Тарас Шевченко: «Почав писати в 1837 р.»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національ- ної премії України імені Тараса Шевченка Отже, згадаймо, що нині 180 років від- діляє нас від історичного моменту початку поетичної творчості національного генія. 1837-й запам’ятався всій Росії загибеллю Олександра Пушкіна. За вірш “Смерть по- ета” було заарештовано колишнього одно- курсника Осипа Бодянського, улюблено- го поета Шевченка Михайла Лермонтова. А для нас — українців — найголовніше, що цього року Шевченко написав свої перші вірші. На допиті у ІІІ відділі таємної полі- тичної поліції у справі Кирило-Мефодіїв- ського братства у квітні 1847 р. він засвід- чив: “Стихи я любил с детства и начал пи- сать в 1837 г.”. Цим роком орієнтовно дату- ється балада “Причинна”, що починається геніальними рядками, закарбованими в ге- нотипі кожного українця: Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідний місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів. В автобіографії (1860) Шевченко зазна- чив, що перші свої вірші склав у Петербур- зі в Літньому саду: “В этом саду… начал он (Шевченко писав про себе в третій особі. — В. М.) делать этюды в стихотворном ис- кусстве; из многочисленных попыток он впо- следствии напечатал только одну балладу “Причинна”. В “Письме Т. Гр. Шевченка к редакто- ру “Народного чтения” (1860) поет писав трохи докладніше: “О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду, в светлые, безлунные ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнию в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах; но когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чисто- ту первых лет детства, проведенных под убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой сто- роне. Из первых, слабых моих опытов, напи- санных в Летнем саду, напечатана только одна баллада “Причинна”. До перших поетичних спроб міг нале- жати і вірш “Нудно мені, тяжко — що маю робити?..”: Я в сірій свитині, ви пани багаті, Не смійтеся ж з мене, що я сирота! Прибуде година, коли не загину — Меж вами, панами, недоля моя, — Полину, побачу свою Україну: То ненька рідненька, то сестри стоять — В степу при дорозі — високі могили… Отам моя доля, там світ Божий милий! Російський письменник і видавець Іван Панаєв пізніше згадував: “Я первый раз увидел Шевченко двадцать четыре го- да назад тому (в 1837 г.), на вечере у Гребен- ки. В это время дело шло о выкупе поэта. Об этом хлопотали Жуковский и Михаил Юр. Виельгорский. Шевченко было два- дцать три года; жизнь кипела в нем, мысль о близкой свободе и надежда на лучшее бу- дущее оживляли его. Он написал тогда уже несколько стихотворений… Малороссий- ские друзья его уже и тогда отзывались об нем с увлечением и говорили, что Шев- ченко обещает обнаружить гениальный поэтический талант…” Того — 1837 року — розпочалася робота щодо викупу Шевченка з кріпацтва. Апол- лон Мокрицький, який клопотався перед Карлом Брюлловим і Олексієм Венеціано- вим, аби звільнити Шевченка від кріпосної залежності та влаштувати вчитися в Акаде- мію мистецтв, записав у щоденнику 18 бе- резня 1837 р. “…Говорил Брюллову насчет Шевченка, старался подвигнуть его на до- брое дело, и, кажется, это будет единствен- ное средство — через Брюллова избавить его от тяжелых, ненавистных цепей раб- ства. И шутка ли! Человек с талантом стра- дает в неволе по прихоти грубого господи- на!” Той же Мокрицький зафіксував у що- деннику 31 березня 1837 р.: “Показал его (Т. Г. Шевченка. — В. М.) стихотворение, ко- торым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого че- ловека, решился извлечь его из податного со- стояния…” (виділено мною. — В. М.). Тоб- то, саме поетичний талант молодого Шев- ченка спонукав Брюллова взятися за спра- ву його звільнення з кріпацтва. Автори бі- ографії Шевченка (1960) навіть писали, що це дало “привід залучити для участі в долі Шевченка впливового в тодішньому Петер- бурзі поета В. А. Жуковського”. Принаймні вже за день — 2 квітня — Мокрицький за- нотував: “После обеда призвал меня Брюл- лов. У него был Жуковский, он желал знать подробности насчет Шевченка. Слава Богу, дело наше, кажется, примет хороший ход… Брюллов начал сегодня портрет Жуковско- го, и препохоже”. З іншого боку, Брюллов оцінив і талант Шевченка-художника! Найпершим дока- зом є те, що він узяв його собі в учні й по- селив у своїй майстерні, де Тарас Шевчен- ко з ним і побутував. Він піднімався зран- ня, працював до сніданку, об одинадцятій ішов до свого вчителя снідати, потім знову працював до третьої години. О третій зна- менитий брюлловський слуга Лук’ян кли- кав його на обід на незмінний ростбіф, піс- ля чого — знову робота до вечора. Потім він чи йшов до театру, чи знову працював. Але це розпорядок дня, встановлений Брюлловим. А що діялося в Шевченковій душі, чим вона жила? Вже на засланні по- ет записав у Щоденнику 1 липня 1857 р., згадуючи про своє життя в майстерні Кар- ла Брюллова: “И что же я делал? Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать. Я занимался тогда сочинением малороссий- ских стихов, которые впоследствии упа- ли такой страшной тяжестью на мою убо- гую душу. Перед его дивными произведени- ями1 я задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря2 и своих кровожадных гайдамаков3 . В тени его изящно-роскош- ной мастерской, как в знойной дикой сте- пи надднепровской, передо мною мелька- ли мученические тени наших бедных гет- манов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами4 . Передо мной красо- валась моя прекрасная, моя бедная Укра- ина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой род- ной чарующей прелести. Призвание, и ни- чего больше”. То був хвилюючий, знаменний і непро- стий час духовного вибору, коли вчораш- ній безправний кріпак, а нині вільний мо- лодий художник і поет, повною мірою від- чув силу Божого покликання не лише у власній творчості, але й у долі всієї Украї- ни. Наш великий сучасник Іван Дзюба пи- сав про Шевченкове звернення до Слова, до рідного Слова: “Головне ж було, напев- не, у дедалі більшій внутрішній потребі ви- словити своє відчуття України, стати її реч- ником. І, впевнившись у силі свого слова, він переймається вірою в те, що зможе ним пробудити в земляках пам’ять про давню славу своєї землі та жагу здобувати їй но- ву славу. Так народжувалося відчуття своєї покликаності, своєї місії, яку згодом Укра- їна сприйме як місію апостола і пророка. Але на це ще тільки заходило…”5 . І знову — Шевченків Щоденник: “Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, ли- шили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю… Право, странное это неугомонное призвание”. Як відомо, Шевченко досконало ви- вчив і “глибокі таїнства” живопису, став- ши видатним художником, а в Академії мистецтв йому було надано 1860 р. зван- ня академіка. Втім, у цьому щоденни- ковому записі він особливо зримо пере- дав давнє передчування того, що “занят- тя лише живописом… крило в собі певну небезпеку розчинення в імперській куль- турі, тоді як словесна творчість рідною мовою залишила його зі своїм народом у живому діалогічному спілкуванні”6 . Та головне, що Шевченко залишив усім українцям упевнене сильне й пере- конливе розуміння свого поетичного по- кликання — він усвідомлював його як бо- жественну настанову. То було Богоприз- начення! Шевченків “Кобзар” уособив у собі найвище покликання Поета-націєтворця, розбудив національну свідомість, сформу- вав єдину національну волю, духовно кон- солідував українців і показав їм, що Мо- сква ніколи не дошукається “великого ж того льоху” — національної таїни україн- ської душі, бо історична правота належить не Москві з підвладною їй Малоросією, а вільній — саме вільній, новій! — Украї- ні. Національний пророк змінив історич- ну долю України, проте Шевченкові дове- лося значно довше від пророка Мойсея ви- водити свій народ із “єгипетського поло- ну” в царство волі й національної гідності. Він і зараз очолює наш, український, по- хід, адже, згадаймо, заявив у “Заповіті” (25 грудня 1845 р.), що “полине до самого Бога” лише після того “Як понесе з України / У си- нєє море / Кров ворожу…” Отже, Тарас Шевченко не був при- хильником нескінченного й безкарного запивання українцями “з московської ча- ші московської отрути”. Не полінуйтеся, перечитайте його “Заповіт”, абстрагую- чись від звичної радянської традиції, і за- думайтеся над тим, які кайдани насправді вимагав порвати Тарас Григорович. А він і підка́з оставив у поемі “Кавказ”, написа- ній за п’ять тижнів до “Заповіту”, вказав- ши на тих, які навчать “Кайдани кувати / Як і носить!..” Нагадаю лише, що всі Шевченкові ін- вективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, створених у 1844—1845 рр., тобто після першого відвідання міста й написання там у лютому 1844 р. “Чигри- не, Чигрине…” з його “московськими ре- брами”, а пізніше, у липні 1844 р. уже в Пе- тербурзі, — поеми “Сон” (комедія) та піс- ля другого проїзду через Москву в Украї- ну навесні 1845 р. і створення там місте- рії “Великий льох” (жовтень 1845), пое- ми “Кавказ” (листопад 1845 р.), послан- ня “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…” (грудень 1845 р.). Перелічені поетичні шедеври стали осердними у творчості Кобзаря і внесені ним до рукописного збірника “Три літа”, який відкриває “Чигрине, Чигрине…”, а завершує “Заповіт”, написаний за десять днів опісля “І мертвим, і живим…” Це може здатися містичним, але “За- повіт” Шевченко написав одразу після то- го, як сказав своєму народові про ворожу Москву все найголовніше на віки вперед, аж до ненарожденних українців. Надалі Шевченко ніколи не зачіпав її так нещад- но-болюче та звинувачувально-вбивчо. Тож, очевидно, вірив і сподівався, що його кінцеву волю вже висловлено й обов’язково буде виконано: “Кайдани по- рвіте…” Принаймні висновуючи справді смер- тельну загрозу Шевченкових віршів для Московщини, слідство у справі Кирило- Мефодіївського братства, що відбулося менше ніж через півтора року після “За- повіту”, далекосяжно передбачало, що “с любимыми стихами в Малороссии мо- гли посеяться и впоследствии укоренить- ся мысли о мнимом блаженстве времён гетманщины, о счастье возвратить эти вре- мена и о возможности Украйне существо- вать в виде отдельного государства”. Майже в один час із іще непрочита- ним уповні “Заповітом” Шевченко дару- вав нам цикл переспівів із Псалтиря “Да- видові псалми” (19 грудня 1845 р.), з яких нагадаю молитовні рядки щодо найвищого призначення його поетичного Слова: Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою, Не знають, що діють. Поки так буде, Шевченкова душа за- лишається на землі, серед українців і не- се важку покуту за власть імущих, які досі не дають можливості народу вибороти до- стойне життя. Синам рідного, багатостраждального і великого народу Тарас Шевченко залишив заповіт — перший і останній: Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. ______________________ 1 У Шевченковій повісті “Художник” (1856) читаємо про К. П. Брюллова: “Велика его слава! И необъятен его гений!” 2 Скажімо, “Тарасова ніч” (1838) починалася рядками: На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками… Як бачимо, москалів молодий поет одразу по- ставив на перше місце. 3 Шевченко краще від всіх розумів, що в його гайдамаків “Улиці, базари / Крились трупом, пли- ли кров’ю”. Він добре пам’ятав повчальні слова П. О. Куліша про те, що жорстокість гайдамаків — це “торжество мясников, а драма Ваша — крова- вая бойня, от которой поневоле отворачиваешь- ся”. Та поет, як відомо, не врахував Кулішеві про- позиції щодо правок і скорочень у “Гайдамаках”. Як показав академік Микола Жулинський, гайда- маки, які “трохи не рік шляхетською кров’ю напу- вали Україну”, для Шевченка є месниками за не- щадне гноблення українців, але їхній “червоний бенкет” поет, як і весь український народ, пережи- вав болісно. У “Передмові” до “Гайдамаків” із гли- бини свого серця виплеснув: “Серце болить, а роз- казувать треба”. В самій поемі повторив: “Болить серце, як згадаєш”. І в цьому — сила і велич Шев- ченкового генія. 4 У тій же “Тарасовій ночі”: Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля? Бунчуки? Гетьмани? Де поділося? Згоріло? А чи затопило Синє море твої гори, Високі могили?.. 5 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія україн- ської літератури. Т. 4. К.: Наукова думка, 2014. — С. 80. 6 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 1. К.: Наукова дум- ка, 2011. — С. 14.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment