг “Видатні педа гоги Полтавщини”. Стараннями краєзнавця вже вийшли дві книжки, присвячені відомим пе дагогамполтавцям — Карпові Ходосову (з Хорола) та Григорієві Сурмилу (з Лубен). Також видано біографічнокраєзнавчий нарис про Григора Тютюнника “Уклін рідній землі полтавській”, опуб ліковано дослідження про влас ний родовід та історію вже згаду ваного рідного села — “Причастя рідним краєм”. Зараз митець працює над літературним портре том письменниказемляка Юрія Сліпка, який походить із села Винники Козельщинського ра йону. Сам же дослідник визнає, що найрідніший і найкрасивіший його краєзнавчий витвір — це са док на батьківському дворищі, й запрошує щиро: “Приїдьте вес ною чи влітку, самі переконає тесь”. Те, що зробив Олексій Нежи вий, не може не вражати. Плоди його блискучої праці виховувати муть не одне покоління вдячних українців. Він — літературозна вець, педагог, письменник, кра єзнавець і журналіст із Божою іскрою. Чого в цього чоловіка більше, важко сказати, адже він людинауніверсум, учений із ши роким діапазоном мислення. Йо го книжки, статті, рецензії, пе редмови, художні тексти — зра зок гармонії: у кожній із обраних царин митець легко впізнаваний, самобутній, переконливий, він уміло єднає високі емоції, які магнетично притягують читачів, із ваговитими аргументами, які потверджують ту або ту істину, надають їй ваги. Якби вдокладне но схарактеризувати всі вектори творчості Олексія Неживого, вийшла б, без перебільшення, мі ніенциклопедія, довершений багатотомник, наскрізь прониза ний авторськими законами, опертими на закони вселюдські. Читаєш праці професора Не живого і думаєш: як могла одна людина встигнути стільки осяг нути і зробити? І здається мені, перефразовуючи Григора Тютюн ника, що секрет таланту вченого — у його небайдужості, у його сердечному горінні, у багатови мірній любові: до обраної справи, до життя, до людей, до полтав ського краю й усієї землі україн ської. Цьогоріч 9 березня (у Тарасів день!) Олексій Неживий святкує свій 60літній ювілей. Тож зичи мо іменинникові, щоб не міліли ріки любові, добра й тепла навко ло нього, щоб живі й здорові були найрідніші його люди, щоб роз росталося вгору і вшир його літе ратурознавче та письменницьке древо, усотуючи життєдайні соки рідної землі й розпросторюючись своїм гіллям до найсокровенні ших висот української духовнос ті!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment