«Я дуже люблю родину»

Маргарита ДОВГАНЬ
Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО

Негативи
Зателефонувала двадцятилітньому киянину Олександру Палію, старшині мотопіхотної роти. Познайомилася з ним місяців два тому в неврології. Багато поранень і важка контузія. Зателефонувала і… здивувалася голосу здалека, аж із полігону біля Гончарівська на Чернігівщині! Найперше цікавлюся здоров’ям Олександра. “Не дуже добре”. — “То як Вас лікарі так швидко назад у військо відправили?” — “Спитайте у лікарів”, — і сумно, і болісно прозвучала його відповідь. Не вистачає фахівців, то високе військове начальство тисне на лікарів, аби швидше виписували.

Ще негатив. Зустріла у травматології давнього знайомого полковника Ковтуна. Понад рік тому він був у візочку, а тепер — на милицях. Радісний момент зустрічі пригнітила коротка, нервова розповідь полковника: побував за кордоном, де розібралися, що перші операції були неправильними. Треба  переробляти. Півтора року мук і знову все спочатку! Більше цей мужній чоловік не міг нічого сказати… Тяжко переступив поріг і двері корпусу за ним зачинилися.

Два бійці
30 січня під Авдіївкою, коли бандити обстрілювали наші позиції, міна влетіла в окопи, де були на посту два бійці — сержант Андрій Галич, киянин, командир БМП-2, і 23-літній солдат Микола Фіщенко, подолянин, який тепер лікується у Вінницькому шпиталі.
Біля Андрія Галича — його кохана дружина Марина. У нього покалічені обидві ноги, роздроб­лене стегно. Операція за операцією, апарат Єлізарова. І… сила духу. Добрі родичі, які не залишають хлопця на самоті, постійний зв’язок із побратимом у Вінниці, а ще тепло доньки Катрусі — усе це дає надію на одужання.

Короткі зустрічі
Роздуми хірурга
Прямую до палати травматології. Зустрічаюся у коридорі зі знайомим хірургом. Ярослав Володимирович Купченко поділився своїми тривогами: деякі хлопці, підлікувавшись, за чарку беруться. Лікар пропонує психологам, громадськості опікуватися хлопцями, створювати групи, гуртки за інтере­сами, шукати мистецькі таланти серед колишніх фронтовиків.
З приязню згадав хірург свого колишнього тяжкопораненого пацієнта Василя Стуженка. Сила волі дає йому достойно жити і тепер.

Сам упіймався
Коридором травматології біжить солдат із пораненою рукою. Хлопець оптимістичний, приязний. Солдат 24-ї бригади 1-го механізованого батальйону ЗСУ Олександр Ільїн. Родом із Волині, з села Велика Ведмежка Маневицького району. Чула днями, як пліткували: по селах ловлять хлопців і силою відправляють на фронт.
— Тебе ловили й упіймали?
— Я сам упіймався — треба країну захищати…
У кінці січня потрапив у халепу під Попасною. Олександр вірить — ще попрацює за своєю професією на мирних будовах. Він — зварювальник.

Вірити в себе
Олександр Миколайович Морозов — головний старшина батальйону. До центральної артерії лівої руки підключено катетер, через який в організм вводять ліки ще з 5 лютого цього року. Розтрощені кістки руки підтримує апарат Єлізарова. Ліва нога без колінного суглоба. Скалічений весь лівий бік, навіть обличчя, щелепа. Та він про себе і говорити не хоче. До Морозова прийшов бойовий побратим Олександр Ніколаєв, прапорщик, командир ІІІ взводу першої роти 1-го батальйону. Хлопець воює з 8 березня 2014 року! Він нещодавно виписався зі шпиталю, а сьогодні вже прийшов до побратима.

Після тяжкого поранення 2014 року вилікувався — і знову на фронт. Вже цього року отримав контузію, на ліве вухо тепер чує на 60 %. І знову — на передову! “Там мої хлопці. Мушу стояти з ними, аби ворог не продерся до вас!” Друзі прощаються. Ніколаєв іде з палати. На фронт…
Олександр родом із міста Українки, що поблизу Києва, хоча тепер родина живе у Білій Церкві. Батько був офіцером, став військовим і син. До теперішнього керівництва новостворюваної армії у воїна багато питань. Говорять про натівські стандарти. Де вони? Якість одягу погана. Де це є, аби солдат за свої гроші шукав кращий одяг, взуття?! А у нас так ведеться. Старі совкові кадри — велике гальмо. А серед молодих, на жаль, часто лише прагнення влади і грошей. Здолати ці проблеми допоможуть патріотичне національне виховання, суворі закони й суворе покарання за їхні порушення.
Дружина Антоніна долучилася до бесіди, розповіла, що вони мають шестимісячного онука Марка.

P. S. Через якийсь час вирішила зателефонувати до Олександра. Дружина Антоніна повідомила, що нього завершилася серія операцій, зараз перепочинок. Дозволили обережно стати на ногу. Став. І страшно заболіло. Виявилося, є ще один перелом, раніше не помічений. Перепочинок відміняється…

Доброволець з Веселого Подолу
В одній палаті з Морозовим лежить уродженець Полтавщини 24-літній Ігор Бахмут, студент вищого професійного училища, а з серпня 2014 року доброволець українського війська.
— …Стояли на посту з товаришем, старшим солдатом Віталієм Карповим у Авдіївці на позиції Алмаз. Під час обстрілу поранило міною. Добре, що встигли по радіо сповістити про поранення. Через п’ять хвилин (!) нас під обстрілом винесли хлопці-санітари. Вдячні їм!
Ігор без правої ноги, друга скалічена так, що хлопець її не відчуває. Поки що. Уже пережив перші кілька операцій. Попереду їх багато!

Моя сім’я — головне
Віталій Карпов, 1975 року народження, закінчив медичне училище. Фельдшер. Він із Сумщини, Краснопілля. Віталій розповідає мені про свого діда — ветерана Другої світової війни. Йому 96 років. Голова родини! В часи тої війни зустрів у Німеччині землячку, котру вивезли на чужину як робочу силу. Там у них народився батько Віталія. Повернулися в рідні краї. “А у мене є Оксаночка і двійко діток: 16-літня донька Анна і 9-літній синок Тимофій…” Йому хочеться говорити про родину: “Моя сім’я — головне. Я дуже люблю своїх”. Прості й відверті слова солдата в екстремальних умовах.

Тарас Григорович
Спершу пішов воювати тато. Згодом і 23-річний син… Тарас Григорович. Опинився в одному з батьком підрозділі. Спершу син був старшим солдатом-кулеметником. Підучився, став сержантом. Виконував обов’язки командира взводу 53-ї механізованої бригади ЗСУ.

Сімейний дует фронтовиків Стефанових із села Смодна Косівського району на Івано-Франківщині. Тато має хист до художньої обробки дерева. Син закінчив музичну школу по класу скрипки у Косові. На війні скрипку довелося замінити кулеметом, автоматом, але позивний в армії дали — “Соліст”.

— Ще 20 червня 2015 року поранило ліву руку. У 66-му мобільному Львівському шпиталі її підлікували. Потім Червоноармійський шпиталь, а тоді 30 днів перепочинку вдома. Згадую, як не міг звикнути до тиші. Аби заснути, вмикав музику. Тоді знов на фронт, під Авдіївку. Привезли нам нову зброю. Перш ніж роздавати і користуватися нею, треба перевіряти. Моя бригада одержала завдання перевірити цю зброю. Це було на полігоні під Чугуєвим, на Харківщині. Зима. Холод. Земля засніжена, а мусив, лежачи на цій землі, прицілюватися. І так дві доби. Тримався, поки не звалив сильний біль. І ось я у Київському шпиталі, у кардіоревматології. Тримаюся на знеболювальних. Аналізи зробили, виявили викривлення хребта. Лікар Вікторія Ярославівна Заруцька насварила мене, що про поранену руку не сказав, що затягнув із ревматичними проблемами. Ровесник-однопалатник Дмитро Буць із Харківщини на боці лікаря, бо вже добре знає, що таке реактивний артрит. Але хлопці молоді й з допомогою лікарів подолають свої недуги.

Несподіване свято душі
З Марією Стус, рідною сестрою великого поета, їдемо в Макарів, що на Київщині, на зустріч з учнями Макарівської школи-ліцею, на своєрідний історичний урок, присвячений воїнам АТО, темі підступної московської агресії проти незалежної України.

Школа-ліцей велика, 900 учнів! Зал повнісінький, переважно старшокласники. Багато хлопців і дівчат у вишиванках. Тут і вчителі-мовники, історики, начальники з району. Організатор — викладач історії Ольга Семенівна Семененко. Придивляюся до оформлення, а на стіні праворуч — газети з моїми репортажами з Київського військового шпиталю!

Починається дійство. На екрані — фільм: портрети моїх героїв-воїнів — Антона Воленка, Юрка Пашистого, Сергія Бабського, Романа Капація, Валерія Кузніченка, Юрія Ляшенка, Віктора Гончарука. Ще і ще імена, портрети… Старшокласники читають зі сцени їхні бойові і життєві історії з “Слова Просвіти”. В паузах — короткі поетичні рядки, присвячені щемливій темі. Марію просять розповісти про брата Василя Стуса. Просять до слова і мене.
На захід завітав герой Майдану, макарівець Василь Фтомович, інженер-будівельник. Діти і дорослі радісно зустрічають свого героя, знайомлять з гостями з Києва. У пекельні дні Майдану він був поранений у праве око. Людина сильна. Оптиміст. “Я пластун, а пластуни присягають на вірність Богові і Україні. Після Майдану, після поранення заглибився у вивчення свого родоводу, де були і воїни УПА. Вони дають мені силу і віру в Україну”…
Діточки принесли гостинці пораненим. Ми з онукою привезли згодом ці гостинці від юні макарівської землі, а розчулені солдати, волонтери писали дітям вдячні листи.

“Діточки мої! Дякую! Ви дали мені здоров’я. Святослав Литвиненко. Підполковник, артилерист. Київський шпиталь. 22.02.2017 р.”
“Дякую діточкам Макарова! Боєць 720 ОМБР Галич Андрій, “Камаз”.
“Шановні діточки Макарова, наше майбутнє, ростіть красиві та здорові на радість своїм батькам. Велика подяка від усього колективу бійців 72 ОМБР і від мене особисто. Олександр Морозов, головний старшина 1 механізованого батальйону. Палата № 3, травматологія”.
“Мене звуть Рамуне, я волонтер, литовка з Україною в серці. Дякую вам за гостинець, за підтримку. Пишу вам подяку за свого підопічного Ігоря Сороколата, бійця 72 бригади, який одержав на війні тяжкі поранення обох ніг, ока, печінки і кишковика.
Слава Україні! Смерть ворогам! Ваша литовська подруга”.

“Дорогі діти, мене звуть Оксана. Я дружина Віталія Карпова, солдата 72 бригади. Нас дуже розчулили ваші подарунки, ми дуже вдячні вам за турботу, за небайдужість. Дякуємо щиро! Я пишу за всіх бійців, які перебувають в нашій палаті. Віримо, що з таким підростаючим поколінням як Ви, в нашій країні буде все добре.

P. S. Окремо хочу подякувати пані Ларисі Лесько за її подарунок хлопцям. Нам потрібні такі речі. Дякуємо Вам”.
“Прекрасним нашим меншим братикам і сестричкам з Макарівського району на Київщині, учням Макарівського ліцею, дякуємо за яблучка і горішки, які дуже корисні нам, особливо після операцій, коли організм слабне. Ви добрі, сердечні діти! Вдячні Вашим батькам, Вашим мудрим вчителям, які виховують таку розумну і добру молодь. Гарно вчіться. Любіть Україну. Разом подолаємо ворога. Відстоїмо свободу нашої країни.
9 палата травми. 23.ІІ 2017”.

“Від воїнів АТО неврологічного відділення, 17 палати. Любі наші дорогі діти, бажаємо Вам мирного неба, нехай в Україні завжди буде мир, аби ви ніколи не чули, не бачили вибухів та горя війни. Дуже дякуємо за підтримку, за подарунки.
Командир відділення 16 ОМПБ (окрем. механіз. піхотн. батальйон) молодший сержант Начаївський Ю. Л.”

Related posts

Leave a Comment