Іван Марчук у шаржах Миколи Дмітруха
Петро СОРОКА
Микола Дмітрух поставив перед собою зовсім непросте завдання — показати ще одну іпостась Марчукового генія — його душу, переломлену крізь призму іронічності, шаржу, шкіца до портрета… Продуктивний шлях, бо геній завжди іронічний, сказати б, з легкою юродинкою в поведінці й душі (у божественно-сакральному, а не нищівно-приземленому значенні цього слова).
Іван Марчук вельми надається для шаржу як винятково колоритна, незвична особистість. У ньому все так дивно переплелося: селянськість і високий аристократизм, мудрість і простота, велич і приземленість, горні вершини духу і виняткова доступність…
Ландшафт його обличчя — то окрема тема. Тут можна писати цілі дослідження про материк його сократівського чола, незглибимий всесвіт очей, гірську гряду носа з окрилками летючих ніздрів, білий вогонь вусів і волосся, що так рвійно розвівається на вітрі.
Микола Дмітрух бачить те, що іншим недоступно, і гротескно передає на папері. Чіпке око художника-карикатуриста вихоплює те найхарактерніше, що властиве для генія в ту чи ту мить його життя.
Як фотограф у світлинах, так він у шаржах ловець миті, переломленої то крізь призму сарказму, то раблеанського сміху.
Його легке, летюче перо миттєво відтворює на ватмані найпосутніше і, звичайно, зводить до гіперболи та гротеску, як цього вимагають закони жанру.
І. Марчук різний, багатогранний, багатоликий, багато в чому невловний. Але ці шаржі дозволяють відкрити генія у найнесподіваніших ракурсах. Зроблені з любов’ю і талантом, вони являють Марчукову велич і красу, доброту і любов, милосердність і ніжність.
Іноді здається, що М. Дмітрух і сам до кінця не зміг би пояснити, прокоментувати, витлумачити ту чи ту свою роботу, бо працює, що називається, на випередженні думки, як старі японські майстри. І не треба коментувати. Треба пильного і несуєтного, тривалого і вдумливого вдивляння у ці роботи. Поспіх тут тільки нашкодить.
Хто передивиться ці шаржі байдужим оком, ніби між іншим, той нічого не відчує і не зрозуміє. Ну, намальовано весело, дотепно, подумає, — і тільки.
Але за тими роботами — своя незглибимість, навіть безодня.
Які, скажімо, різні у тих шаржах Марчукові очі. Ловлю себе на думці, що міг би написати про них окремий есей чи навіть поему… Очі-іскринки, очі-спалахи, очі-щілинки, очі, заховані за скельця окулярів, але повні світової туги і болю… Вони то сміються, то вивчають, то пропікають наскрізь, то злагідніють і осяюють.
Очі — незглибимі як всесвіт.
Як за допомогою таких ощадних, часто окремих рисочок, штрихів можна передати таку глибину — я не знаю. Я також не можу сказати, коли художник малює їх: одразу, на самому початку роботи, чи в її кінці. Здається мені, що вони той останній штрих, який ставить майстер і оживляє ним, ніби засвічує всю роботу, бо часто контури обличчя сприймаються тільки додатком до них. Хоча можу, звичайно, й помилятися, бо творчість, якщо вона справді мистецька, завжди непередбачувана і сповнена таїни.
Марчук-піраміда, Марчук-медаль, Марчук у розщепленій земній кулі, Марчук на безлюдному острові, у польоті, у всесвіті й на роздоріжжях земного життя, — все це незліченні щасливі знахідки Миколи Дмітруха. Але є одна робота, яку мені особливо хочеться виокремити: ту, де художник на тлі паркану, зробленого з олівців. Чудовий символ запрограмований на поліфонічне прочитання! Але не тільки. Він нагадує мені веселу пародію на безсмертну картину “Доброго ранку, пане Курбе” великого французького імпресіоніста. Мені здається, що саме на неї взорував карикатурист, коли працював над цим шаржем. А може, й ні. Несуттєво. Цікаві паралелі з талановитими полотнами і людьми виникають ніби самі собою, бо така сила стихійних інтерпретацій та непередбачуваних імпровізацій.
Микола Дмітрух — майстер гротеску, алегорії та інверсії. Не знаю, чи хтось інший зміг би так упритул наблизитися з іронічним стилосом до великого Марчука і так Марчук наблизив би його до себе.
Чому ці роботи сприймаються не тільки як легка гра розуму, як мистецька дрібничка, а щось значно глибше?
Тому що за ними стоїть гостре сприйняття і болісне осмислення трагічної суті життя, яку геній, звичайно ж, переживає значно надривніше і полинніше, ніж інші люди, і несе хрест, який пересічній людині не підняти.
Зворотний бік іронічності — сум.
Це також її підтекст, прихована частина айсберга.
Ці шаржі сумні, навіть у своїй показній зовнішній веселості.
Вдивіться у них пильніше і побачите, який тягар тербичить на собі геній.
Усмішка — ширма, а за нею безодня сльози і те, що Лев Толстой називав “арзамаським жахом”, бо всіх нас чекає великий перехід і непросте прощання з цим світом.
Марчук на шаржах Дмітруха несе велику самоту, велику печаль, перепалену сльозу. Вдивляючись у ці роботи, відчуваєш сухі сльози на власних очах. Губи розпливаються в усмішці, а душа страждає і зітхає.
“Господи! Чому таким важким перстом ти позначив цей світ?!” — ніби запитує геній у кожній роботі.
Можливо, карикатурист і сам не відає до кінця, яку безодню відслоняє своїми роботами, а може, й відає. Не суттєво. Головне, що це сталося, що це є, що це можна побачити при вдумливому, несуєтному, неспішному вдивлянні у них.
Знаю, у декого може вихопитися: це малювалося швидко, іноді протягом однієї-двох хвилин чи майже миттєво, що називається, умлівока. Це така собі “бавка” майстра. Але до цієї миттєвості завжди треба додавати кілька десятиліть ненастанної труждини, невтомних пошуків, болісних втрат і поразок, щасливих знахідок і промахів, зневіри і поту, щоб тепер, коли народжується маленький шедевр-шарж, потом він не пах, а розпросторював чисте сіяння озону.
Петриківський Ліс
