Лариса НЕДІН — заслужена артистка України, лауреат багатьох всеукраїнських і між народних мистецьких премій. З 1992 року працює на Українському радіо. Нині обіймає посаду головного редактора Головної редакції мистецьких передач. Веде авторську програму “Вечірній клуб актриси Лариси” та передачі “Від суботи до суботи”, “І знову зустріч”. Про свою багатогранну мистецьку та літературну діяльність, своє бачення проблем української культури розповідає читачам улюбленого тижневика “СП”, який передплачує багато років.
Своєю українськістю завдячую вчителям
— Ларисо Миколаївно, нам довго нав’язували думку, що на півдні України ідеї “русского міра” популярні, 3 роки тому була спроба впровадити в Одесі проект “Новоросія”, який успішно провалився. А Ви від самого початку плідно працюєте на українську культуру. Що цьому сприяло?
— Я родом із містечка Овідіополь на Одещині. Коли стала заслуженою артисткою України, мене нагородили званням “Почесний мешканець Овідіополя”.
Мої земляки за власні кошти за ініціативою селищної ради звели пам’ятник давньоримському поету Овідію. Вони пишаються, що дотичні до такого всесвітньо відомого автора, знають його філософський твір “Метаморфози”.
Своєю українськістю завдячую вчителям. Улюблені вчителі мови та літератури Олександра Павлівна Немазенко, Ада Іллівна Андріященко, якій нині вже за 90 років, а ще досі викладає.
Усім своїм життям спростовую, що Одещина — це російськомовний край. І в самій Одесі мова специфічна, “одеська”. А в селах усі школи українськомовні, російською там не розмовляють. Звичайно, українська не чиста літературна, суржикована. Тому що там живе багато представників різних національностей: молдаван, гагаузів, болгар, греків, німців та ін. Тут поважають представників різних культур.
У школі, де я вчилася, мене завжди чекають. У шкільному музеї є і мій куточок. Щоразу відвідую редакцію нашої газети “Наддністрянська правда”, презентую нові книжки, диски тощо, влаштовую творчі зустрічі із земляками.
Я закохана в цей край на кручах Дністровського лиману, де гарячий вітер, у якому мені вчуваються грецькі запахи, бо тут багато диких маслин, де в кожній бубочці винограду тобі всміхається сонечко, де пахощі лиману, степу і моря. У мене там живе мама, брат, там могила мого батька, мої друзі, однокласники, там виросла моя донечка. А яка різноманітна наша кулінарія, вона також свідчить про смаки народів, які там живуть. І досі уявити свою літню відпустку без відвідин Овідіополя не можу. Мені випало двічі записувати на радіо видатного хірурга Миколу Амосова, який відзначав феноменальність нашого краю, де дуже швидко гояться рани, виліковуються різні хвороби.
— Одне із Ваших численних мистецьких захоплень — акторська діяльність. Які вистави справили найбільше враження?
— Моя творча діяльність розпочиналася 1988—1990 рр. на Буковині, у Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської. Театр із виставами виїжджав до Польщі, Румунії.
Коли я повернулася до Києва, п’ять років працювала акторкою в театрі-студії “Будьмо”, яку очолював Сергій Проскурня. 1991 року, за місяць до проголошення незалежності, на сцені театру Франка ми перші театральними засобами заговорили про Леся Курбаса. Це була спільна поста новка нашого театру і мистецької групи “Яра” НьюЙоркського театру La Mama, яку очолює режисер Вірляна Ткач. Ми з цією виставою об’їздили багато міст України, виїжджали за кордон.
На початку 1990-х років на центральній площі Мюнхена просто неба грали виставу, присвячену Сергію Параджанову “Віримо, що не помрем”. Я була шокована, що на той час німці нічого не знали про Україну, за винятком Чорнобильської аварії. Лише після Помаранчевої революції про нас заговорив увесь світ.
У моєму творчому доробку сім кінофільмів. Коли знімалася, познайомилася з дуже цікавим кінорежисером Василем Ілляшенком. Він мені подарував свою кіноповість “Невідома легенда про Клавдію Прокулу, дружину Понтія Пілата, про Понтія Пілата та Ісуса Христа”. Вона мене вразила, перевернула моє уявлення про християнство. Оскільки на зламі падіння Радянського Союзу і народження України через безгрошів’я в кіно була криза, фільмів практично не знімали, а я шукала матеріал для моновистави у зв’язку з наближенням 2000-ліття Різдва Христового, хотілося нага дати людям про вічні цінності, колосальну жертовність Ісуса Христа — я використала цей сюжет.
— Ви стали ініціаторкою відродження і розвитку прекрасного жанру — українського романсу. Що наштовхнуло на таку ідею?
— Я зацікавилася: чому в Росії Олександр Малінін із великим успіхом співає романси, не тільки класичні, а й сучасні. А в нас ніхто цього не робить. А потім дізналася, що за радянської влади цей жанр вважали виявом дрібнобуржуазних смаків і виконувати романси було заборонено. Через те, що нашу націю хотіли зробити манкуртом, цей жанр на 5 десятків років припинив свій розвиток. Я рада, що спрацювала петардою, після якої романс почали відроджувати, оскільки мій перший концерт відбувся із великим успіхом.
А через рік я зацікавилася: “А чому не прийнято говорити про сучасну духовну пісню і духовний романс”? І ми з композиторами Тетяною Стаматі-Оленєвою, Ігорем Якубовським, Геннадієм Володьком зробили проект духовного, християнського спрямування. Цей концерт відбувся у Галереї Києво-Печерської лаври. У кінці до виступу долучився дитячий хор “Зірниця”, здавалося, що з нами співали маленькі янголята. Цей концерт багато разів по казували по телебаченню, у мене вийшли диски, касети.
Головне — допомагати людям
— Українське радіо — Ваша доля?
— Ще в студентські роки викладач режисури Юрій Миколайович Дзюба почав мене залучати до різних радіопостановок, до читання поезії в ефірі. Коли повернулася з Чернівців до Києва, паралельно з театром-студією я вже співпрацювала з українським радіо з 1992 року. 1995-го мені запропонували очолити редакцію розважальних програм, зараз вона називається “Редакція мистецьких передач”: тут з’явилися і культурологічні передачі, і літературно-музичні композиції.
1995 року з’явилася моя програма “Вечірній клуб актриси Лариси”, її не одразу сприйняли в редакції. Програма виходила раз на тиждень. І вже до кінця першого місяця почали надходити стоси листів. Я ніби нічого нового не відкрила — це інтерв’ю з відомими людьми. Але воно розкуте, демократичне, вільне, та при цьому інтелігентне, без брутальності. Я вмію розговорити людей, у бесіді вони ставали самі собою. Під час монтажу намагалася включати цікаві фрагменти, щоб героя передачі, якого знають, побачили під іншим кутом зору. Намагалася показати живу людину зі своїми проблемами, зацікавленнями. Це залучало слухачів, вони почали ділитися своїми проблемами.
Заради чого ми обираємо цю професію? Мій учитель Леонід Артемович Олійник казав: “Є Бог, який в якусь мить вдихає життя. Народжується людина. Є лікар, до якого приходимо, щоб підтримувати своє фізичне здоров’я. А на людей мистецьких професій покладена особлива місія, бо йдеться про духовне життя людини”. Якщо передача допоможе хоч комусь, вона недаремна.
Ця програма вже 22 роки в ефірі, вона залишається популярною. Зараз менше листів у конвертах, більше в електронному вигляді. Люди звіряються в сокровенному. Це змушує відповідати, по можливості допомагати.
— Дротове радіо — стратегічний об’єкт?
— Не можна міряти життя в Україні тільки по столиці. Вже за 100 кілометрів від Києва далеко не в кожній хаті є комп’ютер і інтернет, у декого ще є старі телевізори, навіть не кольорові. Треба пам’ятати, що життя акумулюється не тільки в мегаполісах. На моє глибоке переконання, справжня культура починається з периферії. Так, ми в епіцентрі, сюди сходиться найбільше інформації, тут дуже багато можливостей. Але традиції і наш родовід зберігаються в глибинках.
Тому мають бути і сучасні технології, і дротове мовлення, воно надзвичайно зручне. От у моєму рідному Овідіополі мама могла слухати це радіо і в хаті, і на подвір’ї. Передавач був трипрограмний. На жаль, голова нашого селища пояснила, що нині з районного бюджету зник навіть параграф “дротове мовлення”, на його підтримання, ремонт немає звідки брати кошти. На державному рівні цьому не надають значення.
Можуть статися природні катаклізми, зникне світло… А зараз війна на сході. Далеко не фантастична ситуація, що, наприклад, вибух зруйнував телевежу. Спробуй її відновити. А радіо — котушку протягнув — і в тебе є зв’язок. Наприклад, Лукашенко у Білорусі провів дротове мовлення у кожен будинок. Побачивши, що робиться в Україні, він вико ристовує дротове радіо як стратегічний об’єкт. Можливо, і в нас ним мало б опікуватися Міністерство надзвичайних ситуацій чи СБУ. Невже в нашому політикумі немає людей, які б це зрозуміли? Натомість у Києві виросли цілі будинки, де радіо не передбачене. Це недалекоглядно.
— Дуже багато людей люблять радіо “Культура”. На жаль, його не завжди і не всюди легко зловити. Чи можна змінити ситуацію?
— Мовлення починалося з українського радіо, телебачення з’явилося потім. Зараз воно перестало існувати як окрема структура, ми філія Національного суспільного телебачення. Це неправильно. Телебачення і радіо мають свою неповторну специфіку. Технологія виготовлення передач різна, засоби різні.
Можливо, реформи щось змінять на краще, хоч поки що зміни не зовсім зрозумілі. Ми зараз філія публічного акціонерного товариства “Національна суспільна телекомпанія України”. Що заважає створити дві структури: Національне суспільне телебачення і Національне суспільне радіо? Здогадуюся, чому: у кабінетах високих керівників немає радіоточок, у них на стінах великі плазмові телевізори. Україна також заслуговує на те, щоб мати і державні ЗМІ. Мене дивує, чому за юридичною адресою Хрещатик, 26, у нас спонтанно виникло громадське радіо, і чому це громадське радіо забрало час на першому каналі. Через цю зміну на першому каналі зникло художнє мовлення. Там представляли свої програми творчі об’єднання “Промінь”, “Культура”. Зараз на першому каналі не почуєте театральних вистав, опер, розлогих літературних передач. Чому для громадського радіо не виділили окремі частоти, окреме приміщення? Для себе я зробила висновок, що за всім цим стоять бізнес-проекти, а не турбота про слухачів.
Окрім того, Українське радіо займає ті частоти, які важко ловити. Сучасні приймачі випускають із поділкою 80 і вище. У Білорусі, Китаї випускають приймачі із нижчими частотами. А Українське радіо займає хвилі 69, 72,8. На середніх хвилях виходить тільки “Промінь”. Дуже багато людей просять, щоб середні хвилі надали саме каналу “Культура”, щоб можна було їх легко ловити на всіх приймачах, в усіх куточках України.
Мусить бути “Четверта зміна”
— Ви маєте доробок і в літературі. Що зроблено, які плани на майбутнє?
— Нещодавно у Будинку НСПУ відбувся мій творчий вечір. Я читала вірші і колишні, і нові, прозу озвучила моя донька, нині студентка Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Були присутні письменники, які відіграли у моєму літературному житті дуже важливу роль. Коли я була студенткою, завжди читала “Літературну Україну”. В одному з чисел мене вразило фото, на якому було чотири дуже красивих жінки: Любов Голота, Ганна Чубач, Світлана Йовенко і Неоніла Крюкова. Вони мене вразили не тільки вродою, а й талантом. Потім кожна з них з’явилася в моєму житті.
З Нілою Крюковою наші шляхи перетиналися на різних концертах, фестивалях (я тісно співпрацюю з об’єднанням “Творча спілка діячів естрадного мистецтва України”, яка на рік проводить близько 20 різних фестивалів). Моя перша публікація в журналі “Вітчизна” з’явилася, коли редактором була Світлана Йовенко. І вона з 20-ти віршів, які я принесла, зробила таку професійну й гарну композицію, що довгий час я як авторка виконувала саме її. Ганна Чубач запропонувала мені виконати пісню на її слова, познайомила мене з композиторкою Стаматі-Оленєвою. З Ганною Танасівною товаришуємо донині.
1997 року у мене з чоловіком вийшла поетична книжка (під одною палітуркою два автори). Моя половина називалася “Світ приречений на гріховність”. Передмову до цієї книжки написала Любов Голота. Написала так гарно, ємко, лапідарно, що дуже часто на моїх творчих зустрічах ведучі послуговуються саме нею. У моєму творчому доробку є поетичні книжки, прозова “Дощ змиває всі сліди” — повість про Голодомор і новели, а найбільший мій доробок — для дітей. На написання казочок, дитячих віршиків і пісень мене надихала моя донечка. Зараз чекаю, коли час і доля подарує мені можливість видати книжку, яка називатиметься рядком з одного з моїх віршів: “У сонцесяйність завтрашнього дня”. Так називався мій творчий літературний вечір. У цю книжку увійдуть мої нові вірші, пісні для дорослих із нотами. Я співпрацюю з багатьма композиторами. Вінничанка Ольга Янушкевич створила духовний цикл (9 пісень) на мої вірші. Нещодавно відбулася презентація цього проекту. Вона видала і книжку, і диск.
— Мене надзвичайно вразила Ваша прозова книжка “Дощ змиває всі сліди” — про Голодомор. Це “коротко, сильно і страшно”. Чи збираєтеся ще писати прозу?
— Зараз такий період, коли хочеться писати прозу. Вона вимагає більше часу, а мені постійно його бракує. Колись мене навчала Ганна Чубач: “Ларисо, хочеш усе встигати, то звикни до думки, що у жінки мусить бути четверта зміна”. Кожного дня я свої три відпрацьовую, а вночі, наскільки вистачає сил, або у вихідні займаюсь літературною творчістю.
Я вже 10 років член редколегії дитячого журналу “Дзвіночок”, який видається у Рогатині на Івано-Франківщині. Надзвичайно вдячна редакторці Лесі Пилип’юк-Диркавець, мені дуже цікаво співпрацювати з цим журналом. Хочу із вдячністю згадати Петра Перебийноса. Він по суті є моїм хрещеним батьком у прозі. Коли він очолював “Літературну Україну”, був у мене на передачі. Він вибрав уривок із моєї повісті “Дощ змиває всі сліди” і надрукував у газеті, цей фрагмент називався “Червоні колоски”. Я була здивована, коли через кілька років у Тернополі у книжковій крамниці натрапила на посібник-хрестоматію зі сценічної мови для студентів і викладачів ВНЗ культури і мистецтва. Оскільки я сама викладач, купила його. І в цій книжці натрапила на фрагмент з моєї повісті. Для мене це був подвійний подарунок.
Від редакції: Ларису Недін нещодавно прийняли до НСПУ. Вітаємо! Бажаємо нових чудових книжок!
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
Фото з архіву Лариси Недін
