Катерина МОТРИЧ
Пам’ятаєте ці слова класика української драматургії, і як головний герой з надривом і неймовірною радістю та гордістю вигукував раз по раз ці слова: “Чия земля?!” — “Калитчина!” — “Чия земля?!.”
Її, землі, завжди було в Україні вдосталь і завжди вона була мірилом усього: достатку чи то убогості, маєтності чи упослідженості. За неї у всі століття йшов бій не на життя, а на смерть. За неї билися князі й княжичі, гетьмани і козацька старшина, обділені нею породили Гайдамаччину і революцію 1917-го. Вона стала тим яблуком розбрату, через який, може, й не відбулася Україна 1918-го, коли Україною правив гетьман Павло Скоропадський (про це скажу пізніше).
На неї повз чужинець і вивозив ешелонами, бо вона — справжнє багатство. Вона — земля! І планета носить однойменну з нею назву. Вона — все. Без неї немає життя. Її створив Творець після того, як створив Небо, а вже потім у її надра впустив воду і оповив її повітрям. Усе для людини. І саме ці домінантні творива офірував своєму недолугому творінню у сув’язі як найдорожчі скарби, без яких вона може існувати від кількох секунд до кількох днів. (Створив, сказано, людину із “пороху земного”, тобто, з тих мікроелементів, що є і в складі землі. І це наводить на логічний висновок: втрата цього “пороху” чи його нестача в людському організмі веде до хвороб чи й смерті. Точнісінько так нещадне викачування його із землі також веде до знесилення землі. Як бачимо, людський організм і організм землі дуже схожі).
Вона, така зрозуміла і не поцінована, осквернена в наші дні — таїна. Таїна творення характеру, духу й душі народу. Той земний космос буття з певними ґрунтами, рослинним світом, водами — ріками, ставками, озерами, потічками, світом птахів і звірини — творить ось такий і лише такий народ, який відрізняється від тих народів, які живуть на півдні, півночі, в гірській місцевості чи степах. Словом, серед іншої природи.
Ми ще не забули, що наші предки ставилися до землі святобливо, називали її годувальницею, складали про неї пісні, молитовно схилялися перед нею, брали у торбинку, ідучи на війну чи в далеку дорогу, і цілували її, повернувшись. І завжди боялися, щоб якийсь зайда не прийшов, не відібрав цей рідний, дорогий скарб.
Не знаю, чи ще якийсь народ на планеті породив таку касту вибраних землелюбів-землеробів, апостолів праці — куркулів. Вони на всі тисячоліття дали українцям урок, як треба любити рідну землю і вміти обробляти її, плекати, закликати до неї рай із садами родючими, лугами розкішними, пасіками медоносними, млинами і вітряками, зарибленими рукотворними ставками, висадженими лісами, як вигрівати її в долонях, удень косити жито, пшеницю і всяку пашницю, а вночі при місяці збирати колоски.
Це каста вибраних, тому червоні демони і винищили їх, великих Українців, апостолів землі, які залишили на ній незнищенні письмена Любові. Ось тільки б їхні нащадки не змаліли б, не зійшли б на маргінеси і зуміли б прочитати ці письмена. А ще — винести з того урок мудрості.
Україна давно перегорнула ту сторінку, і в ній вродився кроманьйонець пластиково-целофанової епохи, який засіває її придорожні узбіччя, ліси і навіть пшеничні поля сміттям на довгі століття, давні ліси перетворює на дрова і будівельний матеріал, який вивозять ешалонами, а все, що є у її надрах, нещадно висмоктує і перетворює на долар та євро. Він, як його попередник колись винищив усіх мамонтів, нині готовий винищити й вигребти все, що є на поверхні землі і в її глибинах, весь її живодайний “порох”, нічого не залишивши тим, що прийдуть після нього. Та й над самою землею занесений двосічний меч, готовий посікти її, поділити і пустити з молотка на продаж.
Така суть нової “нації”, що порядкує в Україні ось уже 25 літ: новокроманьйоньці. Не вивчений різновид гомосапіенса, що потребує в тисячі разів більше їжі, бо гребе, вигрібає, винищує все і не може зупинитися. Перетворює всенародне багатство у власне травлення, натужну роботу залоз внутрішньої секреції, надзусилля прямої кишки…
Моя добра приятелька, з якою ми часто гомонимо на теми, на які здебільшого говорять нині українці, якось сказала: “Знаєш, я навіть не відчуваю болю від того, що творять ці злодії-державники. Мені страшенно соромно за це корупційне болото, що керує нами”.
З усіх моторошних снів, які бачила Україна за останні тисячу літ, нинішній, мабуть-таки ж найганебніший і наймерзенніший. Цей сон про безжальних, паталогічно жадібних яничарів-державників, учорашніх двієчників-трієчників, а сьогоднішніх олігархів, вершителів долі народу, що напали на Україну, добралися до всіх її багатств і висмоктують, виснажують її, як це робили лиш ординці-яничари. Воїнство ненаситне, безчесне, жорстоке. Божого страху не має, правосуддя не боїться, бо судова система поки що працює не за законами, а “по понятіям”, та все на них. Вона легко розправляється з безневинними людьми, вішає на них злочини, яких ті не робили, кидає довічно за ґрати і роками ковзає-повзає навколо злочинців, безкарність яких волає до небес. Багатьом із них можна було б ламати комедії в цирку чи то на самодіяльній сцені — засідання то переноситься з місяця на місяць, то комедіант у мантії лягає в лікарню, то йде у відпустку. І так із року в рік — якось і дотягують до часу, коли вийде термін злочину чи державний злочинець стане на суд Божий. У цьому відразливому сні фігурують і “народні обранці”, які також є духовними нащадками тих двієчників, що не ходять до школи, прогулюють уроки, не виконують домашнє завдання і багато з яких не знають, що повинні робити в тій “школі” кнопкодавства і чого їх туди закинула лиха українська доленька. Зате в кожного із них в обслузі і водії, і помічники, і добрий ласий шмат зарплат-доплат за “вірне служіння” народу й державі, виведений в “офшори” їхньої безвідповідальності і безчестя.
Це все ознаки не те що молодого і незрілого державного організму, а такого, що перебуває ще в памперсах, від яких, вибачте, тхне тим, чим і має смердіти. На спасенних правителів Україна так і не розжилася, свого “апостола правди” так і не народила. Були ті державники, що хотіли їй добра і робили все, щоб усенародні мрії стали реальністю, але до спасенного Фавору не доводили її. По дорозі до нього хронічно заводили на Голгофу і йшли в небуття, полишивши її розіп’яту на довгі й трагічні роки.
І починаєш розпинати душу думками про Голодомор, репресії, ненашу війну, колгоспне кріпацтво, “гуманітарну допомогу” “брата”-ката, думаєш про ті життя, що не відбулися, про тих ненароджених геніїв і винищених під корінь Господарів землі. Адже це куркуля з мого села вислали до Сибіру і його тричі (!!!) розкуркулювали вже там, де вічна мерзлота. І батько щораз розповідав мені про нього зі сльозами на очах — це був його товариш молодості — і запитував когось і сам собі відповідав: “Хіба ж це чоловік? Це ж Бог!” І надто мудро й проникливо пояснював, чого “большовики” не дозволяли тим куркулям, що відбули термін і вижили, повертатися у свої села, а лише до Московії, боялися таких талановитих землеробів в українських селах і хотіли кращими людьми засіяти Московію. Він був невиїзний як “ворог народу” і лише раз, коли вже постарів, цьому “ворогу” дозволили навідатися у рідне село. Він прийшов до батька. Я малою бачила його, сумного з похиленою головою, зламаного, що доживав не своє життя на не своїй землі. Це великі українські господарі, вислані на Зелений Клин, в Усурійському краї вирощували неймовірні врожаї. Їхні вже внуки та правнуки і нині годують весь Далекий Схід овочами, фруктами, медом, м’ясивом і молочною продукцією. Бо путящі гени, як зерно елітних сортів, дає елітні плоди.
І думаєш про “відбір” мінусовий, масовий прихід від маргінальної спадковості, зденаціоналізованого, здеморалізованого вчорашнього таки ж двієчника — піонера, комсомольця, комуніста, а сьогоднішнього жирного олігарха, який Велику Українську Мрію перетворив на свої офшори, привласнив державу, як дійну корову, дозволивши народу вигрібати за нею лише кізяки. Він осквернив її своїм духом, таким чужим і далеким, і вирішив, що цей дух уже переміг, що він назавжди. “Якби ви вчились так, як треба”, то й розуміли б, що ця земля відторгне ваш дух, бо він не з її глибин і таїн, не з її “пороху”, він тимчасовий. Розуміли б, який природний зв’язок існує між народом і землею (його душею, мовою, піснями, національними рисами).
Що лише на цих чорноземах, серед цих садів, лісів, дібров, полів, пагорбів та долин і могло народитися “А ми просо сіяли-сіяли”, “Ой, посіяв козак гречку на дубочку, на вершечку”, “Та орав мужик, орав я, та виорали солов’я”. Вслухаймося в ці слова! Вони дихають чорноземами, гаями, дібровами, столітніми дубами і старими вербами, хмарами білими і грозовими. В них поскрипують ярма і ремигають круторогі воли. Вони ходять у білих дідівських споднях і на них солом’яні капелюхи. На них домоткані жіночі сорочки з довгою гаптованою прошвою і вишитими поликами.
І це все єдине, невіддільне — душа народу, стиль його земного життя і дух, душа рідної землі, отого таємничого “пороху”. Це Боже дихання, натхнення Святого Духа, який не лише любить цю землю і цей народ, а створив його саме таким. Бо Він і сам ходить Україною то в лляній, то з конопляної пряжі сорочці, вишитій червоно-чорними поликами (в будень), то в білій по білому — на Різдво, Великдень, Трійцю. Це ж Він, Дух творення усякого земного життя, приніс і ці строї, і ці пісні, і Мову, в якій стільки Його сили, краси і натхнення. (А богоборці московського патріархату запевняли самих себе і українську паству, що українська мова “творєньє диявола” і на ній ні молитися ні розмовляти не можна. Переплутали нашу Мову із собою і недовчили основи Святого Письма; інакше б знали, що творить лише Бог, а той, з ким вони дружать, “творить” подібне мислення. Що ж, це по гріховності людській).
Отже, дух народу невіддільний від духу землі, їх не можна розлучити, обміняти на інший. Вони єдине ціле. Чи думали ми, якими були б, коли б на цій землі, що зветься Україною, та були б кам’янисті гори чи випалений степ? І чи взагалі це були б ми? Інший дух на цих просторах не приживеться, бо Дух-Володар його поглине, переродить. А як і пустить чужинецький дух коріння не на своїй землі, то народить виродженців, маргінальний охлос, який запрагне Новоросії, ДНР, ЛНР чи ще якогось зекоенер. Бо порушено закон творення буття. Закон єднання, закон гармонії. Так сталося на Донбасі, нашій степовій Україні, частині козацького Великого Лугу, куди, виморивши українські села голодом, переправляли цілі села з Вологодщини Росії. Цей народ приніс той дух, який не поєднувався із духом наших степів. У що перетворено той край і який новий народ народився, бачимо в ці дні…
І надто цікава деталь, яку фіксують телекамери нині на окупованих територіях: якщо старі люди, що залишилися в розбитих селах, розмовляють українською, вони мислять, відчувають і розуміють усе, як свідомі українці, прагнуть дожити віку в Україні і сподіваються, що ця монголоїдна напасть зійде таки в тартари. Якщо ж розмовляють російською, не бачать і не хочуть бачити правди, хто обстрілює їх із важкої техніки. Зате чітко знають, що прагнуть влади на чолі з олігофренами ЛНР—ДНР.
Коли ж дух землі відторгне дух прийшлий, чужий, то з часом його і поглине. Чи не робить довгі століття цю містичну роботу наш вічний Київ? Хоч би хто сюди вростав, хоч би яке національне різномаїття наповнювало його, а Дух його, як і сто, двісті, тисячі літ, Київський! Дніпровсько-почаївсько-либідсько-каштановий. Він, попри все, український — краєвидами, дніпровськими кручами, церквами-монастирями, зеленими пагорбами, назвами, які давали наші предки, наповнений їхнім духом. Попри те, що в пониззі його буття ще пасталакає “вєлікій і могучій” — це явище в історичному масштабі тимчасове. У XVI столітті в Москві офіційною була золотоординська мова. Але слід від неї зник, полишивши золотоординський живучий дух.
Тож і це, як казав мудрий Соломон, мине. Це явище — наслідок насилля, зґвалтування, запущене, як російська рулетка. Вона ще крутиться, але вистрілює останні патрони. Бо душа Києва гомонить з Небом Українською, надто схожою на ту, якою говорили полянські князі Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь; якою говорили княгиня Ольга, Володимир Великий, Володимир Мономах і Ярослав Мудрий. Якою говоримо ми, українці, з непонищеним національним кодом, зі свідомістю, яка бридиться духу ґвалтівника і його мерзенного, без гальм і моралі світу. Мова — це тест на інтелектуальну спроможність і самодостатність, на внутрішню свободу і брама, що не впускає в душу рабства. Її носіям не треба пояснювати, чого на рідній землі треба розмовляти рідною, а не мовою вбивці-окупанта. Вона із нетлінної субстанції, творіння Святого Духа, тому такий подразник для зайд, рабів і ворогів. І саме аборигени-патріоти відповідають за зв’язок усіх поколінь, за збереження рідного Духу. Саме вони бережуть усі сокровенні скарби народу: Мову, пісню, землю. Силу й ауру землі, щоб її не понищили свої руйначі-грошолюби і байдужі до неї зайди. Вона проста і тисячолітньо незмінна. Це щоб над просторами рідної землі, її поораними скибами ранньої весни вона парувала, а молодого літа над пшеницями, гречками і соняхами співали вдень жайвори, а ввечері підпадьомкали перепілки. Щоб ранньої осені щемно пахло скошеними хлібами, а пізньої осені над нею клубочилися густі тумани, гіркло полинами, а взимку їй снилися пташині ключі, що розбудять її. Це і є той земний український космос, невіддільний від української душі.
Про рідну землю можна говорити, співати, оповідати до безміру і втоми. Бо це живий, пульсуючий всесвіт зі своїми галактиками, маленькими комашиними цивілізаціями, чуючий, відчуваючий, пульсуючий організм, який не лише годує, а й відчуває доброго сівача й лихого. Її не можна тривожити до Благовіщення, вона щедріша чи скупіша на врожай у певні фази місяця, пору дня. Бо вона також частина космосу. Вона чутлива до настрою того, хто обробляє її, тому наші батьки нічого не починали робити, не промовивши “Господи благослови” та “Боже поможи”.
Далі буде.
