Лариса КАДИРОВА, народна артистка України, лауре ат Національної премії ім. Тараса Шевченка, професор НМАУ
Сьогодні, обійнявши думкою й чуттями велике творче своє життя, та й просто про живши довгі літа, я питаю себе: чи може Людина сама себе сотворити без візуального, почуттєвого, пластичного соціуму? Навіть якщо Ти інтровертна людина, замкнена на своїй психофізиці? Вірне одне: точку опори в собі — інтелектуальну, емоційну, мудру — можна знайти, прочитуючи життя Людини, якій ти віриш, у талант якої віруєш… Микола Віталійович Лисенко… “Прислухаючись до голосів окремих великих людей, від яких нас відділяють цілі століття, ми в їх голосах чуємо далекий складний гомін усього народу, суспільства, до якого вони належали, серед якого вони жили і діяли в ті далекі часи”, — з такими думками звертався до нас П. Саксаганський. (Саксаганський П. Думки про те атр. К.: Мистецтво”, 1955) Ця стаття — штрихи до роздумів на тему професіоналізму, яким володіли діячі укра їнської культури кінця XIX—початку XX століття, досконалого знання ними історії наро ду, творчості народної, мови, любові до слова, пісні української, повага до землі, на якій жили вони, по якій ходили, торкаючись очима зоряного неба і маючи в душі Кантів ський моральний закон.
Запрошую всіх пройтися ки ївською вулицею Панаса Сакса ганського (в минулому Маріїн сько Благовіщинської) до Музею видатних діячів української куль тури, де жили М. Старицький, М. Лисенко, Косачі, на вулиці Пань ківській — Драгоманови, Грушев ські, а за рогом, униз по вулиці В. Васильківській — М. Занько вецька. Це був істинний осередок українства — Український Пар нас, яке жило, за висловом Аль бера Камю, у безперервному на пруженому зв’язку між горем і красою, між любов’ю та несамо витою творчістю, між нестерп ною самотністю та багатством людським, між відмовою та зго дою. Й. Гете зауважував: “Хто хо че знати поета, мусить відвідати його країну”. У музеї Миколи Лисенка — унікальні експонати з творчого архіву Лисенка: фотографії, ме моріальні речі, інкрустована пер ламутром диригентська паличка, червона китайка, якою було по крито труну композитора, колек ції українських народних музич них інструментів, зібраних ком позитором, відреставрований ро яль Блютнер, що належав Лисен ку… Тут М. Лисенко проживав з 1894 до самої смерті 1912 го. У цій квартирі композитор працю вав над своїми операми “Тарас Бульба”, “Енеїда”, “Ноктюрн”… М. Лисенко збагатив майже всі жанри української музики, став автором хорового твору “Боже, великий, єдиний”, духовного гімну України, автором лірично го гімну закоханих “Коли розлу чаються двоє” (слова Г. Гейне). Нашою гордістю є творчість славної Соломії Крушельниць кої, 145 років від дня народження якої ми відзначаємо цього року. Після закінчення Львівської кон серваторії Галицького музичного товариства С. Крушельницька виступала в оперних театрах Єв ропи та світу — Варшави, Петер бурга, Парижа, Неаполя, Генуї, Мілана… Варшава, 30.03.1899 р., Соло мія Крушельницька пише до М. В. Лисенка: “Коханий батьку! Дістала м Ваші пісні, котрі ласкаво привіз мені п. Яблоновський, і сердечно Вам дякую за них! При найближ чій нагоді заспіваю їх десь на концерті”. (Ідеться про рукописи трьох романсів: “Я вірю в красу”, “Хіба тільки рожам цвісти?” на сл. Дніпрової Чайки і “Не забудь юних днів” на сл. Івана Франка). (Крушельницька С. Матеріали. Листування. ч. ІІ, К., “Музична Україна”, 1979, С. 366). 1882 рік. Єлисаветград. Від криття першого українського професійного театру, засновано го М. Кропивницьким. “Наталка Полтавка” Івана Котляревського. Микола Віталійович сам говорив: “Я уклав і упорядкував клавір, доповнив твір розгорненою увер тюрою і створив фортепіанний клавір”. В опері звучать кілька музичних композицій автора п’єси — Івана Котляревського, а також пісня Марусі Чурай “Віють вітри”. В ролі Наталки дебютує Марія Заньковецька. В першій дії розгубила відра на сцені, в перер ві втратила свідомість, але другу дію вела впевнено й глибоко по думці, чуттю… Після вистави до Заньковецької підійшов режисер вистави Марко Лукич Кропивницький, зняв зі своєї руки пер стень з бірюзою, і, одяга ючи його на палець Ма рії, промовив: “Заручаю тебе зі сценою, Мару сю”. Це була перша зус тріч Марії Заньковецької з музикою Миколи Віта лійовича. 1883 рік. Микола Са довський (Микола Тобі левич) пише листа до Марії Заньковецької: “Вельмишановний дру же Маріє Костянтинів но! Оце недавно заслав я до Вас лист по дротянці, в котрім питав, як Ваше дороге задля українсько го кону здоров’ячко? Я був у Києві, то мене де хто питав про Вас, на віть, сам Лисенко, хотіли прохати, щоб в концерті Лисенка Ви співали”. Вони співали втрьох: Михайло Старицький (брат, друг, творчий поб ратим М. Лисенка), Ма рія Заньковецька та Ми кола Лисенко. 1903 рік. Це був останній приїзд М. Старицького до рід них Кліщинців (родинне гніздо було продане з усім устат куванням, меблями заради під тримки українського театру). За переказами односельчанки Люд мили Харченко, це був недільний вечір, і очевидці бачили, як з гори спускалася бричка, в якій сиділи М. Старицький, М. Заньковець ка та М. Лисенко. Розпочався концерт. Звучала пісня “Ніч яка місячна”. Ми сьогодні думаємо, що це народна пісня, але цей вірш “Виклик” Старицького, який починається словами “Ніч така, Господи, зоряна, ясная” поклав на музику М. Лисенко. 1903 рік. У Полтаві відкрива ли пам’ятник І. П. Котляревсько му. М. В. Лисенко приїхав з хо ром і потрапив у коло своїх щи рих друзів: Панаса Мирного, Ми хайла Коцюбинського, Лесі Ук раїнки, Григорія Маркевича, Ми хайла Старицького, Христини Алчевської, Миколи Аркаса, Дмитра Багалія, Сергія Єфремо ва, Леоніда Жебуньова, Надії Ки бальчич, Михайла Комарова, Мусія Кононенка, Миколи Лаго динського, Олександра Олеся, Олени Пчілки, Василя Сімовича, Василя Стефаника, Кирила Сту динського, Юліана Романчука, Теофіла Грушкевича, Євгена Ле вицького, Мирона Кордуба, Лева Лопатинського, Михайла Губча ка, Леся Кульчицького та інших. Олена Пчілка на відкритті пам’ятника виступила україн ською мовою, порушуючи тим встановлену царською владою категоричну заборону. Потім Микола Віталійович вишикував хор, який заспівав “На вічну пам’ять Котляревському”… Дов го звучали овації, довго тиснув руку Лисенкові Панас Мирний… І знову жила на сцені “Наталка Полтавка”… А за кілька днів до відкриття пам’ятника І. Котля ревському — у серпні 1903 р., звертаючись до М. Садовського у справі урядження концерту, Ми кола Лисенко завершить листа фразою, що, власне, є кредо всього їхнього товариства: “Треба ж спільними средствами добути загального ефекту. Робімо ж зара ди неньки!” 1893 рік. Одеса. Прем’єра ос танньої редакції “Пікової дами”. Присутні П. Чайковський, М. Заньковецька і М. Садовський. Говорили про М. Лисенка. Чай ковський розповідав, що при їздив у Київ на прем’єру Лисен кового “Тараса Бульби”. “Могут ня опера. Святом для мене була перша вистава опери “Пікова да ма” в Києві. Тоді я подружився з Лисенком”, — сказав П. Чайков ський, а потім сів за рояль і за грав: “Ой у полі три криничень ки…”. Йому підспівали М. Зань ковецька та М. Садовський. (Пільгук І. Марія Заньковецька. Видавництво “Радянський пись менник”. К., С. 209, 1978”). Чай ковський дивився виставу “Без таланна” Івана Карпенка Каро го, де роль Софії виконувала Ма рія Костянтинівна. Композитор вийшов на сцену й урочисто під ніс актрисі вінок, на якому були такі слова: “М. К. Заньковецькій — без смертній від смер тного”. Ні до кого іншого з корифеїв україн ського театру не ста вився Лисенко так ніжно, як до Занько вецької. Відомі лише 2 листи композитора до актриси: “Сер денько бесцінне Ма рія Костянтиновна!.. одвідував Вас у неді лю, коли Ви випур хнули пташиною. Тільки похитав голо вою, заграв з горя та й поїхав. Думаю до Вас у гості з дітками прибути. Рученята цілую й худож[ній] поцілунок дарю. Ваш М. Лисенко. 22 юля 1889”. І ще — “Коха на моя безталанно! Як перечув я, що Ви, моя ясочко, мали у нас у Києві грати, то ж серце тьохнуло бу ло. Заворушився був люд, ожили надії, заграло, забило со нечко ув очах. Аж ка зав пан, кожух дам… Ви й не постерігаєте, яку Ви помилку робите. Багато, багато дечим слід би було пожер твувати, щоб у Київі хоч двічі прогастролірувати. Всіх наслідків и не зміркуєш, які б приміли ви пасти з того. Невже ж так и не по бачимось? …Чи так, чи так обій маю Вас щиро вкупі з Ольгою А[нтонівною]і дітками. Щирий повік до Вас М. Лисенко. 10 сен тября 1891 р.”. Максим Рильський, поет, те атрознавець писав: Вогнем, жагою, пориванням Вона серця палила всім; Страждання граючи, стражданням Сама була вона живим. І руки Чехова й Толстого Благословляли їй дорогу, І Мирний голову клонив Благоговійно перед нею, І Лисенко її любив Співучо ніжною душею… (Рильський М. Про мистец тво. К., Державне вид во обра зотворчого мистецтва і музичної літератури, 1962, С.99) І Лисенко її любив… Сьогодні у садибі М. Заньковецької в Зань ках (звідси й псевдонім Марії Адасовської — Заньковецька) є рояль, який актрисі подарував М. Лисенко, виписавши його з Па рижа, де він стояв на виставці. Микола Віталійович видав 7 випусків народних пісень, покла дених на фортепіано, загалом близько 600. “Фольклор — це са ме життя”, — писав композитор в одному з листів до Філарета Ко лесси. Понад 80 вокально хоро вих творів різних жанрів написа ні на слова Тараса Шевченка. Максим Рильський у своєму на рисі про Заньковецьку згадував: “Кажуть, до речі, що коли вона виконувала на концертах пісню Лисенка на Шевченкові слова “Не вернувся із походу гусарин москаль…”, то глядачі буквально ридали…” Зазначають, що в заго ловку цього солоспіву був напис: “Присвячую великій українській артистці М. К. Заньковецькій”. Козацький сентимент був голов ним у житті й творчості Миколи Віталійовича, бо він сам належав до давнього роду. Шляхетський герб Лисенків — перехрещені шабля й стріла на золотому щиті, увінчаному шоломом із короною й трьома страусовими перами. За сімейною легендою, родовід їх ній іде від запорожця Вовгури Лиса. Отут саме час звернутися до думки Христі Олексіївни Алчев ської (харківської берегині укра їнства, яку поет Олександр Олесь славив як “самовіддану і невтом ну трудівницю освіти”, а М. В. Лисенко відзначив пройдений Алчевською славний шлях “не впинної праці для народної осві ти”), й подати розлогу цитату з її статті “Позиції громадян учених і досвід життя”, рукопис якої збе рігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту лі тератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (ф. 36, № 33): “Українці ще доста не навчилися шанувати своїх діячів. Якась легковажність проглядає часом серед нашіх зем ляків, коли розмова йде про те, щоб заглубитись у питання про значіння певної діяльности в тих чи інших обставинах, ніби діяль ність повинна брати на розгляд окремо від її оточення, незалеж но від ріжних історичних умовин, цілком безвідносно, як щось іс нуюче самостійно й підлегле оцінці лише по степіню проду ційности. Всім нам відомі славні вкраїнські ймення, але ми тому не вміємо мабуть піднести їх і пе ред нашім народом, і над сусіда ми своїми, що забуваємо про те, на якому тлі розвивалась та діяль ність, поруч з якими темними з’явищами розцьвітала вона, яких зусиль коштувала вона оди ницям нашім. Ми здебільшого приймаєм її як щось належне нам природньо, щось довліюче, і… байдуже нам бува до того, як ця діяльність історично виникла, в чім її перевага перед подібною ж по продуційности, але в іншіх обставинах провадженною діяль нісю, — сусідською, скажім, чи перед працею чужинців… Ми, на жаль, не хочемо здебільшого по рівнювати з темрявою ночі і в за лежности від неї ясности чудових зорь, ми до них звикли… І тому що це все — так, тому — кажемо — немає в нас до себе частенько поваги, немає чести національ ної, національного самоповажання, бажання все глибше й глибше пізнавати самих себе” (правопис авторки збережено). З приводу ще одного твору, присвяченого Миколою Віталі йовичем Марії Костянтинівні, п. Рада від 17 (30) .01. (№ 14). пові домляла: “На урочистостях з на годи 25 річного ювілею актор ської праці М. Заньковецької у Театрі Садовського М. Лисенко виголошує вітальну адресу від своєї музично драматичної шко ли і грає Урочистий марш (Туш експромт “Слава”), написаний спеціально для цієї події. Далі ор кестр виконував Туш після кож ного привітання”. Іван Франко, маючи потуж ний інтелект критика, мовознав ця, філософа, етнографа, твор чим зором зрозумів, що М. Ли сенко “перетворив (ідеться про народні пісні) тих перелітних ді тей українських піль і степів у справжні художні перли із збере женням всієї їх первісної свіжос ті і запаху. Можна сміло сказати, що саме ці опрацювання народ них пісень здобули йому най більшу популярність і залишать ся найтривкішим пам’ятником його діяльності”. М. В. Лисенко на тексти Івана Франка написав шість романсів: “Безмежнеє по ле”, “Розвійтеся з вітром”, “Мі сяцю князю”, “Не забудь юних днів”, “Оце тая стежечка”, “Я не кляв, о зоре”. Мета цього нарису — ще раз нагадати краянам про поняття національної гідності й честі, які були притаманні духові Миколи Віталійовича Лисенка, великому альтруїстові нашої землі, адже під час святкування ювілею друзі Лисенка організу вали збір коштів на видання тво рів композитора та купівлю для нього та дітей дачі, але Микола Віталійович використав подаро вані кошти на організацію Му зично драматичної школи, яка почала працювати восени 1904 року і стала першим українським навчальним закладом, який на давав вищу музичну освіту за програмою консерваторії. “Ви ростуть, зміцніють крила у на ших орлят. Навчимо їх літати, і понесуть вони людям пісню і могутнє слово, що будять думку, зогрівають серце. Хіба для цього не варто кинути все інше і ціл ком віддатись школі?” — гово рив Лисенко своєму другові, ві домому співакові Олександру Мішузі. А Марія Заньковецька коли до неї по допомогу звернувся Гнат Хоткевич, який хотів зорга нізувати київські гастролі Гу цульського театру, віддала свої коштовності на благеє діло… Це були аристократи духу, високо освічені шляхетні Люди. Марко Кропивницький розумів: “Пере живаємо ми такі часи, що ніби удвоє швидче живеться, ніж вперше жилося, і аж страшно ро биться, як подумаєш, що не до живеш до того моменту, коли Правда гукне до Кривди: “Годі тобі, паскудо, на покуті сидіти і мед вино пити, геть од порога, туди, де ти мене примушувала довгі віки стояти. І сяде Правда на покуті, сяде цупко і кріпко… Ох, Господи милосердний, допо можи хоч разочок дихнути віль ним повітрям свободи, почути вільний спів “Марсельєзи”. Па м’ятаємо це. За свідченнями М. Стариць кого після одних таких студент ських зборів “Лисенко просто пе ремінився і почав доводити, що нам усім не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти по українському, щоб зробити цю мову культурною і своєю”… Пам’ятаємо це.
