Вагота послань від лицарів цивільної відваги Поминальне слово на відхід Миколи Коца

Леся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, громадський діяч, почесний член “Просвіти” Минуло 40 днів, відколи не стало по між нами невтомного борця за українську правду Миколи Георгійовича Коца. На відспівування при домовині зібралося не багато — близько двох десятків осіб із кола родини та друзіводнодумців. Однак, як з’ясувалося вже в наступні дні, таки чима ло людей шкодували, що, не знаючи про трагічний факт, не змогли похристиян ськи попрощатися зі своїм видатним зем ляком. Чи не тому так відбулося, що сам по кійний ні впродовж усього страдницького життя, ні в останні дні на землі не вважав за потрібне привертати увагу до власної персони у суто фізичному вияві — у кон тексті побутового дискомфорту чи кри тичного стану здоров’я? Належавбо до тих, хто воліє забувати про себе, коли цьо го потребує справа. Найпереконливіше то му свідчення — тривале ув’язнення в час “розвинутого соціалізму” за антирадян ську діяльність — поширення ідей “укра їнського буржуазного націоналізму”. А в часи Незалежності ми звикли бачи ти його виразну постать на всіх патріотич них акціях як обов’язкову складову, як ор ганічний знак їх ідейного акцентування. І не просто бачити, а й чути. Микола Георгі йович вважав за потрібне при кожній на годі спілкуватися на гострі політичні теми не тільки зі знайомими, а й з людьми, яких зустрів уперше, вселяючи віру в націо нальний потенціал. У цьому зв’язку в пам’яті зринає епізод зі святкуванням 9 травня 2012 року. На Меморіалі “Вічна слава” в Луцьку і довко ла — повно людей із георгіївськими стріч ками на грудях. Позначені ними і очільни ки влади, що виголошують промови у яну ковичівському стилі. І генерали, і проку рори… А пан Микола підходить то до од ного, то до іншого гурту молодих людей і запитує, навіщо кожному з них той “неук раїнський знак”? Пояснює, що ними, юними, маніпулюють, що не годиться так давати себе використовувати. На нього шикають старші віком жінки, хтось обзи ває “недорізаним бандерівцем”, а він зно ву твердо: “Ви помиляєтесь”. У тому натовпі його, звісно, підтрима ти було нікому. Ледве вдалося заступитися, коли два підпилі молодики взялися завер тати назад покручені подагрою спрацьова ні руки. Втім, постійно наражатися на ри зик, коли йдеться про речі принципові, вважав для себе за норму, адже звик жити за законами “цивільної відваги” (вислів національної героїні Олени Теліги). Притаманна Миколі Георгійовичу від даність патріотичній діяльності до остан нього подиху засвідчує і упорядкована ним добірка листів від спільників за життєвим вибором. Назва аж надто зрозуміла — “Митарства політв’язнів на засланнях і після так званого звільнення — виходу на “волю”. На жаль, омріяного видання автор так і не дочекався: підготовка до друку за вершилася за кілька днів до його прощан ня з білим світом. За збігом обставин у той же час автору цих рядків довелося вчитува тися у написане в далеких уже 1975—79 рр. задля компонування передмови. Так хоті лося встигнути вчасно, але… Читаюперечитую, і з думки не йде приповідка: “Скажи, хто твої друзі, і я скажу, хто ти”. Бо ось вони — друзі Мико ли Коца, чиї підписи стоять під листами до нього: Михайло Горинь, Левко Лук’янен ко, Опанас Заливаха, Левко Горохівський, Ярослав Лесів, Микола Горбаль, Ірина Се ник, Михайло Масютко, Павло Кампов (всього більше 50 адресатів!). Чи не правда — дуже знакові імена, ду же знакові за ними орієнтири?! Здавалося, немає особливого сенсу у звертанні до відомих політичних біогра фій: слава Богу, діяльність їхніх носіїв уже належно оцінило суспільство. Немало з них успішно реалізували свій потужний потенціал служіння народним інтересам уже в новому часі, деякі стали навіть депутатами ВР. Але що було до того, якою ціною дава лася дорога до мети? Дбайливо збережені Миколою Коцом лис ти проливають світло на ваготу тієї ціни. Тут немає згадок про тортури на допитах чи хід слід ства у сфабрикованих справах, бо про це писати суворо заборо нялося. Однак вони є джерелом безцінної інформації про секре ти патріотичної стійкості, про дивовижну солідарність між ад ресатами, про потребу підтри мувати один одного у безперерв них випробуваннях нелюдськи ми умовами існування і спону кають до відповідних роздумів. На це, вочевидь, і розраховував їхній хранитель, будучи переко наним, що і в часи нинішні тре ба всіма силами нарощувати оту “цивільну відвагу”, таку харак терну і для нього самого, і для авторів специфічної кореспон денції. Водночас через досить дис ципліновані за змістом (зі зрозу мілих причин) рядки вимальо вується непересічність особис тості самого Миколи Георгійовича. Серед його кореспонденції — десятки вітань із Днем Янгола, Різдвяними та Великодніми святами, у яких не тільки традиційні поба жання, а й вдячність за безкомпромісну позицію. Саме тому вважає за необхідне виявляти свою прихильність до старшого віком побратима легендарний Віктор Марченко, привіти від якого передає його тітка Алла — сестра Валерієвої мами Ніни Михайлівни. Щедрий на листи Ярослав Перчишин називає колишнього співв’яз ня не інакше, як “ніколи незабутнім учи телем”. Усе це сприяло душевній рівновазі, бо на поселенні в робітничому гуртожитку вродженого інтелектуала неабияк мучив і духовний голод. В оточенні моральних покручів із їхніми хронічними п’яними розгулами суголосної душі бути не могло. А то — з неймовірним трудом зібрана в тюрмі “бібліотека” із газет, брошур, жур налів (мішок вагою понад 100 кг), яку при волік із собою по етапу, потребувала по повнення. Отож друзі у листах намагалися інформувати про новини у культурному житті, розділити тривоги за моральний за непад серед молоді, на яку так багато надій покладала після хрущовської відлиги прогресивна громадськість. Характерною тут є реакція Михайла Гориня, який шко дує, що у просторі побратима “мало місця для книг, журналів, творчих дискусій”. При тім усе ж радить не гризти надмірно душу сумними реаліями, відсутністю в “його величності робітничого класу” “по зитивної системи цінностей, ідеалів, жа доби пошуків знань, справедливості і т. п. …Ваші колеги по роботі мають, очевидно, свою систему цінностей, яка торує їм до рогу у витверезник” (лист від 19. 03. 75 р. з Ходорова Львівської обл., де М. Г. дозволе но було жити у батьків після звільнення). “Дивитися згори” на властиві часові непо добства задля збереження нервів і здоров’я радить непоступливому і в найменших де талях українському Донкіхоту Михайло Масютка. “Невже ви, пишучи телеграму українською мовою, не знали про те, що її на пошті не приймуть?.. А якби була у кожній республіці державна мова своя і все так, як там хочеться, то яка була б пот реба нам поневірятися по мордовських та борах та Володимирському централі… Ме ні не хотілося б, щоб ви такими діями, сво їм українством стали об’єктом глузування. Ви ж подумайте, серед кого ви знаходи тесь, і згори, і знизу. Відносно тих вурків, то з ними теж треба вміти поводитися. Не треба поїхньому жити, але й заїдатися з ними також не треба, бо це народ зло пам’ятний і підлий” (з листа М. Масютка від 18.12.76 р. — на той час політв’язня зі стажем). Втім, як виявилося згодом, на макси малізм волинського дисидента подібні по ради вплинули не особливо. І після виходу на волю він умів стояти на своєму, не доз воляв зневажати власну людську і націо нальну гідність. Фантастичними зусилля ми, перебуваючи в ролі безхатченка аж півроку, домігся поселення біля рідні в Луцьку. Досягти подібного колишнім по літв’язням вдавалося украй рідко — особ ливо тим, хто не спокусився на обіцяне сприяння у влаштуванні добробуту та інші блага завдяки співпраці з КГБ. А Микола Георгійович у цьому плані зазнав неабиякого тиску (звісно ж, було чим шантажувати!). Не похитнувся. За це мусив розплачуватися. Як згадував згодом, до такого відчаю, як пошуку роботи і про писки після звільнення, не доходило на віть у часи неволі. І родичі, й давні друзі теж відверталися, бо не хотіли наражати своїх дітей на небезпеку. Він їх розумів і не засуджував… Однак зі свого гіркого досвіду знаю, як болить душа при такій абструкції. Хочеш привітатися при зустрічі зі знайомим, а він поспішно перебігає на протилежний бік вулиці, або вдає, що не впізнав. Досі не за булося, як безжально відчитав мене відо мий поет, коли я після виключення з ком сомолу підійшла до нього з “добрим днем” у центрі Луцька. Завів за ріг магазину і дов го звинувачував, що кинула на нього тінь, бо ж довкола — аж кипить наглядачами і сексотами. З того часу цілком свідомо вда вала сама, що не впізнаю впізнаваних, аби не спричиняти комусь прикрощів. Отож після звільнення душевного бо лю у Миколи Коца побільшало — через нове випробування самотністю. Довелося викинути заповітну мрію про одруження, бо не в його правилах було обтяжувати собою інших. У відомому інтерв’ю Васи лю Овсієнкові він особливо наголошував, що виготовлені ним україноцентричні листівки розповсюджував сам, доручати цього своїм студентам не міг, бо то озна чало б зламати чиюсь юну долю. Так, він тільки на перше враження здавався грубу ватим, а насправді був послідовним арис тократом. Хай же таким і залишиться у пам’яті всіх, хто його знав і розумів. І тих, хто за його життя не зміг зрозуміти до кін ця. …Насамкінець погортаймо сторінки життя дорогої для України людини у хро нологічній сув’язі. Адреса появи на світ Миколи Коца — с. Гуща у Любомльському рні, дата — 10 грудня 1930 р. Звичайна і все ж нез вичайна для того часу поліська селян ська родина: тим, що батьки, почавши господарювання з півгектара землі, за 10 років стали заможними і шанова ними у своїй окрузі людьми. Завдяки невтомній праці і винахідливому ро зуму глави сім’ї, його нечуваній на то ді підприємницькій діяльності постав двоповерховий дім, нажили 10 га ор ної землі, мали свої сіножаті та ліс. Однак у круговерті відомих подій 1939–1945 рр. було зруйновано все нажите, і мрії на майбутнє. У 1940 р. родина якийсь час жила в польському с. Острувки, де малий Микола ходив до школи. У 1942—1944 рр. село ціл ком перебувало під контролем УПА, але не раз проривалися і червоні пар тизани, нищівно грабуючи людські припаси з хати в хату. Шастали по се лу, німці засікали і бомбили. А потім — насильницька колективізація, ви везення в Сибір, якого Коци уникли дивом, хоч від радянської тюрми бать ко не врятувався. Після п’ятирічної неволі рахунків із “продажниками” не зводив, не хотів, щоб шкодили дітям у здобуванні освіти, на що покладав ве ликі надії, бачив у цьому запоруку їх нього майбутнього. Із 1950 р. Микола Коц на строковій службі в армії на Далекому Сході. Захво рів, комісували. Повернувся — і у вечірню школу. Там вражав вчителів швидкістю і якістю опанування навчальних програм. А далі було навчання на економічному фа культеті, та після другого курсу паралельно — на мехматі в університеті. З 1962 р. — на викладацькій роботі у сільськогосподар ському технікумі, що функціонував у міс течку Копиченці (Тернопілля). У час нав чання, як міг, чинив “опір русифікації ву зів”, наполягаючи на викладанні україн ською мовою. Нажив солідний “хвіст” від КГБ і вже, не здогадуючись про це, пере бував під пильним оком при роботі в техні кумі. Саме в цей час активно працює над своєю гуманітарною освітою, вишукує і студіює заборонені в СССР історичні дос лідження, слухає “Голос Америки”, запи сує нові повстанські історії з вуст оточен ня. Органи фіксують “нездорові” зацікав лення свого “підопічного”, професійно моделюють провокаційні ситуації. Його затримують із виготовленими для поши рення листівками в кишені. На них — три зуб і дещо перефразований вірш Василя Симоненка “Курдському братові” (у ре дакції Миколи Коца — “Українському братові”). Відтак — арешт 26 жовтня 1967 р., слідство, суд і ув’язнення з 11 квіт ня 1968 р. (засуджено до 7 років тюрми і 5 років заслання). На волі, зачепившись у Луцьку (про що вже писалося), працював на будівництві чорноробом, хоча навіть на засланні знай шов посаду викладача ПТУ. Так мстили за те, що не розрахувався за “довіру” сек сотством. Став одним із засновників Гельсінської спілки, Товариства політв’язнів і репресо ваних, а згодом — і УРП. При Незалеж ності дуже важко сприймав лукавство і чвари між нібито своїми і зарікся бути чле ном будьякої партії. Про свою незгоду ка зав імітаторам прямо у вічі. Напрацьоване власним розумом і хистом уклав у книги: “Волинь у лещатах смерті” (у співавторстві з Леонідом Осауленком), “У лабетах чер воних вампірів” (2015 р.), “Розстріл в’яз нів Луцької тюрми 23 червня 1941 року” (2010 р., у співавторстві з Володимиром Засєкіним), “Схрони (бункери) Волині” (2010 р.). Отак і зустрів свою смерть — у статусі переможця та лицаря цивільної відваги. На фото з архіву: таким був Микола Коц.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment