Протягом двох десятків років однією з найпопуляр ніших київських вистав залишається комедія “Сто ти сяч” за п’єсою Івана КарпенкаКарого. Маємо вже дру гу постановку вистави. Весь цей час роль Калитки вико нує відомий український актор, народний артист Украї ни Богдан Бенюк. Сьогодні пан Богдан гість “СП”.
— Вистава “Сто тисяч” пред ставлена у репертуарі Київського академічного драматичного те атру на Подолі. Але до цього була ще одна постановка цієї п’єси за Вашою участю. — У 90 ті роки минулого сто ліття цю виставу поставив у Націо нальному академічному драма тичному театрі ім. І. Франка Во лодимир Опанасенко. Він запро понував мені зіграти Калитку, і я погодився. Вважаю цю виставу подарунком долі. Вийшла досить цікава постановка. У ній грали знані українські актори Віталій Розстальний, Василь Мазур, Олексій Пєтухов, Ніна Гіляров ська. Образ Калитки мені по особ ливому близький. Із дитинства здавалося, що це єдиний живий персонаж у п’єсі. Пам’ятаю, ще в школі говорили, що це негатив ний персонаж. Я ніколи з цим не погоджувався. Насправді в його характері є навіть шляхетні риси. Інша річ, що він піддався на спо кусу заробити гроші нечесним шляхом, а це вже недобре. У наш час теж дуже багато хто піддаєть ся на таку спокусу, які це може мати наслідки, видно з вистави. Я люблю Калитку, як і всіх інших своїх героїв, намагаюся знайти в них позитивні риси. Змінювався я, змінювався і мій герой, наби рав життєвого досвіду і розуму, відкривав для глядачів нові гори зонти. Виставу добре приймали не лише в Україні, а й за кордоном. Неодноразово доводилося чути, що спектакль “Сто тисяч” євро пейський за духом. — Але вистава зникла з афіш Театру ім. І. Франка? — Богдан Ступка, який на той час був художнім керівником те атру, вирішив, що спектакль мо рально застарів. Отож на кілька років Калитка зробив паузу. Ми нув час і вже художній керівник Київського академічного драма тичного театру на Подолі Віталій Малахов вирішив поставити цю п’єсу на сцені свого театру. А ме ні запропонував грати в ній го ловну роль. Я з радістю погодив ся. Звичайно, це вже зовсім інша вистава, адже кожен актор додає у неї щось своє, інакше трактує образи. Але вона так само попу лярна. — Яке місце у Вашій творчості посідає українська класика? — Одне з центральних. При гадую початок 80 х років. Тоді на сцені театру ім. І. Франка відбу лася прем’єра вистави “Загибель ескадри” за Олександром Кор нійчуком, де я грав Юнгу. Цей твір не витримав перевірку ча сом, ми вже по іншому дивимося на ті історичні події. А тоді я її вважав класикою нашого театру. Потім були ролі Павлика (“Фараони” О. Коломійця), Лаву ра (“Конотопська відьма” Б. Жол дака), Евріала та Охріма (“Енеї да” І. Котляревського), Того, що греблі рве (“Лісова пісня” Лесі Українки), Юрковича (“Талан” М. Старицького) та інші. Також часто грав у фільмах, створених за творами української літерату ри. Однак у кіно актор дуже зале жить від режисера та оператора, а в театрі має необмежені можли вості для виявлення свого талан ту, особливо коли вистава довго йде на сцені. — За багато років створили чимало образів зі світової літера тури? — Серед моїх робіт образи Яго (“Отелло” В. Шекспіра), Езоп (“Езоп” Г. Фігейредо), брат коро ля Еланзо Стефано (“Буря” В. Шекспіра), Елфрід Дулітл (“Піг маліон” Б. Шоу), Кіт Бегемот (“Майстер і Маргарита” М. Бул гакова). Уже більше двадцяти років граю бравого вояка Швейка в виставі “Швейк” за Я. Гашеком. На сцені під час вистави лише два актори: я і Анатолій Хості коєв. Я виконую одну роль, а Анатолій кілька. Глядачам ці каво, як між людьми абсолют но різними за соціальним ста ном і за походженням може бути багато спільного. Ця вис тава феноменальна, і вона мо же жити лише доти, доки живе наш дует. В іншому вигляді спектакль звучати не буде. Ду же важливо, щоб цей дует і на далі відчував той контакт, який виникає між двома душами… — Інша досить популярна вис тава за Вашою участю “Сеньйор з вищого світу”. — Це вже третя постановка цієї вистави. Дві останніх поста вив Анатолій Хостікоєв. Впевне ний, що допоки режисер буде опікуватися цією виставою, вона житиме і знаходитиме відгук у глядацьких серцях. А актор пови нен працювати як високопрофе сійний хірург, лише у своїй спра ві. Вважаю, що так працює актор ський колектив вистави “Сень йор з вищого світу”. Саме тому вже стільки років поспіль вона має успіх. — Багатьом глядачам за пам’ятався Ваш дует із народною артисткою України Поліною Ла зовою у виставі “Жона є жона” за творами Антона Чехова. Що це за робота? — У виставі показана вічна боротьба між чоловіком і жін кою, яку досить добре описав у своїх оповіданнях Чехов. І ця бо ротьба не припиниться саме то му, що вона цікава представни кам обох статей. Коли природна сила кохання відступає, то почи нається час експериментів. У першій дії такі експерименти проводить чоловік над жінкою, а в другій — навпаки. Ця вистава має свій шарм, велику популяр ність, адже порушені в ній питан ня стосуються кожного. Спек такль поставив відомий режисер Валентин Козьменко Делінде. Це була його перша робота в на шому театрі після довготривалого проживання в Америці. Також разом із Поліною Лазо вою граємо у виставі “Зірка, або Інтоксикація театром”, яку пос тавив Станіслав Мойсеєв. Це спектакль про життя театральної трупи, якими ідеями вона живе, які “розклади” існують між акто рами, хто з ким дружить, хто з ким ні… Така своєрідна сатира на акторське закулісне життя. Лазо ва грає “зірку”, я — режисера постановника, який ставить для неї виставу. Конфліктна ситуація, яка між ними виникає, завершу ється хеппі ендом. — Глядачі Вас сприймають як комедійного актора, проте Вам вдалося створити драматич ний образ Річарда ІІІ. Розкажіть про цю роль. — Свого часу відо мий український ре жисер Володимир Ог лоблін сказав, що в мене є прекрасний ак торський хист до дра матичних ролей. Од нак довгий час існував стереотип, пов’язаний із моєю зовнішністю. Але стереотипи зника ють. Люди пізнають тебе не за зовнішніс тю, а за душею. Змінюються часи, приходять інші епохи. Але Шекспір не втра чає своєї актуальності. Таке враження, що п’єса написана лише вчора і написана про Україну. Тут показано, наскільки сильним може бути жадання влади, і на що людина може піти заради неї. Виставу поставив гру зинський режисер Ав танділ Варсімашвілі, це зовсім ін ша школа, яка цікава українсько му глядачеві. Це моя етапна ро бота, якою пишаюся. Також граю у виставі за п’єсою сучасного драматурга На талки Ворожбит “Квітка Будяк”, що створена за мотивами твору Миколи Куліша “Маклена Гра са”. Сьогодні класичні речі пере осмислюють і сприймають по новому. У постановці, що з’яви лася напередодні Революції гід ності, показано страх і біль, у якому живе наше суспільство. — Як проводите свій вільний час? — Його в мене практично не має, адже акторську діяльність поєдную з викладацькою в Націо нальному університеті театру, кі но і телебачення ім. І. Карпенка Карого. Люблю ходити на фут бол, бути разом з онуками. Та кож відвідую вистави інших те атрів. В останні роки з’явилося чимало цікавих робіт. Однак чо гось надзвичайного я поки не побачив. Є певні надії щодо відроджен ня українського кіно. Маємо хо роший стартовий фундамент, який заклав Олександр Довжен ко, та поетичне кіно 60—70 х ро ків минулого століття. У нас бага то хороших акторів. Наразі запус кають у виробництво чимало но вих художніх і документальних фільмів. Уже через рік побачимо, які результати це принесе.
