Наталя Дзюбенко-Мейс: гончар над кругом, де згасають зорі

Антоніна ЦАРУК,  м. Кропивницький

У “Слові Просвіти” (ч. 7 за 2017) привертає увагу “Творення чаші” — поетична добірка Наталі Дзюбенко-Мейс. Глибока, чуттєва, що відкриває ще один серцевий клапан, як і має робити справжня творчість, щоб нести озон чуттєвих істин-прозрінь до клітин, спраглих високого духовного сенсу буття.

Здавалося б, пізнавані метафоричні образи вітру часу і млива в поезії “Вітер порве оболоків куделю…”, однак вони набувають вселенських масштабів “Господніх токів” епохи. Епохи, знакової чином “млива дрібного помелу”. Скільки регістрів закладено в тропі… Ключові образи вростають страхом у простір почувань ліричної героїні — не донести, не вберегти, не виконати свого призначення у протистоянні грозі й буревію… Візія поетичного полотна — жива, воно дихає, міниться, росте, як і виклики часу. Поетеса тонко накладає проспекції майбутніх випробувань на образ жінки-берегині — головного свідка карбів страшної епохи: “Сіються, сіються з неба зірки, / Немилосердно гуркочуть токи”.

Пишучи про вібрації любові, болю, відповідальності, про симфонію почувань нашої сучасниці, Н. Дзюбенко-Мейс вдається до застосування прийомів навіювання, рефренів, обрамлення, та головне — запитальність інтонування щедро наснажена любов’ю. Не показною, трибунною, а вродженою емфатичністю до людини, безпорадної і стійкої, маленької і величної водночас. Людини, що своїм життям має дорівнятися до себе.
Авторка зуміла органічно поєднати м’яку іронію (“Мій брат цвіркун”) з яскравою колористикою (“По травах золотих, що тихо вилягають…”, “Навчитись стати осінню…”), епічну простоту (“Запитуючи про війну”) і сарказм: “І назвали усього мірилом / Той квадрат, що упився чорнилом” (“Чорний квадрат”).

Полотно Малевича у світовідчутті Н. Дзюбенко-Мейс — це той символ, який змушує реципієнта усіма фібрами доскіпуватися до витоків духовної порожнечі сквадратілого народу, загнаного в межі дрібноти, марноти і чорного сонця. Поетеса стає на прю зі стереотипами, розвінчує канонізовану чорну діру “лінійної влади”.

У пошуку відповіді на питання, що таке війна, за простою композицією й оповідною матрицею простежується надійне опертя — зразки народного мелосу, пізнавані побутові деталі (“Запитуючи про війну”), накопичення і повтори яких провокують емоційний вибух: “Та знову у печалі цвинтаревій / Ростуть хрести і горбляться дерева…”

Розвиток мотиву безсмертя роду і “старого жаху нової війни” органічно поєднано з темою голодомору (“В тяжкі хвилини я печуся жалем…”). Поетеса створює візію умовного способу розвою родини лагідно-теплим дотиком до бабунь і молодецьких дідів, протиставляє крижаним обіймам життєвих вокзалів ідилію: “Лелеки би гніздилися в капусті”. За позірною простотою синтезу варіацій тривання роду, за накладанням життєствердних проекцій — убивче для сніння усвідомлення: “Якби…”.

Любов як родинний код і обраність долі, приреченість гордо нести свій дар і свій хрест акумульовано в єдиній зовнішній рисі — стійкій рівновазі спокійно окреслених брів. Вчитуюся — і бачу автопортрет великої трудівниці у поетичній робітні. Вона має право філософськи резюмувати, що такого штибу любов — “то привілей лише баб-скіфіянок. І вдів” (“У моєї любові — холодна і древня струна…”).

Повторюсь, що цільність добірки зумовлена наскрізними образами вітру часу і зірки, що падає-сіється, викликаючи алюзію жертовності українства на історичних жорнах. Однойменна поезія “Творення чаші” наповнена розмислами над сенсом життя. Традиційні атрибути творення — чаша (образ Землі) та глина (звісно ж, людина), однак як поетично наповнюється тріснуте череп’я колись гармонійного світу молодим вином і тужавим насінням! Як чуттєво виписуються дні творення світу. Як органічно сприймається образ душі як печери з химерами, взятий із класичної філософії! Ще раз переконуюсь: майстерність полягає в тому, як митець працює зі словом, скільки життєвої енергії закладає в нього. І невтомна робота творить саму людину як деміурга власної долі.

Попри вбивчі для творчої особистості ознаки часу, передані порівняннями втрат: “Як скульптор, у котрого вкрали глину, / Як скрипка без єдиної струни, / Як смертник, що на пласі — без вини, / Обкладинка — котра без серцевини” (“Ніколи б не вернулася сюди…”), — чесна сповідь високої душі Н. Дзюбенко-Мейс мусить прорости в наших душах. Мусить попри час, коли “ліміт суворий на папір і лаври”…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment