Серцем відданий Звенигородці

Вадим МИЦИК, заслужений працівник культури України;
Павло СОЛОМАХА, краєзнавець, м. Звенигородка Черкаської обл.

І звенигородці, і гості міста милуються архітектурним шедевром — Святопреображенським храмом. З якого б боку не заїздив у Звенигородку, а він видніється і сяє. Тільки мало хто знає, що цей шедевр створив уродженець далекої Башкирії, але в душі українець і звенигородець за відданістю, Володимир Іванович Начаров. Він навчався на архітектурному факультеті Київського будівельного інституту. Тут вчилася і красуня Ліля Махиня, батьки якої із Терешок переїхали у Звенигородку. Старший за віком, добрий за вдачею Володимир покохав її. Одружилися. Через неї полюбив і Звенигородку, і Україну. Він досконало вивчив нашу рідну мову так, що ніхто із співрозмовників не міг запідозрити, що розмовляє не з корінним росіянином та ще й з давнього роду старовірів.
16 лютого 2017 року виповнилося 90 років зодчому Володимиру Івановичу Начарову.

Життя родини Начарових, яка мешкала в Башкирії, від 1930 років складалося важко. Батько Іван займався кіньми, а мати Настасія вирощувала овочі. Виховували чотирьох синів: Мишка, Бориса, Володю, Женю. Іван Тихонович їздив на заробітки. Якось набачив татарського хлопчика, який ледве животів, — у Сабіра повмирали батьки і він жив тим, що дадуть люди. Сім’я всиновила сироту. Приробітку для багатодітної сім’ї ледве вистачало. Забрав родину й поїхав на будівництво Магнітогорського металургійного комбінату. Коли повернулися із заробітків, то в їхній хаті вже жив секретар райкому партії більшовиків. Батьків оголосили “ворогами народу” і відправили на спецпоселення.

За ударну працю Начарових помилували й дозволили жити в Уфі. Збудували добротну хату й життя, здається, пішло як у людей. Народився ще один син, але через три роки помер. Під це горе батька Івана Начарова звинувачують у контрреволюційній діяльності й засилають у Киргизію. Там у концтаборі його й розстріляли, навіть не сповістивши рідних.

Синів під час війни призивали в армію й вони мужньо билися із німецькими загарбниками. Трагедія, яка висіла над батьками, перекинулася на дітей. Михайло 1941 року захищав східний кордон у боях із ворогами. Потрапив до німців у полон. Утік із концтабору й добрався до своїх. “Свої” звинуватили, що він німецький шпигун і розстріляли. Прийомний син Сабір поліг смертю хоробрих. Пізніше надійшла звістка, що Борис загинув в Австрії, визволяючи Відень.

У листопаді 1944 року 17-літнього Володимира Начарова призвали на фронт. Чи то материнська молитва, чи то так розпорядилася доля, що юнака перенаправили на Чорноморський флот. Служив у Севастополі на тральщику — водолази розміновували дно. Там весь час також чатувала небезпека: знешкоджували під водою різну вибухівку. Один раз він ледь не загинув. Треба було загону розмінувати бухту. Як це зробити, ніхто не знав, а німецькі загарбники інструкції не залишили. Треба було від’єднати від міни лише один провід. Але який? Почався експеримент ціною людського життя. Перший водолаз від’єднав — вибух, другий — також. Пірнає водолаз В. Начаров. Щось у глибині моря йому підказує, що треба від’єднати білий. Слава Богу, він!
Морська глибина порятувала і його, і товаришів. Командири й друзі підкидали щасливця ледь не до небес.

Від моряків-українців почерпнув справжнє відчуття справедливості й життєвих цінностей. Може, це й спонукало його залишитися в Україні, навчатися в Київському будівельному інституті. Під час літніх канікул доля звела В. Начарова із провідним українським археологом Валентином Даниленком. Він не тільки брав участь у розкопках селищ Буго-Дністровської, пам’яток Пивихінської культур, а й став пізнавати глибоке історичне коріння України.
Його тесть Михайло Мокійович Махиня, музика від Бога й навчитель цілих поколінь музикантів від струнних й до духових інструментів, розкривав перед зятем підневільний стан України, її трьохсотлітнє зросійщення. Усе це благодаттю лягало на душу архітектора-інтелектуала.

Провідний спеціаліст містобудування столиці Білорусі більшість відпусток проводив в Україні. Замальовував пам’ятки народної архітектури у місті, по селах Звенигородщини. Відтворив у малюнках запустілі церкви у Терешках, Мизинівці, Антонівці на Черкащині. Особливо члена Спілки архітекторів Білорусі Володимира Начарова цікавили храми, які понищив більшовицький режим. У Звенигородці він зібрав фотознімки Святопреображенського храму, який войовничі комуністичні руйначі висадили в повітря 1936 року. У проекті В. Начаров відтворив споруду до найменшої деталі. Він сяє священною первозданністю уже добрий десяток років. Тоді його й назвали архітектором краси.

Із часу проголошення незалежності України Володимир Іванович із дружиною Лілею Михайлівною щороку з ранньої весни й до пізньої осені жили у Звенигородці, щоб дихати повітрям свободи. Їхнім патріотичним обв’язком став догляд за пам’ятником Тарасу Шевченку. Тут вони висадили калину, вербу, дуба, сіяли й доглядали квіти.

У Звенигородці Володимир Іванович відзначив своє 80-річчя. Тоді він сказав, що хоче все зробити й діждатися того часу, коли Росія виведе свій флот із Севастополя. Щоб ніколи чужинські солдати і матроси не ступали на землю України і не колотили її людьми. Як ці слова росіянина з українським серцем суголосі з російською агресією на сході України. У розмовах зі своїми родичами від Башкирії й до Москви його симпатії були на боці українського народу. Він неодноразово казав, що в українців більше збереглося благородства, порядності, працелюбства, доброчинних рис. Про труднощі державного будівництва в Україні він, як зодчий, завжди говорив українською приказкою: “Хто будує, той бідує”. Він твердо вірив у майбутнє України, і це переконання утверджував завжди й усюди. Цієї б віри нам, українцям, і всім людям інших національностей, котрі живуть у нашому краї.

Смерть 24 листопада 2008 року на 82-му році життя перекреслили його задуми й надії. Прах зодчого й патріота поховали у Звенигородці. Тут залишилося його серце і любов.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment