Не відступає клята війна!

09Маргарита ДОВГАНЬ Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО Не проста бесіда Юрист і правознавець, воїн АТО родом із Шевченківсько- го краю Василь Старик воював із 2014 року! Вже відвоювався. Радує мене серйозною бесідою. За короткий час багато зробле- но для створення наших Зброй- них сил. На час, як москаль на- пав, було в нас у бойових підроз- ділах лише 5 тисяч людей. Хо- ча офіційно — для статистичної показухи — писали 180 тис. І за два роки в Україні нарешті ство- рили і творять сучасну боєздат- ну армію. Із паном Василем спілкує- мося біля кабінету лікаря Ігоря Станіславовича Савки, началь- ника клініки ушкоджень. Ва- силь привів до нього свою маму з проблемою колін, а Ігор Ста- ніславович нікому не відмовляє, коли треба, навіть ночує у шпи- талі. Бесідуючи з Василем, ба- чу, як до палати навпроти заво- зять хлопця, на якого чекаю, про якого почула ще восени… Мужній син Львівщини Не встигла вийти з території шпиталю, як почула, що серед поранених привезли хлопця без ніг, без руки, сліпого… Заходжу до 8 палати трав- матології, до нього, до Романа Максимця, хлопця зі Львівщи- ни, з села Давидів Пустомитів- ського району. На ліжку і біля ліжка на підлозі деталі першого протеза — така собі шпитальна екзотика. Були протезисти з Італії, чи їде туди Роман? А він жартує: нема керосину на літак… Пер- ші протези, може, наші зроб- лять… Нижче ліктя немає пра- вої руки, ампутована стопа лі- вої ноги, правої немає вище коліна, ліве око зовсім не ба- чить… Роман просить наблизити- ся до нього — зблизька правим оком трохи бачить. Його збе- регли Романові лікарі клініки Філатова в Одесі. Вкотре зга- дується Мар’їнка. Саме там, на позиції, потрапив під обстріл, поранений міною, що вибух- нула. Далі нічого не пам’ятає. Це вже потім воїну батальйо- ну “Донбас—Україна” розпові- ли про першу допомогу меди- ків “Альфи” (так зветься вій- ськова контррозвідка), тоді по- трапив до польового шпиталю у Кураховому, потім — у Дніпро, в Одесу, тепер — у Києві. Весь цей час був у комі. Обличчя Романа подзьоба- не порохом, у темних плямах. Худесенький. Але з обличчя не сходить усмішка, постійно жар- тує. Волонтери каву принесли. На життєдайний аромат зібра- лися хлопці — сусіди по пала- ті. А Романові знов телефону- ють. Мама! Сповіщає, що хтось із рідні збирається до нього у столицю… Минув час, нині Роман уже в Ірпені, у новому реабілітаційно- му центрі шпиталю. Там більше простору. Більше досконалої ре- абілітаційної техніки, візочків. У палаті їх лише двоє. Мамі ска- зав, щоб поки не приїжджала, мовляв, нема сенсу. А насправ- ді я здогадуюся, чого Роман не хоче, щоб мама приїжджала. Аби серце їй не обірвалося. “З семи років — колгоспник” Романів сусіда навпроти — Михайло Кучер — має з ногами проблеми. Вони у залізяках. Він із Миронівського району на Ки- ївщині, з Малого Букрина ро- дом. Михайло оповідає: батьки були колгоспниками, і він із се- ми років у колгоспі працював! Палички заробляв. А тепер, ко- ли “голова теперішнього мос- ковського колгоспу” посунув на землі непокірних українців, пі- шов Михайло на війну. На по- лігоні “Десна” вивчився на сер- жанта, став навідником-опера- тором бойової машини піхоти-2 (БМП-2). У січні 2015 року мо- лодий сержант 93-ї окремої ме- ханізованої піхотної бригади зу- стрівся з ворогом. Перший бій в Опитному… “Але на цьому — крапка… — якось жорстко ска- зав Михайло і замкнувся, а по паузі продовжив: — У мене був друг — афганець. Казав, що на- бачився там страшного, але та- кого, як тут, тепер, не було — су- цільна підлота і найновіша убив- ча техніка”. * * * Мене якось привітав кримча- нин Ігор, нині полтавець! Про- читав мені у телефонну трубку Шевченковий “Садок вишне- вий коло хати…” А тоді сказав: “У мене була прабабуся Анна, вчителька. З “Кобзарем” не роз- ставалася. Це я від неї такий”. Міцне коріння у нашого на- роду. Підлікувався — і знову на військову службу Мої співрозмовники Віктор і Люба Батіщеви. Віктор народжений у Забай- каллі, у тайзі. Давня трагічна іс- торія багатьох українських ро- дин… А в недавньому минулому — кіборг, захисник Донецького ае- ропорту. На захист України став 20 серпня 2014 року. “Батя” — його позивний у 93-й бригаді. Скажений мінометний обстріл 18 січня 2015 року і тяжка кон- тузія. Німецькою броньованою машиною (МАН) вивезли Вік- тора з-під обстрілу, а тоді літа- ком — до Дніпра, потім до Ки- єва. Довго лікувався. Прозрів. Почув. У голові посвіжішало. Знов пішов на військову службу. Але цього разу став водієм. Від- возив загиблих бійців на їхні ма- лі батьківщини. Щемливі спіл- кування з рідними. Сумні похо- вальні процесії. Дотепер не мо- же забути похорон у Гоголеві мо- лодого мужнього бійця Андрія Тапіхи… Незабутньо, як під Бу- чею ховали Сашка з позивним “Знахар”, який знався на меди- цині, у бойових умовах умів ма- сажами лікувати спини, руки солдатам. У Кривому Розі зібра- лося багато людей, коли Віктор привіз туди видатного коман- дира “Яву”… Цілий мартиролог викарбувався у душі Віктора Ба- тіщева. Зі здоров’ям знов негаразди. І ось він тут, у палаті неврології. І з обіцяними учасникам АТО зе- мельними ділянками є пробле- ми. Ходить і ходить Віктор Ба- тіщев у рідному краї, який від- стоював у боях, по чиновниць- ких кабінетах за своїм же. Доки це буде? Сергій Шихт з Умані У 17-й палаті неврології по- знайомилася з молодшим сер- жантом 81-ї аеромобільної де- сантної бригади ЗСУ 28-літнім Сергієм Шихтом. Хвалиться, що у діда було аж 16 братів і сестер. Думаю, тому і вистояв рід у роки Голодомору. А нині Сергій Шихт живе і працює в Умані. Він авто- слюсар. Війна перервала мирну працю. В армії з березня 2015- го. Саме на День незалежнос- ті (2016 р.) бандити влаштували обстріл під Авдіївкою. Далі Сер- гій нічого не пам’ятає. Був при смерті, довгий час у комі. “Ліка- рі і мама своїми молитвами по- рятували. Тепер загострення із серцем, але це не катастрофа”, — стверджує Сергій. Лента за лентою… При знайомстві згадала- ся повстанська пісня: “Лента за лентою набої подавай…” У мир- ний час Олександр Ярмолюк був пожежником. На фронті став ку- леметником. Із доброзичливим гумором присвоїли йому побра- тими позивний “Малюк”. Так ось цей “Малюк”, солдат 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, киянин, на бойовій лінії безперервно заряджав патрони. Раптом нестерпний біль у доло- ні, до запаморочення… І ось я бесідую з Олексан- дром у шпиталі. Руку вже про- оперували. З початку 2017 року Олек- сандр знову на фронті. Не відступає клята війна! При виході з неврології зу- стрічаюся з синьооким хлоп- цем, котрий вийшов подихати свіжим повітрям. Морський пі- хотинець Михайло Ященко тут лише тиждень. Через яку біду потрапив з фронту у невроло- гію? Відмовили руки. Не діють. Можливо, тому, що піднімав ве- ликі вантажі… А тут іще один хлопець Ро- ман Скрипник із Чернівців, мо- лодий інженер-механік, у нього хворий хребет. Тепер хлопці під опікою ней- рохірургів… Нашу бесіду перервали сирени швидких. Дві проїхали до хірургії, а три зупинилися коло відділен- ня нейрохірургії. І почали саніта- ри заносити “свіженьких”… Не відступає клята війна! Радосте, пребудь із ними Не забувають мене мої но- ві друзі, навідують, телефону- ють. Якось до нас завітав коле- га і друг моєї донечки Каті, ху- дожник і музикант, воїн АТО Ва- дим Шевчук. Рік воював. Не за- черствів, не огрубів. Такий же просвітлений і добрий, делікат- ний тато. Слухали його ліру. Все як було. Хіба що більше часу хо- четься Вадиму бувати з приро- дою наодинці, в степу, у лісі… Згадали принагідно спільно- го знайомого АТОвця — корей- ця Андрія. Передала вітання від Вадима Андрієві Нагаю до Луць- ка. Андрій весь у хатніх клопо- тах. Поки живе на пенсію. Ро- боти у хаті вистачає. А ще стар- ший 28-літній син вже подару- вав онуків — теж радісний кло- піт. Несподівана вісточка-вітан- ня від Софійки Корейко з Рів- ненщини: “Брата Юрка (я пи- сала про нього) в хаті не втрима- ти, все по друзях ходить. Без па- лички!” Мені згадалося — коли вперше бачила безпомічне ска- лічене смертоносним залізом ті- ло юнака на шпитальному ліж- ку, не вірилось, що встане! Се- стра місяцями була коло бра- тика, лікарі дива творили. І ось Юрко ожив. Навіть бігає! Прав- да, днями ще одну операцію бу- де Юркові Корейку робити ні- мецький лікар. Спеціально для цього приїжджає до нас! Озвався до мене чарівний юний воїн Сергійко Ільницький із Миколаєва. Сповістив, що став срібним призером із пла- вання на параолімпійських (він не має однієї ноги) змаганнях в Україні! Спорт і навчання у Ки- ївському національному універ- ситеті ім. Т. Г. Шевченка нині го- ловні пріоритети 20-літнього ге- роя. Пишу про нього і бачу по- руч із Сергійком його Оксаноч- ку, дружину. Шкільна дружба, скріплена страшним випробо- вуванням — війною, стала вели- ким коханням! Десь там, у небесних просто- рах над Україною має вічно па- лахкотіти велика свіча чи незга- саюча зірка вдячності мамам і дружинам наших солдатів! Почула я і сильний голос Сергійка Бабського з Коростеня, того самого, який колись стра- шенно обгорів на війні, лікував- ся в Україні, а ще півроку в Аме- риці! Сергійко — інженер. Зна- ється на гранітах. Працює на со- лідній посаді. В родині все га- разд. Дзвінки від мами доброволь- ця Руслана Мураєва Валентини, мами Сергійка Перепелиці Ната- лі, ще і ще привітання від моїх онуків-воїнів — переважно з до- брими новинами, просто гріють душу. Подолавши тяжкі випро- бування, вони впевнено йдуть дорогою Життя. Радосте, пре- будь із ними!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment