Сергій МЕЛЬНИЧЕНКО: «Я щаслива людина»

Сергій Мельниченко — соліствокаліст Київського на ціонального академічного театру оперети, заслужений артист України. У його творчості виявляється потяг до сильних сценічних характерів, позбавлених одноманіт ності ролей, що потребують яскравих емоційних злетів. У таких артистів талант від Бога. Для шанувальників жанру оперети стало звично ходити “на Мельниченка”. 27 лютого пан Сергій відсвяткував свій 80літній ювілей.

— З чого почалося Ваше захоп& лення театром? — З дитинства я любив вига дувати сценки і показувати їх друзям. Уже тоді мав свого гляда ча. Знаковим для мене став день, коли старша сестра повела до Хмельницького музичнодрама тичного театру на виставу “У не ділю рано зілля копала”. Дуже сподобалася форма подачі мате ріалу з музикою і танцями, запав у серце жанр музичної комедії. Саме тоді вирішив присвятити себе театральному мистецтву. Після закінчення школи вступав до Київського театрального інс титуту, не вступив. Перед армією подався у шо фери. Служив у резервах Верхов ного головнокомандування. На ша дивізія брала участь у парадах. Після армії знову працював воді єм. Та якось прочитав оголошен ня про набір у театральну студію імені Панаса Саксаганського. Вирішив спробувати, хоча мені тоді вже було 28 років. Та, незва жаючи на вік, Василь Козераць кий узяв мене на свій курс. У сту дії тоді викладали педагоги з Ки ївського театрального інституту імені І. КарпенкаКарого: Бико вець, Соколов, Єсипенко. Ми навчалися три роки, нам викла дали лише предмети з фаху. Ке рівником студії був Іван Луцик. Щовечора ми виступали на сцені. Після навчання у мене було вісім запрошень із різних театрів України. Та Борис Шарварко (то дішній директор театру) переко нав мене залишитися в Київській опереті. У театрі я вже 50 років. — Чи пам’ятаєте свій актор ський дебют? — Під час навчання в студії мені доручили тримати канде лябр в опереті “Маріца” Імре Кальмана. Я дуже хвилювався. Здавалося, що на мене дивиться вся публіка в залі… Знаковою стала роль конюха у виставі “Гер цогиня із Чикаго”, постановку якої здійснила чудовий режисер Ірина Молостова. А з ролі Зупана у “Циганському бароні” для мене починається відлік дуже цікавих робіт. Свою акторську кар’єру я по чав, виконуючи ролі дідів. Щедро гримувався… У ті роки дуже хотів бути схожим на комедійного ак тора Театру оперети Миколу Вла щука. — Уже тридцять років Ви ви конуєте роль Жори у мюзиклі Ігоря Поклада “Таке єврейське щастя”. Розкажіть про цю роботу. — Я не лише граю цю роль тридцять років, а й виконую її без дублерів. Це, звичайно, складно і відповідально: адже якщо я з яки хось причин не вийду на сцену, то підведу колектив. Вистава специфічна, адже ми граємо євреїв. Намагаємося пе редати побут та особливості мови цього народу. Але тут головне не впадати у крайнощі. Думаю, що у нас вийшли достовірні життєві образи. За тридцять років дорослішав я, подорослішав і мій герой. Але великих змін цей образ не зазнав. З виставою ми побували у Поль щі, Чехословаччині, майже в усіх обласних центрах України. У дея ких регіонах постановку сприй мали стримано, в інших — емо ційно. Напевне, це залежить від культури глядачів. — Із 1989 року Ви виконуєте роль князя Ліперта Воляпюка в опереті Імре Кальмана “Сільва”. — Із 1989 року йде остання постановка цієї оперети. А я почав виконувати цю роль значно рані ше. Я виріс у простій сім’ї і лише через роки зрозумів свого героя, який належить до вельмож і арис тократів. Ставлення до персонажа хороше, адже, не дивлячись на ви соке соціальне становище, він не втратив людських якостей. Князь людина добра і весела. — Постановка “Сільви” 1989 року — перша класична оперета у перекладі українською мовою. Потрібно було мати сміливість, аби у той час піти на такий крок. — Наприкінці 80х років роз почався процес національного відродження. І наш театр активно долучився до цього процесу. Були певні побоювання, як сприйме українськомовну “Сільву” глядач, були й від верті скептики, які говори ли, що у нас нічого не вий де. Але вони прорахували ся. Остання постановка цієї оперети вже майже трид цять років іде з великим ус піхом. Сьогодні переважна більшість наших вистав ук раїнськомовні. — Грали у виставах, створених за українськими класичними сюжетами? — Серед зіграних ролей запам’ятався образ Голови з “Майської ночі” за М. Ли сенком. Особливо подоба ється роль Цибулі у “Соро чинському ярмарку” О. Ря бова. Також я створив цей образ у однойменному фільмі, що вийшов на екра ни 2004 року. Інколи і зараз знімаюся в кіно, але це епі зодичні ролі. — Що Вас надихає на твор чість? — Кожна роль наповнена моїм внутрішнім “я”, звісно, в рамках завдання режисера і відповідно до тексту. Завжди намагаюся відійти від штампів. Велику роль у твор чості відіграє досвід. За п’ятдесят років служіння в Опереті я перег рав майже весь комедійний репер туар. Щоразу, виходячи на сцену, я мрію, щоб моя гра вражала гляда ча. Навіть якщо це роль Чергового у “Летючій миші” Йоганна Штра уса. — “Летюча миша” — перша режисерська робота народної ар тистки України Тамари Тимошко& Горюшко. Як з нею працювалося? — Тамара Михайлівна вже ба гато років грає у нашому театрі. Артистка з великим досвідом, ду же добре розуміє своїх колег. Спочатку не був впевнений, що зможу добре зіграти роль Черго вого: адже дуже непросто грати п’яну людину. Проте роль вдала ся, мене навіть неодноразово за питували, чи не п’ємо ми перед такими ролями. Звичайно ж, ні, але нам вдається створити ілюзію і це радує. — Чи були ролі, які мріяли зіг рати багато років? — Ще з 1961 року хотів втіли ти на сцені образ Альфреда Ду літтла з мюзиклу Фредеріка Лоу “Моя чарівна леді”. Пам’ятаю гастролі американської трупи, що проходили в Жовтневому па лаці (нині Міжнародний центр культури і мистецтв). Тоді мені дуже сподобалася гра актора, який виконував роль Альфреда Дуліттла, а професор Генрі Хіг гінс вразив тоді мене своєю еле гантністю. Моя мрія збулася лише у ХХІ столітті. Альфред Дуліттл — дуже розумний персонаж. Це сміттяр, який розмірковує як великий фі зик. Роль не з легких, треба бути дуже обережним, аби не впасти у крайнощі. Вважаю, що це мені вдалося. І хоча я вже не граю у мюзиклі “Моя чарівна леді”, але з приємністю згадую цю роботу. — Як змінився театр за п’ят десят років? — Кожен період унікальний посвоєму. Я працював із багать ма прекрасними режисерами. А з акторів мені запам’яталася робо та з Вірою Новінською, Мико лою Блощуком, Дмитром Шев цовим, Лідією Запорожцевою. Були й непрості часи, але ко лектив вистояв. Нове відроджен ня театру розпочалося відтоді, як його очолив Богдан Струтин ський. — Познайомитися з дружиною Вам допоміг театр? — У мене чудова дружина Ва лентина Антонівна. Вона інже нер за фахом. Якби не вона, то я не відбувся б як артист. Уперше вона мене побачила багато років тому у виставі “Любов Ярова”, де я грав негативного персонажа, і запам’ятала. А при знайомстві сказала, що я талановитий. Уже більше тридцяти років ми разом. — Які творчі плани? — Людині у моєму віці вже важко будувати якісь плани. Хо четься, щоб Бог давав здоров’я, аби я міг довше виходити на сце ну і дарувати глядачеві частку своєї душі. Хочу ще довго служи ти театрові, без якого не уявляю свого життя. Я ніколи ні на кого не тримаю зла. Якщо з кимось посварився, то перший пропо ную помиритися. Можливо, хтось скаже, що я ідеаліст, але вважаю, що не буває поганих лю дей, просто не у всіх склалася до ля. Вважаю себе щасливою лю диною. У житті й творчості я від бувся. У мене чудова дружина, працюю в хорошому колективі. Про що ще можна мріяти у вісім десят?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment