Любомить
*
Летять секунди, і година ясна
на мові щастя — придбане твоє.
І добре так, що ти на світі є,
немов дощу небокраплина вчасна.
Мені тебе освічує навкіл
зоря, а ти єством її вбираєш
і світишся серпанком водограю
в оточенні травинок і листків.
Ти знаєш, твої вишні всі п’янкі
і зачаровують смаки контрастні,
слова цілющі тихі, не лункі.
Напевно, для розкішної краси
губу вишневу вітер прокусив.
І звабно іскорка в очах не гасне.
*
Твої природні щирість, ласка, сміх,
довіра, доброта, безсніжна ніжність.
Чого ходу стовбичить роздоріжжя,
коли вагання й сумнів переміг?
Листочок полум’я свіча стрічань
надію виколисує в очах.
І не страшна стає чекання вічність,
бо залетіла ластівка у вічі.
А ти подав шукальцю раю знак
і якось проживем або ніяк.
Окрилює буденна романтичність.
Яких ще втіх знайти для босих ніг
у мокрий дощ і ще мокріший сніг.
Є пломінь твій, що зігріває звично.
*
Така одна душа на білім світі,
ми різні і однакові живем.
Та часом хоче дзеркало криве
ускладнити усе чи все спростити.
І ти із нею легко чи летіти.
І падати, як дощ сліпий паде.
І відчувати: не втечеш ніде.
І волею на волі шаленіти.
Чи втримаєш галопного коня
за гриву чи оброть один ще раз,
як хліб, видовище, вино не винні.
Поки стрімкий вагон часу у нас,
зерно гірчичне з медом — суть вина.
А на любов лишилася хвилина.
*
І носять насолоду крильця бджілки,
і стільки я разів до неї йду,
мов злодій, і, не крадучи, краду
магічний блиск коханої іскринки.
Це диво — завойовувати знов
незайманість у полі серця квітки,
аби вона перетворилась в жінку
і не уникла заздрості й обмов.
Зімкнулись руки наші, як вінок,
і через пальці блискавки струмкочуть
бажанням розтанцьованих думок.
Розчулено у профіль і анфас
любов леліє пелюстковий вальс.
І нас розбудить росяний дзвіночок.
*
Летять секунди, і година ясна
Мені тебе освічує навкіл.
Ти знаєш, твої вишні всі п’янкі
і звабно іскорка в очах не гасне.
Твої природні щирість, ласка, сміх,
бо залетіла ластівка у вічі.
Окрилює буденна романтичність
у мокрий дощ і ще мокріший сніг.
Така одна душа на білім світі,
іти із нею легко і летіти,
поки стрімкий вагон часу у нас.
І носять насолоду крильця бджілки.
Незайманість у полі серця квітки
любов леліє — пелюстковий вальс.
Голосолоскіт
*
Поки планету обертає вісь
із заходу на схід струмують води —
тебе й мене шукають насолоди
і світла гіркота щасливих сліз.
І ранньо нам роса співає в травах
тих декілька дарованих хвилин.
Ніжніш мене до себе притули,
щоб я в твоїх обіймах вільно плавав.
Продовжується двох сердець забава.
У парності ми так переплелись,
як магнетичний звукоряд октави.
Лишень на хвилечку не зупинись,
між пальцями моїми заблудись
для спраглої любовної облави.
*
Навіє вітер запаху грибів
із лісу темного чи переліску.
Але проб’ється звідкись дух любиску.
І в око знову я впаду тобі.
Ожинної заграви насвітає
і диких райських яблучок терпких
на відстані ревнивої руки
короткочасного земного раю.
Я недріманно вічми запитаю
чи можна розбудити білу ніч
долонями в незримому вогні.
Три вінки сонетів
Як спалося й що снилося тобі,
коли мені принадливо моргає
трояндова пелюстка на губі.
*
І око в око сонце переллє,
і я почую як мене ти кличеш
на хвилі відчуттів телепатичних,
де ти летючими думками є.
І ніжності приплив ворушить ніздрі.
Рука твоя крізь сутінь прозирне
й залишить трепетання осяйне
в насиченім флюїдами повітрі.
У росяний сомнамбулічний дощ
закоханого погляду не морщ,
аби не очорнили світла хмари.
І висихає мокра акварель
твоїх за віями хмільних очей.
А я тобою марю, як і марив.
*
Ти пам’ятай мене таким, як є,
щоразу і завжди, і як уперше,
із яблуком чи жменею черешень,
з букетом, що квітками виграє;
світанним, полудневим і вечірнім,
веселим і сумним, в рясних думках,
в падінні і в польоті, наче птах,
у приголомшливім серцетяжінні.
І вухо теплим шепотом лоскоч,
і прірви всі між нами перескоч.
Мені не страшно, коли я з тобою.
Тебе відшукую в прозорій млі,
бо місяць має потяг до землі.
І приголосна буква з голосною.
*
Поки планету обертає вісь
і ранньо нам роса співає в травах —
продовжується двох сердець забава.
Лишень на хвилечку не зупинись.
Навіє вітер запаху грибів,
ожинної заграви насвітає.
Я недріманно вічми запитаю
як спалося й що снилося тобі.
І око в око сонце переллє.
І ніжності приплив ворушить ніздрі
у росяний сомнамбулічний дощ.
Ти пам’ятай мене таким, як є,
світанням, полудневим і вечірнім,
і тихо теплим шепотом лоскоч.
Медовість
*
До тебе шлях свій тільки розпочав.
Є ми, але нема ще наших звичок.
Є незбагненний потяг магнетичний,
пробуджений у поруху плеча.
І вже відчув: світліє дозрівання
і зору, й слуху невідомих сил.
І хтось мене безмовно попросив
не квапити любильні коливання.
Коли темніє час сонцестояння
і поклик, мов озвучена свіча
пелюсткою вогню, не затихає.
І можна загубитися в очах,
в яких волога не пересихає,
аби продовжив шлях, що починав.
*
Здається, в твоє небо з неба впав я
і на дрібні осколочки розбивсь.
І фантастично водномить стуливсь,
ожив і зачаровано палаю.
Судилось так моєму кораблю
триматися на ниточці зітхання
і знати: це закохане світання
вітри в ліричний вечір переллють;
у полум’ї кричати, що люблю,
але щоб не почуло марнослав’я,
не прочитало шепіт по губах.
І кликати котитись різнотрав’ям
твої великі вії кучеряві
я хочу, бо для цього з неба впав.
*
І закрутився я у вир трави
і розповився у повітрохвилі.
І сонечко до ока око хилить:
глибоко дихай і люби, й живи.
А ти наздожени мене й злови
у леті проминальної хвилини
і заплети у лоскоти стеблини,
щоб втрата не сушила голови.
Зустрічна ласко, це невідворотність —
на двох поділена одна самотність,
бо в душу увійшла на мить душа,
про що ніхто і не попереджав;
ми ще такі невипито солодкі,
лишень прохання: вже не поспішай.
*
Удих і видих —і вино, і хліб,
цей сон сотворений для тебе й мене.
Але чому така любов терпенна
до чергування світлих й темних діб?
А шал видовищем своїм осліп,
та я тебе від нього убороню
і покладу цілунок у долоню —
тримай метелика — відлуння слів.
І проситься пролитися медовість
із квітки, де вогонь живий не згас,
як вість любові у світобудові,
на що затаєна всевишня воля;
і винен в цьому перший грішний погляд,
неначе все було останій раз.
*
До тебе шлях свій тільки розпочав
і вже відчув: світліє дозрівання,
коли темніє час сонцестояння
і можна загубитися в очах.
Здається, в твоє небо з неба впав я,
Судилось так моєму кораблю
у полум’ї кричати, що люблю,
і кликати котитись різнотрав’ям.
І закрутитися у вир трави,
а ти наздожени мене й злови,
зустрічна ласко, це невідворотність.
Удих і видих — і вино, і хліб,
а шал видовищем своїм осліп.
І проситься пролитися медовість.
м. Коломия
