Крим, Донбас та інші неприємності

Галина ПАГУТЯК

Коли захопили Крим і фальсифікували референдум, а військові командири на Донбасі здали свої частини разом зі зброєю, і почалася війна з Росією, я пригадувала історію окупації Галичини 1939 року. Тоді теж фальсифікували референдум, людей зганяли на виборчі дільниці, а невдовзі почалася зачистка. У мене виникло логічне запитання: якщо наші військові частини, яких ми місяць пильнували, не пускаючи на Майдан, поведуться так само перед купкою сепаратистів, то чи не буде у нас те саме? Ніколи не кажи ніколи.

Технології терору обмежують фундаментальні людські права, маніпулюють інстинктами, тому опиратися їм можуть лише одиниці. Головне — не допустити до самого терору, не зав’язнути в ньому. 1941 року три тисячі в’язнів із Перемишля енкаведисти вели до Добромиля. Вони могли врятуватись, якби розбіглися. Але їм сказали, що ведуть на роботу. І їх усіх закатували і кинули в соляні шахти. Інша колона в’язнів йшла з Городка. “Куди нас ведуть?” — запитав хтось. “На смерть”, — відповів конвоїр. І всі кинулися врозтіч.

Ніхто із мешканців Донбасу не уявляв, що сидітиме в підвалах, ховаючись від обстрілів. Вони не знали історії, не знали, що вторгнення військ іноземної держави принесе з собою мародерство, насильство і голод, що їхніх синів убиватимуть, а дочок збезчестять. Ті, хто розумів небезпеку, втекли відразу. А ті, хто залишився, це — статисти терору. (Сьогодні я здам сусіда, щоб він завтра не здав мене). Або розстріляні за спротив. Зраджені армією, владою, вони ототожнюють цю зраду з Україною. “А що мені дала ваша Україна?” — верещить львів’янка, стоячи у черзі. Чи полтавчанка, чи тернополянка. Вони є всюди. Готові вклонитися будь-якому вбивці, якщо той пообіцяє, що не вбиватиме, а візьме на роботу. Це дуже неприємно чути. І ще неприємніше розуміти, що зовсім не патріоти Галичини стримують прихід війни на цю землю, промисловість якої за роки Незалежності цілком знищили і вигнали людей на заробітки. Це частина стратегії московського монстра — приспати пильність, заохотити віддати інфіковані русифікацією і совком території ворогу, а тоді по шматках з’їдати Україну. Чи думають наші галицькі сепаратисти, що їх забере Польща під своє крило? А якщо референдум про приєднання організувати? Скільки за це проголосує добровільно? Навіть не під тиском, хіба що наглядатиме московський куратор? Багато. Уявивши собі всі принади життя в Євросоюзі. Тільки зрадників туди ніхто не прийме. А Закарпаття, де щасливо почуваються і московські, і проугорські сепаратисти? Там дуже активно працювало КДБ, а тепер ФСБ, і більшість церков Московського патріархату. Симпатиків України там не так багато, як би нам хотілося. На це працювали десятиліттями агенти Кремля. Значить, хтось готує нам дуже великі неприємності, існує такий сценарій.

Сценарій 1939 року готували москвофіли ще у ХІХ столітті, і скільки перепсували голів, начебто освічених, але не мудрих.

Ми собі навіть не уявляємо, як це жити на території терору, де чітко розподілені ролі: ти або кат, або жертва. Для багатьох наразі потенційно. Я зовсім не хочу образити галичан, лише попередити, що терор поширюється як чума, і зараз лише наші воїни і почуття честі захищають нас від нього. І цілу Європу. Від терору, а не від тих, хто живе під ним, безправний, беззахисний чи ошуканий. Потрібно готуватися до повернення окупованих земель, щоб ці люди знали, що за злочини їм доведеться відповідати згідно з законом. І що треба наближати деокупацію, а не просто чекати приходу визволителів. Якщо зректися Криму і Донбасу, то це буде значно більшою втратою, ніж тривале вирівнювання відмінностей між регіонами, які перебували під комуністичним терором більше чи менше. Це — капітуляція і програна війна. Деокупація означає не лише відновлення кордону, а й декомунізацію та українізацію, і до цього також треба готувати мешканців Донбасу і Криму. Хай це не стане для них несподіванкою. Готувати людей, що працюватимуть там у державних структурах влади, освіти, культури. Влада при цьому поводиться легковажно, не розбираючи, хто хворий, а хто ще здоровий. Її неадекватність, можливо, і не неадекватність — це просто примітивний інстинкт виживання і розмноження. Але то вже інша тема.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment