«Я вийшов із того народу, який не падав на коліна…»

Михайлові Шалаті — 80!

Люба ПРОЦЬ, член НСПУ, селище Дубляни, Львівщина

…Якщо малювати портрет міста моєї студентської юності, то він буде не пов­ним, не чітким і геть не виразним без колоритної постаті Михайла Йосиповича Шалати. “Яка гостина без салати, який Дрогобич без Шалати!” — мандрувала інститутськими аудиторіями і міськими вуличками жартівлива приповідка.

“…Він прославив місто (хоч і так знамените!) своєю науковою, літературною і громадською працею, — “професор Михайло Шалата — громадянин Дрогобича”, який “обрав його собі для праці й творчості, для невсипущої громадської роботи, для клопотів і страждань, для сумнівів у власних силах і для віри в Україну у десятках і тисячах сердець. Для Дрогобича він давно став більше аніж мешканцем чи популярною, шанованою людиною”, — стверджував Роман Лубківський у вступній статті до вибраного Михайла Йосиповича. Так і є:

…Мій Дрогобич. Мій біль.
Безталання моє солоне…
Твоя сіль на столах Подніпров’я
славиться,
Над Дунаєм і Віслою,
в далекій Феррарі, —
Ти ж бо, місто родинне,
в неволі забуло сміятись…
(“Юрій Дрогобич у Дрогобичі 1490 року”, 1999)

Усе своє свідоме життя М. Шалата — “новітній звіздар вічного Дрогобича”
(Р. Лубківський) — поклав на те, щоб не тільки “родинне місто” — вся Україна — знову згадали про “сміх”, себто дихали вільним і свіжим вітром Незалежності:

…До вікна припавши, кущ калини
Мене втішає: “Зачекай ще трошки:
Ростуть, ростуть у матері-Вкраїни
Нових часів нові котигорошки!
(“Щодень до тебе, Україно-нене…”, 1970)

Учений, педагог, письменник, публіцист, критик, просвітянин, краєзнавець, громадський діяч… “Всюди повно!” — кажуть у народі про таких діяльних, запальних, активних, всюдисущих.

“…Красивий, стрункий, як карпатський бук, зі щирою світлою усмішкою на доброму обличчі…” (Данило Кононенко) — таким постав перед нами, студентами Дрогобицького педагогічного, наприкінці сімдесятих молодий викладач української літератури. По вуха закоханий у вічно юну панну Поезію, кожну свою лекцію філігранно “оздоблював” римованими рядками, віртуозно жонглював іменами, датами, подіями… Оті понині не забуті оригінальні “ліричні відступи” на парах не просто зацікавлювали — заворожували! Мало того: Михайло Йосипович сам віршував і нас “підбивав” на дружбу з Музою. Роками “тягнув” інститутську літстудію “Пролісок”, і за честь було побачити своє ім’я у факультетській (на півстіни!) газеті з однойменною зі студією назвою. Це вже згодом дізналася, що, починаючи з 1963-го, очолював Дрогобицьке літературне об’єднання імені Івана Франка, у якому набували гарту українські письменники Іван Гнатюк — мій (у майбутньому…) “хрещений батько” в літературі, Іван Малиш, Ігор Нижник, Євген Титикайло, Микола Турківський, Гео­ргій Петрук-Попик, Ярослава Павличко… Частенько навідувалися на поважні зібрання і Роман Кудлик зі Львова, і Віктор Романюк зі Стрия.

1972 року літоб’єднання перестало існувати — тиснув режим, почалися арешти української інтелігенції… Михайло Йосипович і тоді не розгубився: заснував літстудію у педінституті, до “берега” якої “прибилася” у сімдесятих і я. Варто згадати, що з-під крила “проліскового” пана професора у різні роки випурхнули у світ красного письменства поети Геннадій Мороз, Михайло Левицький, поет і прозаїк Андрій Грущак, прозаїк і драматург Надія Ковалик. Саме він, щирий і доброзичливий Михайло Йосипович, “запрограмував” доленосну для мене зустріч з Іваном Гнатюком, підготувавши добірку поезій для столичного Кабінету молодого автора, яка стала прелюдією великої дружби — і творчої, і людської — на всі подальші літа. Та й у дорогу останню мого Вчителя проводжав знову ж він, Михайло Йосипович: 7 травня 2005-го провадив церемонію прощання з Поетом… Про цю болючо-скорботну подію читаємо у деннику Петра Сороки: “…Дві речі мені врізалися в пам’ять (одна з них. — Л. П.) — чуйне, лагідне ставлення М. Шалати…”.

Ювіляра виколисало село Бертешів Жидачівського району, що на Львівщині:
Загублене поміж гаїв, горбів,
Непретензійне, без гучної слави,
Моє село родило не рабів,
А будівничих власної держави.
(“Бертешів”, 1994)

Саме там формувався майбутній оборонець рідного слова, українського звичаю і традиції:
Уперше “Отче наш” і “Ще не вмерла”
Малим почув я, мамо, з Ваших уст,
Коли портрет Мазепи люто дерли
Й Тараса нишком розбивали бюст…
(“Матері”, 1992)

Довга, непроста, скроплена потом дорога до заслуженого визнання: шкільне навчання у сусідніх селах Репехові, Баківцях, після якого — педінститут: півтерміну — у Львові, ще пів — у Дрогобичі. Педпрактика у Криму, вчителювання у рідній Баківській школі, журналістська праця у дрогобицькій райгазеті і, врешті, повернення до alma mater — Дрогобицького педагогічного. Такі умовні віхи життєвого шляху Михайла Йосиповича, упродовж якого повсякчас його супроводжує Муза. О так: цікавий Шалата-поет! Перші проби пера позначені початком 50-х років. Систематично почав друкуватися від серпня 1959 року. 1964-го в Сімферополі дебютував збіркою “Зоряне переджнив’я”, шлях до читача якої вельми цікавий: “У січні-червні 1962 року Михайло Шалата перебував на останній педагогічній практиці в Криму, в літературно славному Коктебелі. У сільраді, навпроти якої квартирував, позичив на суботу й неділю друкарську машинку, передрукував понад чотири десятки поезій, котрі мав під рукою, й вислав одного квітневого дня в Сімферополь у Кримвидав. Більше цього машинопису не бачив — навіть коректури збірки не прислали.

Книжка вийшла через два роки, коли автор уже був у Дрогобичі й коли його критерії щодо поезії, звісно, зросли. І хай “Літературна Україна” привітала цей поетичний дебют рецензією “Загалом вдало”, з наступними збірками не поспішав: ще раз пересвідчився, що слово — не горобець”.

Росли літа — росла відповідальність і перед словом, і перед читачем:
…Хай ці пісні, що сіяти я звик,
Зростуть у полі деревом тривожним.
Як плід не зірве з нього трудівник,
То хоч спочине в тіні подорожній…
(“Складаю за роботою пісні…”, 1961)

“Духу” додавало доброзичливе слово в’язня більшовицьких концтаборів, поета-січовика Юрія Шкрумеляка, мовлене на нараді молодих письменників України у Львові 23 вересня 1964 року. “Розвертав” лицем до поезії захопленого “неофіта-літературознавця” і його щирий приятель Володимир Лучук, який на письменницькому довіднику написав якось жартівливе побажання з вельми серйозним підтекстом: “Михайле! В тебе є кебета. Не підтинай в собі Ти крил поета. — 13.7.88”, а під час наступної зустрічі додав: “P.S. Те ж!” (9.10.1988).

Слава Богу, доля дозволила розправити крила, хай і не відразу! — й на світ одна за одною випурхнули: “Із плину літ” (1992), “Великдень”, “Копа” (1997), “Грабина” (1999), “Вітусина книжка” (вір­ші для дітей, 2001), “Рік” (2003), “Вітри відродження” (2005), “Ім’я Шашкевича” (2005; друге, доповнене видання — 2014), “Перед Покровою” (2013), “Наша доля. (Пісні на слова Михайла Шалати)” (2007). Між іншим, маючи, крім вищої філологічної, й вищу музичну освіту, М. Шалата сам колись співав у чоловічій капелі “Бескид”. Це він, зокрема, на початку 1960-х років “олітературнив” текст і опублікував пісню Любомира Якима “Смерека”, яка стала коронним номером співацького репертуару Миколи Гнатюка. Був особисто знайомий зі Станіславом Людкевичем, Миколою Колессою, Євгеном Козаком, Анатолієм Кос-Анатольським. Щойно, до речі, вийшов збірник хорових творів Є. Козака “Цвіти, Україно!” зі словами М. Шалати (2016). Не дивно, що саме Михайло Йосипович написав і “Гімн “Просвіти” (2003):

До світла, до науки, до культури
Веде “Просвіта” і зове у лави:
“Єднаймося — й засяє небо хмуре
Від сонця Української Держави!”

У 1995—2001 роках — голова, відтак — Почесний голова “Просвіти” Дрогобиччини. Тема рідної мови — чи не найболючіша, найтривожніша у творчості Михайла Шалати. Зрозуміло чому: учений, педагог і письменник в одній іпостасі здатний прозирнути трагічну українську тему “до дна”, звідси — категорично виважені мудрі й глибокі висновки:

Без мови рідної — чого ми варті?
Суха билина — вітру для забави…
(“Мово рідна, слово рідне…”, 1988 )
…Всевишнього в думках молю уклінно:
Храни, о Боже, українську мову!
Ім’я Господнє згадую не всує —
Та ж рік за роком гине наша Троя,
А завойовник хижий нам диктує,
Хто наші зрадники, а хто герої…
(“Щодень до тебе, Україно-нене…”, 1970)
О, йдіть, слова мої, на чати,
Не дайте іскор убивати,
Щоб не зачахнуть в темноті…
(“Буває тяжко в темноті…”, 1962)

Ліричний герой (читай — автор) сповна усвідомлює, “як много важить слово”, тому й стоїть непохитно і твердо в його обороні:
Найбільша честь — своє родиме слово
Нести, як стяг, на найлюдніші площі.
Та ж рідне слово завждоньки на варті
Народної і пам’яті, і слави…
(“Мово рідна, слово рідне…”)

Небайдужий громадянин-поет уперто дошукується першопричини бід, які обсіли втомлене українське серце, і зболено видихає:
Верховна Рада чи верховна зрада, —
Коли у ній щодругий — яничар?
Його Великдень — сьоме листопада,
Духовність — чужомовність, бар, хабар,
Брудний “Бульвар” і шляґер “Чо тє нада?”…
(“Український парламентар
чи московський емісар?”, 2004)

Михайла Шалату справедливо називають “плугатарем літературної ниви”. Його найбільша гордість у царині красного письменства — “Повне зібрання творів” Маркіяна Шашкевича, якого Михайло Йосипович у передмові називає “Першим соборником України” і про якого може натхненно розповідати годинами. Саме він повернув нащадкам творчу спадщину Будителя, просвітника, священика Маркіяна Шашкевича. Саме він, Михайло Шалата, розшукав перший примірник альманаху “Русалка Дністровая” з не відомими раніше автентичними обкладинками і факсиміле історичної грамоти з 1424 р. та вперше видав “Русалку…” сучасним правописом. У бібліотеці Михайла Йосиповича зберігаються примірник оригіналу “Русалки Дністрової” (1837) і всі вісім дотеперішніх перевидань альманаху, із яких три належать йому (Київ, 1987; Львів, 2007; Дрогобич, 2012), причому всі три — із заново проведеною текстологічною роботою, з новими передмовами.

Упорядкував і видав зі своїми вступними статтями й коментарями вибрані твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, М. Устияновича, Ю. Федьковича, І. Франка, збірники “Народні пісні в записах Маркіяна Шашкевича”, “Народні пісні в записах Івана Вагилевича”, “Вінок Маркіянові Шашкевичу” (останній — спільно з Р. Лубківським), книгу творів Франкової дочки — Ганни Франко-Ключко — “Для Тебе, Тату”. При тому немало творів української літературної класики, виявлених в архівах, опублікував уперше. З його передмовами й примітками вийшли книги “Оповідання. Казки. Листи. (З недрукованої спадщини)” С. Коваліва, “Невідомі твори” Т. Бордуляка. Автор монографій “Маркіян Шашкевич”, “Юрій Федькович”, “Юрій Дрогобич і його доба”, книжок “Будителі” (про “Руську Трійцю”), “Світова великість поета” (про І. Франка) та інших. Перевидав, науково відредагувавши й прокоментувавши, “Історію Леґіону Українських Січових Стрільців, 1914–1918” О. Думіна, раритетний, виданий 1950 року в Реґенсбурзі (Німеччина) “Співаник УПА”…

І якщо вже мене “занесло під берег” Шалати-науковця, то просто зобов’язана додати: автор численних передмов чи післямов, публікацій у збірниках, альманахах, у періодиці України й закордоння, енциклопедичних статей тощо. У самих назвах необізнаний чоловік може легко заблукати! Тому виокремлю найпосутніше, на мій погляд: всезнаючий шашкевичезнавець і франкознавець.

…Чи мали б ми Вкраїну на Дністрі
І рідну нашу українську мову,
Якби Шашкевич у тяжкій порі
Русалку нам не посвятив Дністрову?..
(“Славень Шашкевичу”, 1991)

…В останній день осені минулого року, коли небо уже пахло першим сніжком і коли “…думи снуються сумнії Навколо вічної теми: Що і в житті осеніє…”, розкошувала у Нагуєвичах: Михайло Йосипович запросив прочитати поезії-посвяти Іванові Франку своїм землякам — учителям та учням Жидачівщини. Захекано поспішаючи за поважним гідом Франковою садибою, не могла вийти з подиву: такий же легкий крок, таке ж ясне слово, як у ті далекі вже сімдесяті, коли натхненно закликав:

Припадь, паломнику, до цього джерела,
Бо тут — Франка благословенний край.
Земля, що світу генія дала, —
Священна. Тут наснаги набирай.
(“Франкове джерело в Нагуєвичах”).

Мабуть, “компасом” душі назвати можна інтуїцію, яка “ескізно” малює митцеві картини майбутнього, що зав­жди і вабить, і лякає туманною невідомістю. Бо як інакше можна пояснити народження цих рядків задовго до нинішніх трагічних українських реалій, коли триває війна з московитами: “Синів народжують бої, Народжують і забирають”?.. О так, діткливе минуле не раз нагадує про страшні опіки пам’яті, тим самим застерігаючи від нових. Саме про це писав поет ще 1963-го: “Земля просякла кров’ю…”, “Барвінку хрещатий, Зелений барвінку, Котру із дівчат Вибирати за жінку?..” (1965), “Громовиці твого гніву Найсвященніші, Вітчизно…” (1966).

Ще від студентської лави смакую лірикою Михайла Йосиповича — прозорою, дзвінкою, запашною! Усе — “за канонами і законами” квітня, який благословив його на життя, коли “Наче цукеркою, Щасна весною малеча. В небі над церквою Вінчається пара лелеча”… (“Квітень”). Шукали ми, веселе й закохане дрогобицьке студентство, зокрема, студенточки, до яких “набивалися хлопці у джури”, і чогось “смачнішого” у творчості нашого викладача, співзвучного тодішньому весняному шаленству, бо наївно здавалося, що життя і молодість — вічні… І знаходили!

Місяць стежку ізумрудить,
Малиново дзвонять роси.
Три дуби широкогруді
Над рікою сіно косять.

У жасминові замети
Поринають білі мрії.
І русалки в очереті
Ніжно персами біліють.

Ходять двоє поміж квітів…
Човен щастя на причалі…
В ніч таку нема на світі
Ні турботи, ні печалі.
(1961)

Це вже коли запросили улюбленого професора на веселе (у позлітці смутку…) своє “збіговисько” — зустріч через три­дцять років, то “виводили”, ох, “пісню” іншу з його “репертуару”:
Боли мене, пали мене, любове,
Бо все життя — одна болюча мить!
А вічність? Вічність — це, пані й панове,
Лиш на могилі три-чотири слова,
На кшталт: “Мене вже серце не болить”.
Боли мене, пали мене, ЛЮБОВЕ!
(1982)

Дитина села, Михайло Йосипович уміло (бо — з любов’ю!) змальовує його то світло-печальними, то веселково-сонячними барвами, які так по-рідному (більшість-бо — селюки) озивалися до нас, викликаючи з пам’яті дорогі пейзажні образи:

Гусне і гасне день.
З поля, пропахла маками,
Вертається до села
Дівоча пісня.

Хати на узгір’ях марять
Весіллями і воркують,
Що розділяє струмок
Двоє сердець закоханих.

Кладка така хитка
Понад струмковим хлюпотом —
Стало чиєсь дівча,
Стало і завагалося…

Вуличкою вузенькою
Попхався зі сіном віз
І по обидва боки
Збудив черешневі шелести…
(“Етюди сільського вечора”, 1971)

Як вам? Хочеться ще, правда, непідробного меду Поезії?
Не оминемо і тему художнього перекладу у творчості Михайла Шалати, бо явив світові у власному перекладі польськомовні твори українських класиків (І. Вагилевич, І. Франко), познайомив українців із вервечкою поезій світового письменства: Д.-Г. Байрона, Ц. Норвіда, А. Дельвіга, М. Лермонтова, О. Блока, Є. Дуніна-Бжезінського, Я. Купали, Н. Гілевича, С. Панізника, О. Вацієтіса, Д. Тарви…

“Ключовим” для творчості Михайла Шалати назвав Роман Лубківський вірш “Одсоловіє — перейду в траву…” (1996). І — заповітним:
…Лиш не про те я нині, не про те…
Відомо ще з часів неандертальця,
Що мусить бути щось в душі святе.
Для мене це — для вічного блукальця:
Якщо траву, що на мені зросте,
Хтось прикладе до врізаного пальця.

…Селянський син, Михайло Шалата добре знає справжню ціну набитим мозолям — і на долонях, і на душі. “Нашому селянинові ніщо не приходиться без тяжкої праці”, — саме ці гіркі слова з промови також селянського сина — Івана Франка — на його ювілеї 1898 року бере поет за епіграф до поезії “Копа” (1996). Праця в поті чола задля світлої будучини — провідна зірка і в житті Михайла Йосиповича:
Та ж скільки-то намріялося, щоб
Для рідної трудитися держави!
Хай товпляться перед екраном слави,
Мені ж — на лан, на лан!.. Я — хлібороб!

Бо найсолодший мед — у “сотах” днів, ошляхетнених сковородинівською ідеєю “сродної праці”, бо пустоцвітами роки, не запліднені роботою серця, думки, душі, бо знову “Крокує день усміхненої вроди, До праці поспішаючи й пісень”! Тому замість традиційно-банальних побажань моєму Вчителю скажу власними поетичними рядками “Квітневої посвяти”, у якій спробувала колись “подивитися” на поета-трудівника його ж очима:

Наступають на п’яти літа
Із очима царя Соломона.
І сльозу, що як море, солона,
Підсолоджує втіха проста —
Дзвоник сміху, стежинка нова,
Вальс дощу на пелюстці тюльпана,
Строф тендітних краса філігранна…
І ще всякі-превсякі дива!

До колін уже ноги сходив,
І кусала біда чорнорота…
Я напам’ять завчив, що робота —
Найсолодша із тисячі див.

Брате квітню, до плуга впрягай
Вперте серце — най оре глибоко!
…А що срібна сльоза миє око —
На дрібницю таку не зважай!

Многая літа, Учителю!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment