Сурмач визвольних змагань

А все почалося з того, що я ще 1994 року шукав матеріали у Рівненському обласному архіві про художникаграфіка Ніла Хасевича, тоді майже невідомого. Гортаючи сторінки газет “Костопільські вісті” і “Волинь”, натрапив на низку цікавих поетичних творів Гера ся Соколенка. Було таке відчуття, що маємо справу з самобутнім талановитим письмен ником. Не думалося, що ними ще хтось може зацікавитися. І я був приємно вражений, коли у вересні 1995 року отримав листа від незнайомої людини — Михайла Іванченка з Черкащини. “Звертаюсь до Вас, — писав він, — за рекомендацією шевченкознавця Ми коли Куделі з проханням. Суть справи така: у Німеччині як остарбайтер я публікувався в журналі “Дозвілля” разом із поетом Герасем Соколенком, чудовим, натхненним україн ським романтиком. З 1945 р. його слід загубився…” Лист закінчувався проханням звер нутися через заславську чи костопільську га зету в пошуках рідних, знайомих… Відтоді між нами зав’язалося листування. Не знаю, чи я узявся б серйозно за пошукову справу, якби добродій Михайло Іванченко не підтримав мене. Це він — поет, прозаїк і вида вець — заохочував, давав слушні поради. Схвалив мій намір видати книжку і дирек тор Хмельницького літературного музею Ва силь Горбатюк, один із упорядників збірника про Герася Соколенка “Мечів ніжнотонних яса”. Заохотив до пошукової роботи і Сергій Ко зак, котрий, будучи редактором “Українських вістей” (США), ще 1998 року писав: “Добре знаний серед своїх земляків учитель і літера тор із Костополя (Рівненщина) Анатолій Карп’юк належить до тих сумлінних дослідни ківкраєзнавців, хто шукає (і находить!) нове і значиме не десь там “у вселенських просто рах”, а поруч там, де живе, на рідних землях. Хоч часом і доводиться йому в своїх пошуках вирушати в далекі дороги, бо часом такими ж далекими були й життєві і творчі дороги тих, чиї долі досліджує Анатолій Карп’юк. Ім’я Ге рася Соколенка — одне з таких, ще мало дос ліджених, імен”.

Анатолій КАРП’ЮК, учитель краєзнавець, м. Костопіль

Рівненської області Герась Соколенко (справжнє прізвище — Шмигельський) — цікавий і самобутній поет. З його художніми творами я вперше оз найомився ще 1994 року, перег лядаючи в Рівненському облас ному архіві газети “Костопільські вісті”, “Волинь”, журнали “Укра їнка” і “Орленятко”, що виходи ли в період німецької окупації (1941—початок 1944 рр.). Чим же молодий автор привернув до себе мою увагу? Від його віршів віяло такою щирістю і романтичним спрямуванням, простотою і лег кістю версифікацій, які надовго залишають глибокий слід у люд ській душі. У спогадах геніально го співця Волині Уласа Самчука “На коні вороному” знаходимо щиросердні згадки: “…Я мав двох друзів, молодих поетів початків ців, десь звідтіля, як Заслав, — Ге рася Соколенка і Миколу Болку на, які навідували мене, завалю вали своїми поезіями, але цього року вони потрапили в негоду. Ге рася було арештовано, а Микола десь зник без вісті. Аж 16 серпня дістав від нього несподівано лис та”. Коли з Миколою Болкуном сталося непередбачене, він і вирі шив звернутися по допомогу до тодішнього редактора часопису “Волинь” У. Самчука. У листі з Ганновера писав: “Про мене Вам уже, мабуть, говорив Соколенко. Я тепер перебуваю в Німеччині. Попав сюди випадково. Живу по ки що непогано (в таборі)… Але ж… прочитайте П. Грабовського “Швачку”. Не раз пригадується мені наша зустріч. О! Я був тоді переповнений по вінця радістю і прибоєм сили, вогнем свіжих надхнень… Ви були першими з тих, хто міг зрозуміти мене і мого друга (“Мартіна Ідена”) і “брата” мого Герася. Мої бажання і стремління тепер — повернутися на Україну… Кладу на Вас всю на дію”. Закінчувався лист такими ба дьорими словами: “Гарно тепер на Україні — пахучо, молодо, надхненно. Чекаю скорої і радіс ної відповіді. Привіт дружині та іншим. Слава Україні! З поба жанням на все краще…” Улас Самчук згадував, як йо му вдалося переконати молодих хлопців Герася Соколенка і Ми колу Болкуна, в яких було повно хвалебних віршів (од) на честь “визволителів”, у тому, що “кож ний, хто приходить у нашу землю непроханий, є нашим ворогом, який хоче нас поневолити. А то му, — продовжує письменник, — всі їх пеани, які вони написали на честь нового Сталіна, я радив їм безцеремонно викинути до сміт тя”. Коли почалося “полювання” на українських патріотів, фа шистські окупанти заарештували і Герася Соколенка (є відомості про те, що він міг бути зв’язаний із похідними групами УПА) та запроторили в тюрму. З цього приводу батько молодого поета написав листа У. Самчуку. Лист вражав своїм лаконізмом і люд ським болем: “Напишу Вам про те, що з прохання Герася Соко ленка хочу сказати Вам пару слів… У Герася склалися тяжкі умови. Він уже більше чотирьох місяців, як знаходиться в камері заключення в м. Шепетівці, за що — ще не відомо. Герась про сить Вашого слова…” Уласові Самчуку, небайду жому до чужого горя, таки вда лося врятувати хлопців — вирва ти з неволі: Миколу Болкуна з Ганноверського табору, Герася Соколенка — з Шепетівської тюрми. Та як же не допомогти початкуючим авторам, котрі “завжди були голодні на книж ку… все читали, все бачили, все знали?!” У наведеному вище канад ському виданні Самчукових спо гадів вміщена і фотографія двох нерозлучних друзів — Герася і Миколи (1941). Зовсім юні поети, такі схожі між собою, наче рідні брати. Вони схилилися над арку шем паперу і, очевидячки, обго ворюють новий вірш, написаний кимось із них. Почалися пошуки. Але на більше відомостей про Ге рася Соколенка натрапити не вдалося. І я був приємно враже ний, коли у вересні 1995 року от римав листа від незнайомої мені людини — Михайла Іванченка з благословенного Шевченків ського краю (зі Звенигородського району, що на Черкащині), де я колись мандрував Тарасовими шляхами. Із цього листа я дещо нове довідався про молодого пое та. Тож вдаюся до цитування уривків. “Звертаюся до Вас за ре комендацією шевченкознавця Миколи Куделі з проханням. Суть справи така: у Німеччині, як остарбайтер, я публікувався в журналі “Дозвілля” разом з пое том Герасем Соколенком, чудо вим натхненним українським ро мантиком. З 1945 року його слід загубився. У харківському журналі “Ук раїнський засів” (ч. 6, 1994 р.), до редакції якого належу, надруко вано добірку віршів Герася Соко ленка. На жаль, біографічні відо мості про поета досить скупі. Ві домо, що він стрічався з Уласом Самчуком у Рівному і той згодом допоміг визволити Соколенка з Шепетівської в’язниці. Родом Г. Соколенко, певне, із Заслава (Ізяслава) або ж котрогось села того району. Був у нього друг, теж поет, Микола Болкун. Згодом Ге рась працював як остарбайтер на цегельні в місті Шопенітц (Сіле зія)… Прошу Вас звернутися че рез заславську й костопільську газети від свого чи від мого імені в пошуках рідних, знайомих, ос тарбайтерів — друзів поета…” Між мною та Михайлом Іван ченком почалося листування. Невдовзі я знову одержав від ньо го листа: “Дякую Вам… за готов ність пошуку слідів поета роман тика Герася Соколенка. Тим ча сом надсилаю Вам половину до бірки поезій, опублікованих у харківському журналі “Україн ський засів”. Тож надрукуйте, прошу, оці вірші у вашому часо писі з проханням до читачів, аби написали, хто що знає про Герася Соколенка та надіслали його не відомі вірші… Може, хтось із Ва ших країв працював із ним разом і знає його подальшу долю, а мо же, знають, звідки він родом та адресу рідних… Герася я особисто не знав, але друкувалися ми разом в остар байтерському журналі “Дозвіл ля” (ред. С. Довгаль). То була ці кава хвиля молодої поезії, мало знана тепер. Працював я теж на цегельні копачем глини в кар’єрі, але в північно західній Німеччи ні: ланд Ольденбург, крайс Клоп пенбург, дорф Шаррель. Побіч у таборі були подоляки… Чекатиму вістки, бажаю Вам успіхів. З по шаною Михайло Іванченко”. Отак під час перепетій Другої світової війни переплелися люд ські долі. І хоч відтоді минуло більше семи десятиліть, але па м’ять повертає нас до тих далеких подій, не дає спокою. 1997 року я отримав листа від мешканця с. Кельменці, що на Чірнівеччині, Івана Безручка. Він до попередніх відомостей додав низку свіжих фактів. “Поезію Герася, — читаємо в листі, — я знаю ще з довоєнного часу. Він учився в середній школі с. Михнів Заславського району нинішньої Хмельницької облас ті, звідки надсилав вірші до об ласної молодіжної газети, яка ви ходила в м. Кам’янці Поділь ському. Вірші його були вправні, ліричні, і часопис часто друкував їх на своїх сторінках…” Будучи учнем, Іван Безручко теж писав поетичні твори, які не раз публікували разом із Герасе вими. Ще й досі він зберігає, як пам’ятку далеких літ, пожовтілий од часу примірник газети з вір шем Соколенка, що той присвя тив досить популярному в 20— 30 х рр., одному з найніжніших ліриків України — Володимирові Сосюрі. Ще до війни літературні спроби Герася появлялись і на сторінках республіканського ди тячого часопису “На зміну” (піз ніша назва — “Зірка”). “Як дописувач обласної мо лодіжної газети, — згадує І. Без ручко, — одного разу до війни (десь у 1938 чи в 1939 р.) я брав участь у нараді юнкорів, яка від бувалася в м. Кам’янці Поділь ському. Тут я бачив і Миколу Бол куна, котрий також учився в се редній школі с. Михнів… Його вірші теж інколи друкувалися в цій газеті. Герась чомусь не при був на нараду, а Микола навіть виступав. Високий такий, худю щий хлопець… Анатолій Резін кін, подільський поет, який пра цював у редакції обласної моло діжної газети, одного разу навіть показував мені рукопис якогось вірша Герася, ілюстрацію до яко го виконав сам автор…” Не менш цікавим є закінчен ня листа Івана Безручка: “Кілька років тому я десь читав, що у США вийшла з друку книжка віршів Герася під назвою “Твори поета невідомої долі”. Оце і все, що мені відомо про Герася і Ми колу. Вашу статтю про них я з ін тересом прочитав у “Молоді Ук раїни”. Чи відгукнувся ще хтось на цю публікацію?” Наприкінці вересня 1997 р. я отримав листа від рідної сестри Миколи Болкуна — Галини Мухі ної (за чоловіком) із с. Щурівці Ізяславського району Хмель ницької області. 74 річній жінці так хотілося довідатися про долю брата! Ось що їй запам’яталося з тих далеких часів: “Це були два нерозлучні друга. Як брати, — їз дили один до другого. Герась жив від нас недалеко — за 12 км”. До війни, як повідомила сес тра, Микола вчителював. Вона згадує і про те, що до них “приїж джав Павло Тичина і ще з яки мось письменником. Були два дні, все передивлялися вірші (вже була написана ціла книжка), і во ни забрали їх із собою… Десь там друкували. Останні були вдома, а коли евакуювали село, батьків забрали в Німеччину, то усе про пало, вернулись у 45 му, але нічо го не застали”. Немилосердна війна не одній людині скалічила долю. Так тра пилося, що Микола і Галина, брат і сестра, стали остарбайтерами. Вони перебували один від одного далеко, зустрітися їм не судилося на далекій чужині жодного разу. Зв’язок підтримували тільки лис туванням. Миколі Болкуну вда лося вирватися з німецького та бору в Ганновері. Останню звіс тку від нього сестра отримала з дому. Брат повідомляв, що його дружину Олю фашисти вивезли в Німеччину на каторжні роботи. В Німеччині вона народила сина і передчасно з ним пішла в могилу. Після війни сестра Галя по вернулася додому. Але брата Ми колу не застала. Невідомо, що з ним сталося. Мати розповідала, що син “кудись усе їздив із Гера сем”. Дехто з місцевих хлопців казав, що вони нібито “були в Українській армії, боролися за вільну Україну”. “Коли закінчилася війна, — читаємо в листі Галини Мухіної, — ми ніякої похоронки не одер жали і не знаємо, де він загинув… А Герася… живого немає: я пита ла людей із його села”. Наступного листа я отримав од її сина — Леоніда Мухіна, бо мати раптово померла. А вона так чекала на обнадійливу звістку! У газеті “Літературна Украї на” друкувався список тих пись менників, які стали жертвами сталінських репресій. Серед них було ім’я Герася Соколенка. Я звернувся до автора цього стра хітливого мартиролога: хотілося уточнити, звідки взялися такі да ні. Але відповіді з Києва не доче кався. Мене зацікавила доля моло дого талановитого поета. Звер нувся навіть через газету “Укра їнські вісті” у США. На жаль, ніхто не відгукнувся. Допоміг ви падок. Один хмельничанин від шукав сестру Герася Варвару Іва нівну Шмигельську і дав мені її адресу. Я написав їй листа. За хвору стареньку жінку, яка верну лася з німецької каторги, відпові ла листоноша села Михля, що на Ізяславщині, звідки родом поет. Соколенко — це його псевдонім, а спражнє прізвище — Шмигель ський. Про деякі деталі з біографії Герася Соколенка я дізнався від учительки Михлянської загаль ноосвітньої школи Ізяславсько го району Хмельницької області Нелі Мисюк. Вона повідомила, що долею поета земляка ціка виться колишній мешканець с. Михля, а нині мешканець Ізяс лава Дмитро Калитюк. Мовляв, варто до нього звернутися. Хтось передав йому мого листа, і він відгукнувся на мій запит. Вияви лося, що Дмитро Лаврінович був близьким сусідом родини Шми гельських, добре пам’ятає Гера ся. Герасим Іванович Шмигель ський народився 3 березня 1920 року в с. Михля Ізяславського ра йону Хмельницької області в сім’ї робітника. 1937 року закін чив семирічну школу. Деякий час разом із батьком працював у ліс ництві, збирав живицю, а вечора ми продовжував навчання в Ізяс лаві. Він не тільки писав вірші, а й гарно малював. 1938 року пра цював у редакції районної газети. Через хворобу в армію не призи вали. Під час німецької окупації був кореспондентом часопису, який виходив у м. Ізяслав. Про знайомство і щиру дружбу Герася Соколенка (Шмигельського) з Уласом Самчуком згадувалося раніше. Талановитий письмен ник мав значний вплив на фор мування літературно естетичних здібностей юнака. Кращі твори молодого автора у цей період дру кувалися не тільки на сторінках Самчукової “Волині”, а також у газеті “Костопільські вісті”. Це дало підставу декому обвинувачу вати його в прислужництві ні мецьким окупантам. Тоді виникає питання: а чого ж хлопця заарештовували фа шисти кілька разів? У 1943 р. Ге рась потрапив у Шепетівську в’язницю. А відтак був направле ний на примусові роботи в Ні меччину. Перебував у м. Шопе нітц, працював на цегельному за воді. Коли радянські військові частини визволили Сілезію, мо лодого поета забрали у штрафний батальйон. В одному з боїв на те риторії Німеччини Герась Соко ленко загинув. Це сталося 20 лю того 1945 року. Похований у селі Борау. А доля його близького дру га Миколи Болкуна невідома. Літературознавець із Полтави Петро Ротач, закінчуючи статтю “Поет визвольних змагань”, опубліковану в часописі “Укра їнські вісті” (США, 1999 р.), слушно зауважив: “Не віриться, що слід Соколенка загубився на завжди. Є десь, напевно, родичі або колишні сусіди, котрі могли щось чути про його долю…” І ав тор наведених рядків не поми лився: відгукнулися його одно сельці. Багато років я шукав слідів юного поета патріота, поета со борника, ім’я якого замовчувало ся за радянських часів. Тодішнім ідеологам не до вподоби була ідея визвольних змагань українського народу, яку пристрасним словом пропагував Герась Соколенко. Йому судилося прожити так мало — тільки 25 літ. Під звуки ворожої канонади гартувалася його самобутня лірика, щоб увіб рати в себе прагнення своїх су часників — бачити Україну неза лежною державою. Його славне ім’я повинно бу ти вписане золотими літерами в історію української літератури. Не забуваймо тих, хто мав талант від Бога і віддавав його сповна рідному народові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment