Іван МАЛКОВИЧ: «Наш з вами святий обов’язок свідчити правду»

У середині 1980 х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із “непосвячених” ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав. От, на приклад: “Слова дощем позамива лись… І не дощем, і не слова…” Лю ди називали і Вінграновського, і ще когось — найначитаніші при пускали, що це Еліот чи Сен Жон Перс… І як солодко було відкривати їм, що це — Шевчен ко! І що “Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий” чи, скажімо, “Готово! Парус розпус тили…” — це теж Шевченко. Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: “І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся”. Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і су часний, адже з нього постійно лі пили тільки селянського роман тика і таврувальника панів, пони жуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури. Тобто: “Читайте “Наймичку” й “Тополю”, забудьте “Мертвим і живим”, як уїдливо зауважив сучасний поет. Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських авдито ріях саме такий образ Шевченка переважає й досі — кріпак і се лянський поет мученик. “Скинь те з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха зуха…” — закликав Драч і багато інших поетів упродовж сторіччя. Але наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на об разі мученика, затінюючи істин ний образ Шевченка поета, чий “Кобзар” — особливо в часи без державності — і аж дотепер пра вив нам за найвищу Конституцію Національного Духу. Багато пое тів страждали і гинули, але неба гато давали прихисток у слові ці лій нації. І не випадково уже в наші драматичні дні відважний син давнього вірменського народу Сергій Нігоян гине в центрі Киє ва за ідеали гідності саме з Шев ченковими словами на вустах: “Борітеся — поборете!”. Не ви падково, перекрикуючи той неза бутній протестний брязкіт нарос таючого бойовиська, молода ук раїнська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушев ського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою про голошуватиме Шевченкове: “Во Іудеї, во дні они, во врем’я Ірода( царя… романські п’яні легіони пас кудились…” Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса. Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горо пашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попи хачем у панів, а змінять парадиг му і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здава лося, жодних шансів на успіх, створив сам себе. І це його світін ня бачили всі — і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Та рас читає псалтиря над померли ми, — а читає він найкраще за всіх своїх ровесників — і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлипнівського маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней, це його найбільша пристрасть, і він вперто шукає вчителя. Енгельгардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас найдотепніший, найспритні ший, він усе робить завиг рашки, талановито, — кра щого за нього не знайти! І він бере хлопця спочатку у Віль но, а потім і в столицю. А Шевченко тим часом вишколюється в малярстві, і його мистецьке око все помі чає. Виявляється, панське життя теж має свої протиріч чя. У кожного суспільного стану — своя морока. І, поп ри зрозумілий класовий анта гонізм, Шевченко згодом на пише й таке, що в нас нечас то цитували: Не завидуй багатому: Багатий не знає Ні приязні, ні любові — Він те все наймає… Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож віддає його аж у 4 річну науку до живописця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника. Але пан ніколи не віддав би юна ка в науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, як би не горів цим… А уявіть, який потужний і світлий та лант треба було мати, щоб довкола його викупу з крі пацтва і вступу в Академію закрутилися такі імениті лю ди, як Жуковський, Брюллов і багато інших. Це просто якась нереальна історія!.. Достоту історія про успіх. Хо ча треба чесно визнати: якби більшість із тих людей знали, що допомагають передовсім поету, а не художнику, нічого б такого не сталося. І дітям, і студентам варто на голошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, на віть, здавалося б, у найнесприят ливішому середовищі, однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шев ченка має їх окрилювати, а не вганяти в безнадію. Срібна ме даль Академії, академік гравюри, розпис Большого театру, високо освічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі, — це все про Шевченка. Його чекає феєричне життя — він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути франтом, був улюб ленцем веселого творчого това риства — адже він не тільки ху дожник, а ще й чудово співає, легко віршує… Але виявляється, що те його внутрішнє світіння, то далеко не абажурне сяйво, то — вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про ту неправду, яка панує на його бать ківщині. Шевченко має мужність не записатися в лави прослав ляльників російського царя, який хай і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі. Але для генія правда — понад усе. І Шевченко переливає свою правду в поезію, і його слова снуються в такій бо жистій послідовності, що, змика ючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію українського духу. Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто йде супроти — і словом, і дією, як страчений Рилєєв (ось, до речі, чиїм іменем варто було б називати наші вулиці — просто вчитаймося у майже всуціль українські назви творів Рилєєва — “Войнаров ський”, “Мазепа”, “Наливайко”, “Богдан Хмельницький” — біль шого українофіла серед росій ських письменників не було і, ма буть, вже й не буде). Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, у якій кле котить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам уже й не со ромно показатися на люди: ди віться, ми є, бо в часи, коли над слов’янщиною літав Бог Творець і розсіював зерно геніїв, яке зій шло у Польщі 1798 го (Міцке вич), у Московії — 1799 го (Пуш кін), а в Україні — 1814 го року — про нас не забуто, ми теж присут ні у Великому Божому задумі. Отож і наш із вами святий обов’язок свідчити правду. А правда сьогодні така, що наша держава майже не дбає про укра їнську мову, що все починається й закінчується велемовними, пустопорожніми фразами. Що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато хто з наших співгромадян трактує як диваку ватих аборигенів. Що ми ще й до сі, як соняшник до сонця, повер таємо голови на почуте україн ське слово. Що й донині не ска совано горезвісний закон ківало ва, який ганьбить цілу націю. Незрідка в наших зрусифіко ваних містах до мене підходять на вулицях люди і російською мо вою дякують за книги. Але ж книги мої — українські. Тобто люди в такий спосіб дають зрозу міти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською мовою. У них із різних причин із мовою не склалося, але діти їхні мають її знати й шанувати. Нарешті мусить бути закон, який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою — від крам ниць і громадських установ — до ґлянцевих видань, радіостанцій і телебачення, де всі, без винятку, ток шоу і програми повинні вес тися державною мовою (за чітко виписаними винятками для кримських татарів та кількох ін ших національних меншин, які купно тут проживають). Треба звести до розумного мінімуму ви віски, писані мовою агресора, а надто ті, зі знущальними назвами на кшталт “Варєнічная Катюша” — так неначе той москаль щодня й щогодини безчестить нашу без таланну Катерину. Кажуть, що мовний закон може комусь за шкодити, але це неправда. Шко дить його відсутність. Згадайте, скільки чудових сучасних україн ських пісень ми відкрили для се бе, відколи вступив у дію закон про музичні квоти. Колись дуже дотепно пере фразував Шевченка навічно мо лодий Назар Гончар. Пишучи про “перевертнів у бузині”, він завер шив свого вірша Шевченковим рядком, але в іншому написанні: “та соловейко не за тих”. І справ ді, соловейко не за них. Адже ві домо, що мова — найважливіший маркер національної самоіденти фікації. Може видозмінюватися прапор, герб, і навіть, на превели кий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ір ландця Томаса Девіса: “Нація по винна боронити свою мову біль ше, ніж свою територію… Втрати ти рідну мову і перейняти чужу — се найгірший знак підданс тва…” Коли в часи Другої сві тової Черчилль обговорював зі своїми урядовцями бюджет, і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, Чер чилль обурився: “А що ж ми тоді будемо захищати?” — спи тав він. На жаль, нашим урядов цям далеко до Черчилля. Вони (і не тільки вони) не розумі ють, що тільки тут, між цим небом і цією землею, народи лися такі слова, як жито, Дніпро, човенце, мрія, і тисячі інших прекрасних слів. І що тут усе наладиться лише тоді, коли українська мова лунати ме всюди, коли ми перебува тимемо в океані рідної мови. Можливо, я утопіст, але подіб на думка висловлюється в на шому інформаційному прос торі дедалі частіше: якщо тут буде українська мова, то в нас буде лад, а якщо ні — тут буде вічний путін, хоч як би він на зивався. Адже сказано: на початку було Слово, яке, як відомо, формує свідомість. І з цим словом ми неодмінно повер немося до самих себе і нареш ті повнокровно з’явимося на культурній карті світу. У моїй скромній книжечці, яку сьогодні удостоєно такої високої відзнаки, є вірш про дивовижну особливість укра їнської абетки, яка починаєть ся з Ангела, а закінчується Ян голом, і вони обидва мовби за хищають нашу абетку від А до Я –Ангел і Янгол. Такого нема в жодній мові. Але іноді, на жаль, навіть їхнього захисту замало, бо цей захист повинна гарантувати Українська Дер жава. І ось коли ми матимемо гідний захист і Мови, і Держави, тоді нарешті …Буде бите Царями сіянеє жито! А люде виростуть. Умруть Ще незачатиє царята… І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі. Промова на врученні Шевченківської премії (9.03.2017)

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment