«Постійно вдосконалювати вже написане…»

На запитання Миколи СЛАВИНСЬКОГО відповідає відомий, але й досі не прочитаний і не поцінований поет Микола СЕМЕНЮК.

— Поезія для Вас — це…
— “Поезія — Медея, що вбиває”, — писав Ігор Римарук або ж те, що італійський поет Еудженіо Монтале називав “крапковою (сконцентрованою) правдою”…

— Який він, потаємний шифр справжньої лірики?
— Шифр не вигадується, не витворюється поетом, а дарується в міру того, наскільки той спроможний вслухатися в навколишній світ. До того ж, мені здається, що час і простір для митця поєднуються в ритмі. Саме з ритму бере початок будь-яка творчість. Володимир Маяковський зізнавався, що спочатку чує гул, звуки, з яких народжується ритм, а тоді вже — поетичні рядки. Варто зауважити, що амплітуда ритмів буває різною. Скажімо, в катренах, ямбах, хореях вона зовсім інша, ніж у гекзаметрах чи верлібрах. Усе це надто індивідуальне. Ритм хвиль річки, моря чи океану теж зовсім різні. Так і в поезії. Щодо верлібру — тут ритми бувають звукові, візуальні, чергуються кольори, події та ще багато іншого.

— Вас часто-густо називають верлібристом. Чи погоджуєтеся з цим? Як ставитеся до модерну, постмодерну, авангардного віршотворення?
— Це тільки на перший погляд видається, що творити верлібр просто. Деякі молоді поети легко спокушаються цим. Я ж переконаний, що верлібр — феномен епосного мислення. Метафора, як одна з його складових, більше заполонює читача, ніж спонукає його мислення на ширші, глибші материки буттєвого існування. Хоча й метафори бувають різні. Та, мені здається, метафора не є однією із визначальних тропів у тканині верлібру. Загалом же все нове сприймаю із цікавістю.

— Ваша лірика — своєрідний калейдоскоп різнопланових символів. Які з них вважаєте ключовими, визначальними?
— Колись Борис Пастернак писав про “наближення до межі, за якою треба казати або всю правду, або мовчати”. Якщо це навіть буде звичайний ліричний вірш чи якесь епічне полотно. Бути щирим, відвертим у слові не кожному вдається. І це не завжди залежить від самого поета.
Коли писалися (й пишуться) мої “Русичі”, то йдеться не про відтворення, скажімо, подієвих деталей, а швидше про символіку історичних перебігів. Адже той череп, на який наступив князь Олег, може промовляти більше, аніж князеві перемоги чи поразки.

— Осердя багатьох Ваших творів сприймаються як філософські притчі…
— Про мої філософсько-поетичні “притчі” писав колись В’ячеслав Медвідь, зауважуючи при цьому, що поезія десь і лежить на межі з філософією. Всі ми дивимося на вогонь, квітку, небо, але ж і вони дивляться на нас — оце і є філософія, все інше — то тільки її варіанти… Читаючи Станіслава Вишенського, натрапив на таке міркування: філософія виникла зі страху людини перед невідомим Всесвітом, а поезія не врятувала її від цього страху, а лише страх цей облагородила. Звичайно, коли притчу розглядати як жанровий витвір, то вона передбачає певну підсумкову мораль або те, що Григорій Сковорода називав “сила”. Тим часом притчевість поезії у верлібровому вияві має пронизувати всю структуру твору. І справді, як жанр, що бере витоки в нашій літературі ще з XVII століття, сьогодні не такий поширений і актуальний. Адже він вимагає всеосяжного погляду на речі світу. Сьогодні ж поезія зіштовхується із жорстокими, сконденсованими подіями, які вимагають інших жанрів.

— Отже, сковородинське начало…
— Звичайно, я не ношу за пазухою томик Сковороди, та вважаю, що поетичний дух минулого може передаватися підсвідомо. Також ми підсвідомо у своїй строфіці якимось чином намагаємося відбити те, що давніші поети колись відтворювали у жанрі трактатів.

— Плинність часу — один із провідних мотивів Вашої лірики. Чи я помиляюся?
— Мені здається, час — наймовчазніша “матерія”… Але саме він розставляє крапки над “і”. Отож як на нього не зважати? Колись я написав: “І час, що згорнутий в піщину, чи ще розгорнеться колись?”

— Крізь яскраві сюрреалістичні видива в багатьох Ваших мініатюрах пробивається сюжетне начало…
— Життя всуціль складається з міфів — колишніх, сучасних, майбутніх. А це — сюжети. Власне, кожна людина, її життя — новий сюжет, ненаписаний роман. Воднораз є якась сталість, законсервованість, тобто те, що вже відбулося. Та автор має вдихнути в них сучасне, і тоді сюжети оживуть. Колись Ігор Муратов назвав свою книжку віршів так: “Мить і вічність”. Поезія справді відображає миті буття, тому сюжетність у них доречна хіба що між початковою й кінцевою літерами. Сюжетність щодо мене — це якийсь атавізм. Може, в мені так і не збувся прозаїк чи есеїст?

— Одна з Ваших постійних тем — історія пращурів, утвердження їхніх заповітів…
— Минуле, сучасне й майбутнє існують майже одночасно, вони — в наших генах. Отож пращури та їхні заповіти (хочемо ми цього чи ні) підсвідомо живуть у нас…

— Є у Вас вірш “Глиняна одіссея”, де чимало (як і загалом у Вашій поезії) несподіваних тропів і стилістичних фігур. Хотілося б, аби Ви детальніше прокоментували бодай деякі з них.
— Дехто думає, що несподівані тропи, образи дуже легко вигадувати. Гадаю, це не так. Вони мають бути природними, органічно вписуватися в канву твору, тоді їх читач навіть не помічає. Тропи — не самоціль, а засіб передачі думки, образу, їхніх нюансів. Поет не завжди наважується тлумачити “технологію” своєї творчої лабораторії. У нашому часі — надто очевидна прірва між поетичною стихією й технологіями творення.

— І все-таки яка вона, творча лабораторія Миколи Семенюка?
— Постійно вдосконалювати вже написане. Деякі вірші переписувалися по десять і більше разів. Так я звик їх редагувати. Може, це й погано. По-іншому не вмію. Очевидно, далася взнаки моя робота редактора у видавництвах “Промінь”, “Січ”, “Юніверс”.

— Чи пам’ятаєте, як починався перший вірш?
— Так. Мав іти у четвертий чи п’ятий клас. Закінчився літній дощ із грозою. А далі відбулося щось незвичне для мене. Запам’ятався дивний стан, коли раптом ожили слова і всі речі навколо мене. Відтоді вірші Тараса Шевченка та й інших поетів почав сприймати по-іншому, щось сам почав писати…

— Поезія народжується, мовби сон, марення чи видіння?
— Пригадується вірш Тараса Шевченка “Якось-то йдучи уночі”. Апокаліптична картина Північної Пальміри. Це водночас сон, марення й видіння. Та іноді якісь поетичні рядки, цілий вірш можуть з’явитися зі спостереженого кимось чогось такого, що ти не зумів розгледіти. Якось, вертаючись до Києва автомашиною з товаришем-земляком, мало не заїхав у канаву, почувши: “А тобі не нагадує це цвинтар дерев?” (Ішлося про понівечені бурею лісосмуги.) Десь пізніше саме це видиво, спостережене іншою людиною, вилилось у поетичний текст, і не знати, чи увесь текст — поезія, чи лише отой однісінький образ дерев… Марення — видіння — сон і становлять справдешній поетичний сенс…
Славетний Колрідж запевняв, що його поема про старого моряка наснилася — цілковито, дослівно, текстуально. А вранці він поклав текст на папір. Нинішнє розбурхане життя, на жаль, рідко дарує такі миті осяяння. Звичайно ж, поет чи пише з голосу “вищої сили”, а чи просто римує побачене, не в змозі пояснити, чому так стається. У нашому часі більше спрацьовує навченість, освіченість, оперування знаними символами, історичними фактами, нерідко переважає технологічна вишуканість.

— Чому і в зрілі роки уникаєте звичних розділових знаків?
— Здається, і первісний текст Біблії був “безрозділовий”. Може, звідти повелася традиція писати саме так. Я ж уподобав розлоге поетичне речення без знаків оклику чи питання, без крапок. Але комами не гребую. Кома — це найпривабливіший і найспокусливіший розділовий знак, що засвідчує твоє вміння творити те, що в музиці називається контрапунктом.
Поетичний або прозовий текст без розділових знаків нерідко сприймається як щось штучне, беззмістовне. Але іноді відчуваєш: у поетичних текстах розділові знаки сковують уяву. Пригадався мені такий епізод: сидимо в колись відомій кав’ярні “Еней” із В’ячеславом Медведем і слухаємо розповіді Петра Скунця, зокрема про публікацію поеми без розділових знаків у “Літературній Україні”. І Петро Скунць тоді пожартував: “А мені не важко розставити розділові знаки…”

— Ви народилися на Житомирщині, навчалися у Дніпрі, мешкаєте в Києві. Чи намагаєтеся втекти від щоденної суєти? Де найкраще почуваєтеся як лірик?
— Людське життя — це завжди вертання. Тобто це і втеча від себе колишнього, і пригадування, яким був колись. Континентальна географія наших блукань дарує більше трагічних вражень, і хтозна, де ми найліпше почуваємося: у притулку поліських лісів чи на просторах українського півдня, де прожив майже двадцять років, чи поблизу будиночка Максиміліана Волошина, чи на вулиці, де мешкав Борис Тен? Доля багатьох наших письменників повела на різні землі. “Блукальний народ”, як слушно вказав на це мій земляк, відомий прозаїк та есеїст, — мусить означитися раз і назавжди на території, дарованій йому Богом. Стосовно лірики… На мою думку, це щось із вимірів тоталітарних часів, така собі схованка, куди поет заникувався, втікаючи від нав’язливих громадських обов’язків. Наш час аж ніяк не ліричний.

— Ким у дитинстві мріяли стати? Так чи так, а сьогодні, наскільки я знаю, Ви не маєте власної вілли, яхти, шикарного автомобіля… Що ж, склалося так, як склалося… А що Ви хотіли б сьогодні мати насамперед?
— Внутрішній рух душі. Аби вона, у наш непростий час, не застрягала на мілинах. Щодня відкривати для себе нове й дивуватися…

— Чи думається бодай інколи про життя на безлюдному острові, про цілковиту свободу?
— Мені здається, свобода — не на безлюдних островах, а в нас самих. Микола Вінграновський якось сказав про те, що найкраще мислиться, пишеться при заході сонця з приплющеними повіками, а Валерій Шевчук зізнався: добре писати, коли сонце світить у чоло. Борис Нечерда любив брати рядно — і гайда в поля, в пшениці. Йому найліпше писалося, коли бував у рідному селі Ярешках на Житомирщині. Отже, якогось спеціального рецепта немає.

— Який простір Вам ближчий — замкнутий чи відкритий?
— Ще не навчився себе замикати… Та й чи має сьогодні поет втішатися герметичністю свого поетичного світу, чи влучати в серединну почувальність етнобуття? Взірець тут — народна творчість.

— Скромність поета — це…
— Скромність — насамперед у ставленні до мови, мовлення, окремого слова, це співіснування з мінливим буттям, коли кожен твій поетичний рух може бути перемогою або поразкою. У повсякденні поет може бути різним: подовгу спілкуватися з друзями за кавою, заглядатися на гарні жіночі ніжки, жити впроголодь, дозволяти собі розкіш писати мало або багато. А взагалі в житті поета винятків не буває.

— Ви належите чи не належите до тих письменників, котрі почуваються зайвими в нинішній добі?
— Інколи, блукаючи містом, заходиш на подвір’я, де ще за юності стояли дерев’яні будівлі, де на лавочках сиділи старі киянки, ділячись рецептами варення, інформацією, на якому базарі що можна дешевше купити. Тепер замість тих дерев’яних будівель причаїлися муровані офіси, а іноді охоронець не пустить у двір. Місто цілковито змінило своє архітектурне обличчя. Ось такої миті й відчуваєш — ти сторонній, чужий. Тож з’являються поетичні рядки, у яких намагаєшся поєднати минувшину з оцим усім сучасним.

— Що Вас найбільше засмучує?
— Діти-жебраки, безробітні… А вони ж народилася в Україні — найбагатшій, як стверджують аналітики, європейській державі. І не полишає мене розпач: як у поезії поєднати цю трагедійність і те, що ми називаємо високою поетичністю?

— Кому, бодай інколи, заздрите?
— Справжній митець не позбавлений творчих заздрощів. Є добродійна заздрість до вчителя, якого намагаєшся перевершити, а про Моцарта й Сальєрі зайве нагадувати. Але заздриш рано розквітлій квітці на лісовій галявині побіля рідного села, буслові, що нарешті прибився на своє звичне місце… Оця сталість природи, інстинкт відроджуватися у красі не може не викликати захоплення.

— Скільки ненадрукованих віршів зберігають шухляди письмового стола? Коли з’явиться нова збірка?
— Більше перетримується в пам’яті, аніж у шухлядах, — уривчасто, натяком, навіть кількома словами, мовби остерігаєшся, що все, покладене на папір, якоїсь миті може щезнути… Ввижається, що сьогодні поезія мусить вийти між люди, як за давніх часів, отож хоч бери бандуру чи сопілку. Таке розуміння завжди народжує острах: чи ж треба квапитися з виданням нової книжки? Так минають роки, а то й десятиліття…

— Про що найчастіше мріяли в дитинстві й про що мріється сьогодні?
— У дитинстві малював, мріяв художником означитися, навіть художнє училище закінчив, та не склалося. Перемогло Слово. Про його дивину можна говорити нескінченно. Лише тепер зрозумів, яка трагічна доля рідному Слову судилася, особливо в наші часи. Жити, творити у нашій мові, бути гідним її правитоків, — ось це і є мрія кожного митця.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment