Сила оголеної правди

Микола Тимошик. Село: У 2-х т. — К.: Ярославів Вал, 2017

Надія ОНИЩЕНКО, член Національної спілки журналістів України

Це документально-публіцистичне видання можна презентувати в будь-якому селі, а не тільки в Данині на Чернігівщині, де народився й виріс автор. У внутрішньому двобої між усталеними версіями хрестоматійно відомих подій і архівними документами, розповідями очевидців Микола Тимошик переболів правдою про село, яке в передмові лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, письменник Степан Колесник назвав кривавою раною на тілі багатостраждальної України.

Це — не документальна історія одного села і не краєзнавче дослідження. Йдеться про виклад української історії “знизу” крізь призму долі українського села загалом. Так написав автор у першому томі “Зійти з безпам’ятства”. Найважливішою дійовою особою “Села” є архівний документ. Такий, що надовго був захований у недоступні донедавна компартійні спецфонди саме через силу оголеної правди, яку таїв у собі.

На відміну від багатьох радянських письменників Тимошик не опоетизовує клямку в дверях і глиняну призьбу. Його правда про село — гірка і вистраждана його родиною, родинами односельців, які не погоджувалися (хто вголос, а хтось мовчки) з нав’язуваними їм газетними деклараціями, а жили мудрістю своїх віруючих предків. І це врятувало багатьох від моральної деградації і не зробило їх “совєтськими чєловєками” без “адреса, дому і уліци”.

Прочитане в “Черниговских губернских ведомостях” понад 120-літньої давності відтворило яскравий дитячий спомин.

“На південно-західному боці Данини Ніжинського повіту, серед цвинтаря вивищується великий курган, засіяний наполовину струхлявілими хрестами. На цьому кургані великий дубовий хрест осіняє свіжу могилу потомка знаменитого Гетьмана Малоросійського Тараса Трясила — відставного корнета Івана Андрійовича Тарасевича, що прожив до ста десяти років і під мирною стріхою родини своєї тихо, спокійно закрив очі на віки”.

На початку 60-х років ХХ століття церкву в селі вже закрили, але паски пекти колгоспникам ще не заборонили. Влада дозволила запрошеному селянами із сусідньої Шатури священику освятити паски біля могил предків.

“Мати покриває щойно покроплений кошик рушником і веде мене, малого, за руку до баби, аби передати їй дві крашанки, — пригадує Тимошик. — Обережно сходимо вузькою й крутою стежкою на саму гору, яку ніби хтось спеціально насипав посеред цвинтаря, — там, з-поміж багатьох інших спочиває від воєнних літ бабуся Устина. Поряд із її могилою і стояв отой хрест. Пам’ятаю, що відповіла мати, коли запитав, хто там лежить. “Від батька чула, що якийсь дуже важний чин. Всі його родичі за Україну стояли, і війною проти Москви виступали”. Казала це притишено, озираючись, аби ніхто не почув…”

Мамина розповідь, публікація тодішнього священика Данинського Свято-Троїцького храму Петра Огієвського, який “запечатав” гріб свого незвичайного парафіянина в квітні 1853 року, навернула до національних джерел, до Шевченкової “Тарасової ночі”. Доля родинного гнізда Трясил-Тарасевичів у Данині читається як захопливе пригодницьке оповідання. Останніх нащадків тут бачили ранньої літньої пори 1943 року, за німців. На порозі хати наймички Тарасевичів Єлизавети Бондаренко постав чоловік років 55 та два хлопці-підлітки років 12-14-ти. То були його сини. Приїхали вони на хутір німецькою начальницькою машиною — водій у військовій формі сидів за кермом.

У першому розділі “Козацький дух у кожній хаті стояв” Микола Тимошик шукає і знаходить національний компонент у козацьких школах. Було в козаків таке правило: не залишати напризволяще одних дітей. І за часів татарських набігів, і в пору протипанських та протипольських повстань, коли горіли села й містечка, старшина давала вказівку підопічним побратимам дбати про малечу, що залишилася без батьків. Їх звідусіль привозили із собою на Січ і відкривали для них окремі шкільні класи.

Поступово в селах Лівобережної України стали виникати перші освітні осередки. Ініціаторами заснування козацьких шкіл виступали сільські громади. Винаймали чиюсь хату, інколи будували для цього нову — шукали вчителя й брали на себе всі витрати. Вчителями перших шкіл ставали здебільшого мандрівні дяки.

У виданнях давньої пори автор віднайшов різні пропозиції та рекомендації щодо навчання дітей. В архіві гетьмана Кирила Розумовського зберігаються цікаві пропозиції лубенського полковника Івана Кулябки, які були втілені в багатьох школах:

— слід вчити також рахування;

— наказувати дітям щонеділі і в свята ходити до церкви та вчити там співу;

— тих хлопців, які не надаються до шкільного навчання, збирати в окремі дні в одне місце для козацьких військових вправ.

Заробітну плату дякові-учителеві батьки платили здебільшого натурою — борошном, картоплею, курячими яйцями, медом, а частково — і грошима. Переказували в селі, що сума залежала від розуму дяка та рівня навченості дитини. Така оцінка була в компетенції батька школяра. Обидві сторони наперед не визначали ціни й ніко ли не сперечалися про неї.

“Старі народні, або так звані козацькі, школи відігравали помітну роль у захисті й стверджен ні національного елементу тогочасної української школи, — пише професор Тимошик. — Їхні вчителі самі були вихідцями з народу, вважалися кращими носіями і рідної мови, і народних звичаїв, що й прищеплювали своїм вихованцям. Вони не були залежними від різних урядових програм, залізної дисципліни та схоластики, що визначала характер російської церковно-приходської школи.

Безальтернативна епоха саме такої школи — схоластичної, чужої за мовою і духом — неухильно наближалася до українських поселень від половини ХІХ століття. Проте в Данині появу такої школи затримало ініційоване й утримуване упродовж багатьох років місцевою громадою сільське народне училище”.

Козацького духу дотримувалися і перші власники Данини. Згідно з грамотою польського короля Владислава IV від 9 вересня 1647 року, землі двох ключів воєводства Чернігівського — Мринського і Володько-Дівицького — віддавалися чотирьом синам колишнього українського гетьмана Тараса Трясила — Йосипу, Федору, Василю та Марку. За універсалом гетьмана Самойловича хутір Данина, що відносився тоді до Володькової Дівиці, був закріплений за ніжинським полковим суддею Василем Гуменським. Підставою такого рішення слугувало те, що цими селами досі володів його батько, також козацький старшина.

1770 року цариця Катерина ІІ, яка найбільше долучилася до перетворення значної кількості свободолюбивих українців на зденаціоналізованих малоросів, дарує графу П. О. Румянцеву аж три чернігівські села з їхніми земельними угіддями: Володькову Дівицю, Данину та Шатуру. В інструкції генеральному прокуророві Вязємському вона пише: “Когда же в Малороссии гетмана не будет, то надо стараться, чтобы в веки и имя гетманов исчезло”.

Та козацький дух спрямовував життя данинців аж до 30-х років ХХ століття. Два сходи села в середині ХІХ століття вирішили збудувати нову церкву, “щоб була кращою від усіх”, тому що від часу обрання 1864 року священика села Петра Скорини благочинним Другого округу Ніжинського повіту Данина ставала адміністративним центром цього округу. Отець Петро і став виконробом новобудови. 15 травня 1883 року закладено і освячено фундамент церкви, а 9 грудня освячено головний, центральний престол в ім’я Святої Трійці. На кошти священика і його дружини, а також пожертви парафіян до 1896 року встановлювали іконостаси. Свято-Троїцький храм був оберегом духовності аж до радянізації, коли його спочатку перетворили на зерносклад, а пізніше — на сільський клуб. Про колишню велич церкви нагадують лише три артефакти:

— затверджений 1891 року в тодішній столиці Російської імперії Петербурзі детальний макет будови, віднайдений Миколою Тимошиком в архівах колишньої Чернігівської Єпархіальної консисторії;

— зроблена відразу по війні знаним лосинівським фотографом Миколою Півнем панорамна світлина сільського храму;

— зменшений у сотню разів макет храму, який наприкінці 80-х років минулого століття звершив столяр-самородок Петро Іларіонович Макаренко та його середній син Іван.

1908 року тіло померлого священика Скорини селяни несуть на плечах три дні з Ніжина до Данини і ховають у церковному склепі. 1961 року кістки будівничого церкви і Данини викидають на вулицю в багнюку.

Чотири посилання долі Петра Скорини, які данинець Тимошик назвав славою, журбою, збезчещенням і забуттям, спонукають до переосмислення непростих уроків нашої історії, до покаяння, яке очищує власне сумління. Професор закликає від усвідомленого каяття перейти до конкретного діла.

Колективізація й голодомор, репресії й войовничий атеїзм, тоталітарний комунізм призвели, на думку науковця, до особливої хвороби сучасної України — боязні правди. За боязню говорити правду стоїть небажання її знати. А відтак — боротися за неї. Архівними документами, розповідями свідків, власною українською громадянською позицією Микола Тимошик справді допомагає нам усім зійти з безпам’ятства.

30 липня 2015 року він надіслав листа на адресу виконкому Данинської сільської ради Ніжинського району з проханням розглянути в установленому порядку питання про повернення селу історичної назви. В історичній довідці професор доводив, що поява варіативної назви Даніно викликана русифікаторською політикою Російської імперії, що призвело за радянських часів до заміни історичної назви села Данина на Даніно, а пізніше на Данине. В сучасній Данині знайшлися безпам’ятні невігласи і крикуни, які були проти такої пропозиції. Але їх патріотичним словом переважила сільський голова, вчителька за фахом Галина Оксенич. Установлений бюрократичний порядок 7 вересня 2016 року завершився Постановою Верховної Ради України за № 1496-VIII такого змісту “Перейменувати село Данине Ніжинського району Чернігівської області на село ДАНИНА”.

“Хоч і тяжкий шлях навернення з московщини на наш, український, але він, за сильної впертості й бажання, можливий. Навіть на прикладі окремо взятого села”, — стверджує дослідник.

“У час читання страшних документів не раз думкою повертався в Данину 30-х років, — пише автор. — Якою була реакція його мешканців на арешти односельців, як ставилася громада до родичів арештованих, як пережили своє горе родини “ворогів народу”? У відповідь на раптовий арешт Ніжинським окружним відділенням НКВС–ВЧК–ГПУ на початку грудня 1920 року авторитетного мешканця Данини Євмена Кошми село загуло як вулик. Стривожені селяни вимагали від сільради зібрати сход, послати за поясненнями влади гінців до Ніжина. Через зволікання сільради виконати ці вимоги назрівав бунт, “гасити” який приїхав представник райпродкомісаріату.

1938 року село вже виявилося неспроможним на бунт чи принаймні гласний протест. У відповідь на раптові арешти односельців громада відповідала дружним мовчанням. Страх за себе і свої родини дійшов до такої межі, що данинці стали обходити десятою дорогою обійстя арештованих, наївно повіривши заявам представників влади про те, що то “вороги народу”. Село фізично знекровилося, а духовно деградувало.

Але навіть у таких умовах духовні діти отця Петра Скорини продовжували жити по совісті. Вони йшли за Божими заповідями. Переглянувши майже 34 тисячі сторінок у п’яти архівах України, губернську періодику ХІХ—початку ХХ століття, крайові та районні газети 20—60-х років ХХ століття, опитавши 350 старожилів, Микола Тимошик описав 1340 доль своїх односельців, в яких віддзеркалилася болюча історія України. І кожна з цих доль — це сюжет для новел Василя Стефаника або Марії Матіос.

Стоїть хата

А на хаті — лата,

А на латі — куль:

Називається куркуль.

Це вірші данинського сільського поета Василя Івасенка, які він довірливо читав односельцям під час коротких хвилин перепочинку на колгоспному полі, 1938 року енкаведисти інкримінують як антирадянську, погромну, терористичну і поразницьку агітацію.

На кожне несправедливе рішення суду чоловік подавав апеляцію і тільки 1972 року отримав на руки довідку за підписом заступника голови судової колегії з кримінальних справ Верховного суду УРСР Т. Євсеєнка про те, що він реабілітований.

Після смерті за заповітом В. В. Івасенка його донька передала настоятелю Шатурського Свято-Михайлівського храму 8 тисяч радянських рублів, зароблених батьком за вирощені на присадибній ділянці цибулю і часник. За них шатуряни замовили в столичних майстрів новий іконостас неймовірної краси.

Відкриваючи правдиву історію українського села, Микола Тимошик показав, якими ми могли бути і можемо стати. Таке резюме зробили присутні професори й викладачі, вчителі сільських шкіл, голови сільських рад, чиновники на першій презентації, яка відбулася в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment