Мовні стратегії Володимира Свідзінського

Елеонора Соловей — відомий літературний критик і літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури НАН України, лауреат одразу двох престижних літературних премій імені Сергія Єфремова та Василя Стуса написала надзвичайно цікаву книжку про одного з поетів “Розстріляного відродження”. Її фундаментальна розвідка “Невпізнанний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського” фактично повертає до життя самобутнього лірика, якого сміло можна зарахувати до когорти найталановитіших українських поетів минулого століття. За радянських часів ім’я письменника замовчувалося, як і обставини його трагічної загибелі від рук співробітників НКВС.

— Напевне, найбільшою драмою у житті Володимира Свідзінського було те, що він не міг сприйняти радянську дійсність. Чому, як Ви гадаєте, йому не вдалося вижити у ті жахливі часи? Причину його загибелі потрібно шукати в його родинному корінні, у поетичній творчості, співпраці з культурно-освітніми інституціями доби УНР чи, врешті-решт, у дитинності сприйняття жорстокого зовнішнього світу?

— Так, цей поет опинився ніби не в своєму часі, ніби ненароком укинутий у добу, що була йому геть чужою. Не мислячи себе поза Україною, він фактично обрав долю “внутрішнього емігранта” і тим прирік себе на своєрідне літературне “запілля”, на по-своєму викличну “неучасть”, що її так глибоко осягнув Василь Стус у своєму есеї про улюбленого поета. Свідзінський виявив стоїчну вірність цьому виборові, рідкісний нонконформізм — надто як для людини, яка пережила всі хвилі передвоєнних репресій. Ті обставини, що Ви їх назвали — родовід, поезія, доба УНР, дитинність сприйняття, — радше є передумовами такої позиції та постави, а не самої загибелі. Хоч усе те карні органи йому пригадали, коли прийшов час.

— Чи можна вважати, що до книг Володимира Свідзінського — “Ліричні поезії” 1922 року, “Вересень” 1927 року і “Поезії” 1940 року, — тодішня літературна критика загалом негативно поставилася? В яких саме його поетичних творах, як згадував сам поет, вона побачила погано прихований фаталізм? І як тоді пояснити, що Юрій Яновський усе ж наважився виступити відповідальним редактором останньої прижиттєвої книги Володимира Свідзінського?

— Ставлення критики до поета можна схарактеризувати як суміш ворожості та роздратування зі своєрідним зачудуванням на кшталт: “Ну звідки таке взагалі могло взятися в наш час?”. А закидали йому не лише “фаталізм”, а й “безперспективне буржуазне світорозуміння”, категорично твердили, що “тиха, мрійлива лірика поета-індивідуаліста нічого не промовляє до серця працюючих мас”. Тобто для такої критики неприйнятним було все в поета, що мав відвагу залишатися собою — всупереч обставинам та часові. Щодо Яновського — не тільки він, що починав свій шлях як поет, а потім і в прозі поетом залишився, розумів справжню цінність творчості Свідзінського: йому віддавали належне Майк Йогансен, Микола Бажан, той же таки Тичина… Була ціла плеяда ще зовсім молодих поетів, котрі знали й шанували Свідзінського, мали його за “метра”, за взірець: Василь Боровий, Ігор Муратов, Валентина Ткаченко, Олекса Веретенченко…

— З Вашої точки зору, в чому полягає переворот в українській поезії в 20-х, 30-х роках минулого століття, здійснений Володимиром Свідзінським на рівні з такими талановитими поетами, як Олександр Олесь, Микола Вороний, Микола Філянський, Петро Карманський, Василь Пачовський?

— Названі вами поети все-таки радше попередники Свідзінського, але також і спільники в тому прагненні рішучого поетичного оновлення. Проте саме йому вдалося — як хіба що молодому Тичині, як Антоничеві — здійснити естетичний прорив, радикально оновити поетику, здолати узвичаєні межі та “втому” вже зужитого арсеналу виражальних засобів, вийти до нових естетичних обріїв. Аби говорити про це предметно, треба звернутися до текстів, аналізувати їх, заглиблюватися в них… “Занурятися” — є і таке дієслово в цього поета… Це також було моїм завданням у книжці “Невпізнаний гість”, — одним із завдань, оскільки і через десять років після першого видання це поки що єдина мо нографія про Володимира Свідзінського.

— Чи справді Ви вважаєте, що Володимир Свідзінський став для Віктора Домонтовича в його романі “Без ґрунту” прототипом одного з персонажів, мистецтвознавця й поета Арсена Петровича Вітвицького?

— Може, не так буквально, радше це просто певний спільний тип поета: людини-анахорета, як тепер кажуть, — інтроверта, сковородинський тип людини трохи “не від світу сього”. Саме таких світ і намагається “ловити”, але вони здебільшого не даються, хоч і платять за це високу ціну. Може, саме тому деякі риси Вітвицького так нагадують Свідзінського, хоч реальним прототипом першого вважають також поета Миколу Філянського.

— У чому причина розлучення Володимира Свідзінського із Зінаїдою Сулковською? Це відбулося внаслідок матеріальних нестатків чи інших розладів у подружньому житті?

— Про це складно говорити: надто делікатні матерії. Можливо, шлюб цей не був щасливий через те, що не дістав благословення батьків… Матері їхні були сестрами, у священичому середовищі таке й поготів не заохочувалося. Але молодь стояла на своєму, і то впродовж багатьох років, — довелося змиритися. Потім — тривалий час нарізно, коли поет переїхав до Харкова, а дружину з донькою ще не мав як забрати до себе… Коли нарешті родина з’єдналася, напевно, вже відбулися якісь незворотні зміни. Зінаїда Йосипівна згодом переїхала з дитиною до Вінниці, де жила її сестра; там вона вчителювала, а поет навідував їх. Серед останніх моїх щасливих знахідок — племінниця Зінаїди Йосипівни, донька отієї сестри, Віри Йосипівни, 92-літня Оксана Миколаївна Хращевська, що мешкає в Боярці. Від неї маю ще деякі родинні перекази, а також світлини з родинного архіву… А от онука поетової сестри Олени Євтимівни, Ірина Усманова, сама мене знайшла завдяки інтернету… І також поділилася родинними фотореліквіями. Деякі з них увійшли до нового видання “Невпізнаного гостя”…

— Що Ви відчули, коли вперше взяли до рук слідчу справу Володимира Свідзінського, заведену на нього 1941 року? Чи є в ній факсиміле самого підслідного або текст, написаний ним від руки? На Вашу думку, чому поета так довго не реабілітували у колишній УРСР?

— Певна річ, кожна така знахідка неймовірно хвилює. Там справді є його підписи під протоколами, як належить. Дещо суттєве вдалося уточнити, зокрема й про місце страшної загибелі поета. Було й розчарування: ми так і не знаємо, за чиїм доносом поета заарештували. Але можливо також, що доносу не було: просто в умовах наближення німців хапали всіх, хто вже здавна був під підозрою в нелояльності, мав не надто добру анкету тощо. Щодо реабілітації — мабуть, відповідні органи просто не могли впоратися з таким обсягом роботи, адже саме українська культура зазнала найбільше утрат від сталінських репресій. Але у випадку Свідзінського ще маємо особливе небажання системи визнати, бодай із запізненням, цей злочин. Вражає ця неохолола за десятки років неприязнь цілої системи до поета, якого було знищено з такою дикою жорстокістю, що потім самі кати спохопилися і намагалися вдати, що його… просто ніколи не було. Відповідно до тодішнього переконання: “немає людини — немає проблеми”…

— Досліджуючи поетичні уподобання Володимира Свідзінського, Ви згадуєте його захоплення лірикою Олександра Блока, Максиміліана Волошина, Бориса Пастернака. І разом із тим зазначаєте, що він не сприйняв поетичні твори Ніколая Гумільова. Чому його вірші не припали до душі Володимиру Свідзінському?

— Ну, вони в дечому антиподи: вольовий і войовничий Гумільов, поціновувач екзотичних країв та сафарі, прибічник теорій “сильної особистості”, “надлюдини”… Тут цікаво інше: Гумільова вже було страчено й проскрибовано, а Свідзінський із властивою йому безпосередністю пише про свої поетичні вподобання в листі, називаючи імена, що вже були або згодом стали забороненими…

— Можете проілюструвати на конкретному прикладі, як Володимир Свідзінський обходив цензуру, вдаючись до алюзій, алегорій, натяків і підтексту.

— Не певна, що він завжди це робив умисно, свідомо: здається мені, що принаймні часом той “код” виникав із глибокої внутрішньої спонуки, як і самі вірші… Чи не найбільш яскравим прикладом є зринання з отих глибин свідомості чи навіть підсвідомості “єретичних” кольорів, як-от у вірші 1934 року “Спогад”: На землі настигає літо, / На землі ясмин цвіте, / Світ-дуга поринає / В голубе й золоте… І це колористичне поєднання виникає не раз, не тільки в цій поезії, отже, про жодну випадковість не може бути мови…

— Чи справді творчим кредо, як писав Володимир Свідзінський в одному зі своїх віршів, для нього були “самотність, труд, мовчання”?

— Очевидно, що це його підставові, засадничі цінності, саме тому ці топоси є наскрізними та багатогранними, про кожен зокрема можна говорити докладно, з багатьма прикладами. Зокрема “мовчання” як особливий тип “висловлювання” — один із “маркерів” цієї поезії.

— Плеяда вітчизняних і діаспорних мовознавців і літературознавців сприймала Володимира Свідзінського справжнім охоронителем української мови. Якщо спробувати лаконічно підсумувати, то який мовний спадок лишив нинішньому поколінню українців цей неперевершений лірик?

— У найповнішому двотомному виданні Свідзінського (2004) пояснення багатьох рідкісних чи призабутих лексем я давала у примітках до поезій. Згодом, у однотомниках 2011 та 2013 років, за доцільне вважала давати в кінці книжки спеціальний словничок. Навіть ота неприхильна до поета прижиттєва критика мусила визна вати виняткове багатство його мови. Мовні стратегії Свідзінського цілком очевидно пов’язані з глибоким розумінням, що питання мови для українців довго було питанням “бути чи не бути” і що тривала загроженість етносу найбільш наочно проявляється саме як загроженість мови. Має ця тема ще багато інших аспектів, від того ж таки “мовчання” до “невимовності”. У розв’язанні чи бодай постановці їх Свідзінський стає в ряд видатних поетів ХХ століття, як Олександр Блок, Райнер-Марія Рільке, Борис Пастернак, Томас Стернз Еліот, Пауль Целан, Болеслав Лесьмян. Першим цей світовий масштаб, цю “мірку” поезії Свідзінського збагнув Василь Стус, який поставив його у промовистий ряд Гете—Свідзінський—Рільке, причому тоді, коли на батьківщині поета його практично не знали.

— Андрій Содомора, який нинішнього року номінувався на Національну премію імені Шевченка, — один із тих, хто долучився до справи збереження пам’яті про Володимира Свідзінського як талановитого перекладача. Чи зберігає свою цінність перекладацький доробок Свідзінського? Адже високу класику кожна доба читає наново, тобто часто й наново перекладає.

— Свідзінському духовно дуже близькі київські неокласики кола Миколи Зерова. Це для мене є свідченням, що й за кращих умов для творчої самореалізації він, напевно, все одно займався б перекладом: це направду “сродна праця” для нього. А вже для поета несуголосного добі — це була певна “ніша”, можливість творчості бодай у такому варіанті, можливість незаангажованої участі в культурному будівництві, у тому ж таки плеканні мови. І можливість “неучасті” в тотальних деформаціях літератури, поезії, митця. Нарешті певний заробіток, засіб для існування. З-поміж його перекладів я особливо люблю ті, які в двотомнику опубліковані вперше: “Зимовий вечір” Пушкіна, “Дідусь Мазай і зайці” Некрасова, а також досконалі переклади з Лермонтова, Готфріда Келлера, того ж таки Пушкіна, з античних авторів.

— За час від першого до другого видання монографії “Невпізнаний гість” чи здійснилася повною мірою та справа “повернення поета”, яку Ви, очевидно, мали на меті?

— Значною мірою — так. Повною — навряд чи. Зрештою, запізніле повернення митця неминуче пов’язане з якимись непоправними втратами: цілі покоління були обділені, не зустрілися з цією поезією та її автором. Проте нині вже принаймні подолано той дефіцит самих текстів поета, удоступнено їх для всіх, хто зацікавиться цим явищем. З’являються нові цікаві публікації про творчість Свідзінського, уже захищено дві кандидатські дисертації: одна повністю йому присвячена, друга великою мірою. Але й для майбутніх дослідників це благодатний матеріал. Особливість справжньої поезії — її принципова невичерпність.

Спілкувався Тарас ГОЛОВКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment