Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
2016 рік минув під знаком Михайла Грушевського з нагоди його 150-річного ювілею. Та вже року нинішнього можемо відзначити 100-річчя його соціально-політичних праць, революційної публіцистики, розпочатої промовою на Українській маніфестації у Києві 19 березня 1917 р. Публіцистична спадщина М. С. Грушевського спростовує міфи, вигадки і звичайні недомовки, що супроводжують політичні суперечки навколо постаті Великого Українця.
Навколо постаті Михайла Грушевського виникло чимало байок; деякі з них гідні посмішки, інші вимагають спростування. Царські жандарми вигадали, а радянські чекісти потім підхопили легенду, ніби він “запозичив” національну свідомість на австрійській Галичині. Насправді ж історичні й суспільно-політичні погляди Грушевського почали формуватися ще за юнацьких років у Тифліській гімназії, а склалися повною мірою у Києві, під час навчання на історико-філологічному факультеті Університету Св. Володимира. Його вчителями були невтомні подвижники, професор Володимир Антонович і письменник Олександр Кониський. Завдяки зусиллям цих вчених патріотів, у Львові відкрилася перша в світі кафедра української історії, очолити яку й запросили 28-річного магістра М. С. Грушевського.
У протиборстві з москвофілами він поширював на Галичині знання про єдину історію та культуру “від Сяну до Дону”, продовжив працю над “Історією України-Руси”, стояв на чолі Наукового товариства ім. Шевченка, наполягав на створенні самостійного українського університету. Водночас редагував тижневик “Село”, писав для “Ради” та “Літературно-наукового вісника”. Особливо дбаючи про поширення знань серед молоді, 1911 року видав “Ілюстровану історію України”. Як писав у “Автобіографії”, “протягом півроку розійшлось перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою кількістю ілюстраційного матеріалу…” По поверненні до Києва після початку війни у 1914 році був заарештований за згаданою вище жандармською легендою як “австрійський шпигун”, неодноразово допитаний і відбував заслання у Симбірську, Казані та Москві. Знову побачив Київ лише після Лютневої революції, у березні 1917-го.
Саме тоді, як визначна особистість, він опиняється у гущі історичних подій, бере в них найактивнішу участь. “Добре робити історію важніше, ніж гарно писати її”. Цей вислів Михайла Грушевського допомагає зрозуміти його життєву і творчу мету. Інструментом творення Історії стає його публіцистика доби Української революції (1917—1921); нещодавно вона видана окремою збіркою з ґрунтовною передмовою Ігоря Гирича (“Повороту не буде!”, Харків, 2015). Щирість і переконливість цих статей, есеїв, памфлетів, незрівнянна історична ерудиція автора стали набутком нашого читача, що під тиском сучасних технологій почав було звикати до стислої, але безбарвної, знеособленої інформації. Про особливості власної праці Грушевський писав у “Споминах”: “В кожній хвилі, в кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддатись ціло і без останку”.
Саможертовна вдача і наполегливий характер ученого проглядається у 2000 публікацій, книжок і публіцистичних брошур. Його полемічний талант проявився ще “у київських часах”, тобто у 1890-ті роки, коли розпочинав головну працю свого життя, “Історію України-Руси”. Тоді точилася дискусія з “норманістами” про корені східнослов’янської державності. Норманської теорії трималися, зокрема, офіційні російські історики, применшуючи державотворче значення Київської Русі, її народу. Імперську доктрину москвофілів Грушевський підважив ще у 1-му томі своєї грандіозної праці, присвятивши цьому питанню окремий розділ. Зіставляв літописні відомості з історичними фактами, стояв над суперечками щодо норманської теорії, зважував аргументи кожної сторони. Уникаючи спрощень і перебільшень, автор “Історії…” здійснив усебічний прискіпливий аналіз письмових джерел щодо східнослов’янської державності, витоки й розвиток якої пов’язав з Європою. На противагу своїм опонентам, які абсолютизували значення особистостей, знаходив, за власним визначенням, “сліди суспільної еволюції в самім народі”. Відзначив у старих київських пам’ятках “характеристичні прикмети української мови”, а на підставі археологічних знахідок переконливо довів, що поляни та інші слов’яни Середнього Подніпров’я не зайняли місце міфічних “великоросів”, нізвідки не мігрували, а були автохтонним, одвічним населенням нашого краю, безпосередніми предками українців.
Яким чином нащадок православних кліриків, син професора духовної семінарії, директора народних училищ, дійсного статського радника став революціонером у науці й політиці? Сергій Федорович Грушевський, ревно виховуючи свого первістка, не лише знайомив його зі Святим Письмом, а й прилучав до світської літератури, навчав українських пісень. У своєму виборі Михайло незалежно від батька, сміливо прийшов до політики через історію. Успіхи ж історичних досліджень, сила і глибина публіцистичних творів значною мірою спричинені нестримними пошуками нового. Зізнавався, що на це його напоумила Біблія, яку вивчав під батьковим впливом… У 1918-му він пише: “Протертими стежками ходити легше, хоч вони кінець кінцем, як каже Євангеліє, ведуть до загибелі моральних вартостей життя. Але спокуса велика, і тут от важно… “знайти себе” і не збиватись на чужу дудку, а йти тою дорогою, яку вказали нам реальні обставини” (“На порозі Нової України”).
Пройти поміж спокусами і оманами, не звернути на стежку втоптану й вистелену добрими намірами, це — тернистий, вузький шлях вченого, дослідника, шукача правди. Згадаймо Шевченкове “У всякого своя доля і свій шлях широкий” — шлях, на якому сили зла руйнують і загарбують. Цю думку Грушевський підтверджує висловом Григорія Сковороди про самопізнання і знову — євангельською істиною: “Мусимо “пізнати себе” і, пізнавши раз, держатись твердо тої лінії, яку вказує нам се пізнання, та не збиватись “на простору путь і широкі ворота”, інакше нам загрожує небезпека по якімсь часі ще раз, вдруге переробляти революцію — соціальну, боротьбу з домашнім соціальним большевизмом, ще тяжчу і кривавішу”. Сказане століття тому, сьогодні звучить актуально!
Бездіяльність для нього — гріх, більший від помилки. Друге “нам потомство пробачить”; перше ж — ніколи. Так було і з більшовицьким декретом “про мир”, який привітали очільники УНР, а деякі й повірили. Виходячи з обставин, Грушевський спочатку також підтримав цю мирну декларацію і навіть виступав за федералізацію колишньої імперії. Згодом це дало привід називати його якщо не “червоним”, то принаймні “рожевим”; створилася легенда про політичну нерішучість видатного вченого як голови Центральної Ради. Помилявся? Так. Але був генетично несумісний із новими правителями Росії.
Вихований на традиційних цінностях, Грушевський не сприймав більшовиків з багатьох причин, серед яких їхня безбожність і агресивна аморальність були більш ніж достатніми і наочними. Широкі ворота до царства темряви, розчинені Леніним і його ЦК, загрожували поглинути й знищити українську національну ідентичність. Цю небезпеку він добре усвідомлював: “Україна не може йти далі старими стежками… якими волокло її силоміць насильницьке московське правительство”, — розвиває він думку про єдино можливий, століттями вистражданий шлях державного і національного будівництва, яким ідемо, часто — всупереч сьогоденній ситуації.
Вдома, після заслання, відчув “культуру краси”, але не побачив “культури життя”: “Коли я, вернувшись до Києва… слухав на Шевченківськім спектаклі чудові співи наших хорів, я плакав, але плакав не з радості! Ми… занадто гарно співаємо в порівнянні з тим, що ми вміємо й можемо в наших справах. У нас занадто гарна література, музика, мистецтво в порівнянні з нашим убожеством в громадській і політичній роботі”. Парадокс? Аж ніяк. Грушевського турбувала певна однобокість, незбалансованість спільноти молодої української держави. У його публіцистиці терміном “культура” не окреслюється якесь коло гуманітарних знань. Культурними мають бути господарство, наука, освіта, дипломатія, судочинство, медицина, торгівля, всі прояви суспільного і державного життя. Культура і духовність є невід’ємними рисами професій, інституцій, установ. Словом “культурний” визначав стан або якість. Нині називаємо це європейськими стандартами… Варто прислухатися до зауваг і заповітів мудрого, високоосвіченого Михайла Грушевського. Хай за останнє століття сенс поняття “культура” дещо змінився: образотворчість, театр, музика, кіно увійшли до загального поняття “мистецтво”. Але тоді якою ще культурою займається наше Міністерство культури і мистецтв — може, трипільською?
У галузі народної освіти особливе значення Грушевський надавав історії, але не тільки через власні професійні уподобання. У пізнавальній книзі “На порозі нової України” серед умов духовної і політичної незалежності виділяє спільне розуміння історії своєї країни. Саме історія держави і нації, сприйняття її, за біблійною традицією, як цілісного процесу від першопочатку до наших днів, має об’єднати всі верстви суспільства. Тоді робляться свідомі висновки з минулого, від якого залежить майбутнє… Зауважимо, що таке бачення плину історії, у безперервному (лінійному) часі, притаманне саме християнському мисленню, на відміну від язичницького, коли людина жила у часі циклічному, від жнив до жнив, благаючи своїх богів, щоб знову настало літо. Щось подібне повернулося за радянських часів: минуле перекреслювалося в очікуванні “світлого” майбутнього, за яке відповідала купка “класиків” марксизму. Усвідомлюючи небезпеку фальшування минулого і вульгаризації майбутнього, він пише: “Вивчення діл предків становить предмет виховання ще в дуже ранніх стадіях… (і є) підставою тої людської солідарності, на якій живе і розвивається саме громадське життя”.
Слід спростувати поширену легенду, ніби він прагнув “розпустити армію”. Трагедія Крут, захоплення Києва муравйовцями, цілеспрямований розстріл запалювальними снарядами його родинного будинку в січні 1918-го остаточно поклали край сподіванням на мир із більшовиками самого Михайла Грушевського та інших, менш схильних до історичних узагальнень. Міцніло розуміння, що захистити українську незалежність можуть не дипломатія, не зовнішні чинники, а сильне військо. Хоча деякі очільники УНР, зваблені соціалістичними ідеями пацифізму, уявляли збройні сили добровільними. Майбутнє українське військо Грушевський бачив культурним. Це означає: армія не з рекрутів, які, захищаючи “гидоти старого режиму”, не знали, за що воюють, не уявляли, навіщо їм Порт-Артур або Дарданелли, як це було в 1904 і 1914 роках. На захист України стають свідомо, поважаючи “вартості держави”. Така армія не тільки охороняє високі моральні цінності, а й живе ними. Вона буде “не загрозою, а гарантією держави і нації”.
На відміну від багатьох своїх (і наших) сучасників, Грушевський розумів, що демократія є метою, а не засобом. І в армії бачив лише один із засобів досягнення високої мети — побудови демократичних стосунків у державі. Але навіть вважаючи армію “інститутом переходовим”, якого з часом замінить “всенародна міліція” за територіальним устроєм, по суті був за армію професійну, з вищою освітою для офіцерства, яке б “не тікало з війська на ситіші пироги”. На таку армію, він додає, “не шкода буде значної частини бюджету”.
Згадуючи про бюджет, без делікатного терміна “корупція” з огидою писав про те, що “вважалося свого роду спортом, похвальною сміливістю “надуть казну”, урвать з неї якнайбільше, “накрить” сліпу, непорядну і претензіозну бюрократію”. Його прикро непокоїли моральні хвороби суспільства, розбурханого революційними потрясіннями, зокрема — “оргія розхапування і творення дорого оплачуваних посад і синекур, заміщування їх по протекції ріжними родичами і свояками”. Спостереження, відображені у публіцистиці Грушевського, нерідко нагадують нам до болю знайомі проблеми сьогодення. Чимало схожого бачимо в різних періодах нашої історії. Чи не повертаємося до “циклічності” язичницьких або радянських часів?
На чолі Центральної Ради у квітні 1918 р. він зіткнувся з гетьманським переворотом. На вимогу німецьких офіцерів залишити залу зборів Михайло Грушевський не рушив із місця. Незворушно сидів у кріслі головуючого, ризикуючи свободою чи навіть життям. Цю лицарську легенду відобразив скульптор Володимир Чепелик у пам’ятнику
М. С. Грушевському, встановленому поруч із місцем події, на вул. Володимирській.
Не маючи особистих політичних амбіцій, він і далі займається наукою, пильно стежачи за стрімким перебігом подій в Україні. Від березня 1919-го — у вимушеній еміграції: Прага, Женева, Відень… Редагує і видає науково-політичні часописи, працює над “Історією української літератури”. Розглядаючи історію комплексно, у безперервному часі, не переоцінюючи ролі окремих осіб, він знаходив причинно-наслідкові зв’язки літературних процесів з економічним розвитком суспільства та історичними подіями. Засновує у Відні “Український соціологічний інститут”, де читає курс блискучих лекцій про основи громадянства. Але визнаний лідер української науки мріє завершити свій життєвий і творчий шлях на батьківщині. Ось як це йому вдалося.
Мотиви повернення Грушевського надто конкретні й зрозумілі, щоб стати легендою. Чимало патріотів, які після втрати Україною незалежності лишилися за кордоном (Володимир Винниченко, нащадки Івана Франка та ін.), вірили у можливість компромісу з більшовиками. Цьому сприяло проголошення нової економічної політики, українізація державних установ та навчальних закладів, збереження створеної за гетьмана Скоропадського Всеукраїнської академії наук (ВУАН). І обіцянки, обіцянки… Особисто для Грушевського у цьому була ще й можливість дописати “Історію…”, працюючи в архівах Києва і Москви. Після тривалих перемовин із радянськими функціонерами, у березні 1924 р. він із родиною знову опиняється в Києві.
Та цей останній, післяеміграційний період (помер у листопаді 1934 р.) був найбільш суперечливим і трагічним. Спочатку Михайла Грушевського обирають академіком ВУАН, у системі якої він очолює кілька секцій та комісій. Видає низку наукових збірників, журнал “Україна”, поринає в дослідження спадщини своїх попередників М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, стає дійсним членом АН СРСР. Здавалося б, висловлені у його публіцистиці політичні застереження застаріли. Та за циклічного часу, в якому існувала держава безбожників, минуле повернулося! По згортанню провокативної сталінської “українізації” створені ним установи були закриті, періодичні видання припинені, а самого Грушевського знову вислали до Москви. Це відбулося на тлі системного нищення національної інтелігенції, господарських і навіть партійних керівників, нарешті — геноциду українців шляхом голодомору. Що ж до книги його життя, у передмові до її перевидання (у 10 томах) у 1991 р. один з організаторів цього проекту, Френк Сисин відзначив, що “після короткого періоду лібералізму 20-х рр. радянській цензурі судилося продемонструвати набагато ефективніші заходи у позбавленні українського читача “Історії України-Руси”, ніж царським жандармам і митникам”. Пам’ять про великого вченого було занедбано, лише іноді “буржуазним націоналістом” і “ворогом трудящих” лякали студентів, які наважувалися звернутися до його творів.
За часів Незалежності суспільство і держава обернулися обличчям до цієї грандіозної постаті. Спадщину Грушевського вивчають історіографи, літературознавці, політологи, але жодна стаття чи дисертація не замінить живого спілкування. Упізнати оселю, де він жив і працював, побувати у робочому кабінеті, побачити портрети його колег і близьких, торкнутися книжкових раритетів, послухати розповіді грушевськознавців і навіть родичів самого Михайла Сергійовича… На щастя, все це можливо, і відповідна адреса є. На початку ХХ ст. Михайло Грушевський з родиною придбав будівлю на історичній Паньківщині, між вулицями Тарасівською, Микільсько-Ботанічною та Паньківською. За легендою, офіційно не підтвердженою, але гідною схвальної усмішки, назви вулиць походять від імен кириломефодіївців Тараса Шевченка, Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша. У цьому кварталі, прозваному “латинським”, віддавна мешкали університетські професори і студенти. Саме сюди повернувся після еміграції Михайло Сергійович, тут жив і працював до останнього заслання. І після відповідної реставрації ця оселя стала його музеєм.
Так, 10 років тому розчинилися двері Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві. За відносно недовгий час колишня садиба Грушевських на Паньківській, 9 завдяки зусиллям ентузіастів музейної справи — Світлани Панькової, Миколи Кучеренка, Ольги Мельник, Юлії Черняк, Ганни Кандаурової — перетворилася на активний просвітницький осередок, гідний пам’яті видатного вченого, громадянина і політика. Відроджуючи традиції родинного вогнища Грушевських, працівники музею влаштовують конференції, семінари, презентації, виставки у колі акцій “Історичні вправи в Домі Грушевських”. Тут можна ознайомитися з унікальною бібліотекою та надбаннями сучасних дослідників, переглянути фільми про Великого Українця. А головне — відповісти на своє ж запитання, ким був і є для нас Михайло Грушевський.
