Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПУ, співголова ГО “Українська альтернатива”
Є явища, люди, вчинки, ідеї, що мають здатність впливати на сутність життєдіяльності впродовж багатьох поколінь. “Якщо б Франція, — писав Сен-Сімон, — раптом утратила 50 перших учених, 50 перших артистів, 50 перших фабрикантів і агрономів, то нація стала б тілом без душі…” Згадую цей вислів, обмірковуючи “педагогіку добра” Івана Зязюна для сучасної української освіти, яка сьогодні так потребує сповідуваної ним цінності “філософії серця” і великих принципів культуро- і природовідповідності, народності. Саме “передача і опанування українським народом культурних цінностей в їх історичному розвитку” стала для нього методологічним правилом вченого і громадянина.
Суспільне життя завжди пот ребуватиме культури — духовної, естетичної, етичної, громадян ської, яка опирається на ґрунт світової й національної спадщи ни. За таких умов людські помис ли і вчинки матимуть якісно ін ший, благородніший і гуманні ший характер. Саме культурні цінності народжують та оберіга ють життя, формують ідеали й життєві смисли, творять любов до ближнього, народу й людсько го роду, рідної землі, природи, Батьківщини. Культура передусім потрібна для особистісного само розвитку як засобу духовного, ін телектуального, фізичного ста новлення.
Потреба культури непідвлад на ні часу, ні етнічним чи геогра фічним ознакам. І гасло світової спільноти, що “кожна культура має бути почутою” у ХХІ столітті є одним із найгуманістичніших, бо в його основі — людська осо бистість і життєздатність народу, який без культури не сформує сильну державу, здорову і творчу націю, благородних чоловіків і прекрасних матерів, відважну і вдячну молодь. Як земля потре бує благодатної вологи, так людс тво мусить безперервно насичу ватися прагненням “годуватися” культурою, що є універсальною ознакою для всіх часів і народів у вимірах людського буття. Лише “культурний обробіток” здатен творити душу народу, уможлив люючи його виживання, поступ і прогрес. І як тільки народи, дер жави, політичні еліти й всемогут ні правителі ставали на шлях іг норування цінностями і традиці ями, а високі ідеали підмінюва лися “гастрономічними”, наста вали часи занепаду і розкладу. Ду же по сучасному звучить сказане більше 90 років тому великим си ном України В. Липинським: “Вавилон розложився і загинув старий Рим, тому що його матері альна техніка переросла його гро мадську мораль… Ми заблудили ся в тенетах зовнішнього прогре су і загальмували процес етично го удосконалення”.
Україна без культури не може мати стійкого позитивного імід жу в світі. Результати опитуван ня, проведеного на замовлення Інституту світової політики ком панією TNS серед мешканців 8 країн членів ЄС: Великобрита нії, Іспанії, Італії, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Франції, Швеції, показують, що у євро пейців домінує негативний образ України, який пов’язують із вій ною (таку думку висловили 46 % мешканців країн ЄС), Росією (18 %) та бідністю (9 %), а також асо ціюється з прислугою, холодом, Кличком. Європейці не згадали явищ зі сфери української куль тури.
Цінності постіндустріальної цивілізації, або глобального сус пільства стають предметом гос трих дискусій і суперечностей. Відомі американські філософи і політологи Ф. Фукуяма і С. Хан тінгтон у своїх роботах ще в 90 х роках ХХ століття (“Кінець істо рії і остання людина”, 1992 р.; “Зіткнення цивілізацій”, 1993 р.) прогнозували в умовах лібераль ної демократії то “кінець історії”, то утвердження домінанти кон флікту цивілізацій у контексті концепції Р. Палмера, який вва жав, що ще з 1793 року війни між королями припиняються і почи наються війни між народами. Проте визначальною ідеєю цих праць є те, що стратегічною ос новою конфліктів стануть не стільки традиційні ідеологія та економіка, а передусім культура. Зіткнення відбуватиметься між народами, націями, державами, що належать до різних культур, цивілізацій, які стануть доміную чими чинниками світової політи ки. Проте етнокультурна цивілі заційна конфліктність, ставши причиною гострих глобальних і регіональних суперечностей, не може бути єдиною ознакою, що притаманна культурі. Важливо, щоб для соціокультурних середо вищ зберігалися якісні тенденції творення високих духовних, мо рально етичних цінностей та іде алів, толерантних суспільних і особистісних поведінкових норм. Більш як семимільярдна людська спільнота для фізичного і мо рального виживання дедалі біль ше потребуватиме гуманізації розвитку людського потенціалу (капіталу), доля якого в структурі національного багатства складає в передових державах до 80 %.
В умовах невпинного розвитку тех нократичних суспільних моде лей, інформатики, економізації політики стає зрозумілою нагаль на необхідність безперервної дії не лише принципу людиноцен тризму, а й культуроцентризму, утвердження гуманітарної спря мованості освіти. Культура, пере дусім національна, ставатиме ос новою розвитку людини й сус пільства, безпеки й конкуренто спроможності нації й держави, потужним чинником формуван ня громадянського суспільства, його патріотизму, державності, цивілізаційної освіченості. Пот рібна нині інша, більш якісна і національно зорієнтована освіта і для опанування новітніми знан нями, компетентностями, умін нями, і для гуманізації людини і суспільства, етизації й естетизації у ставленні до живої і неживої природи, виховання громадян ськості і патріотичності особис тості. Зміст “освіти культурної” залишається невизначеним і не досконалим, розмитим деклара ціями і намірами. Недостатньо мати лише здо рове педагогічне середовище, потрібні передусім розуміння і політична воля тих, хто відпові дає за матеріальне і духовне бла гополуччя своїх громадян, тобто влади. Вона мусить усвідомити й діяти відповідно до основопо ложної закономірності, що “дер жавою лідером у світі буде та, зазначав академік І. Зязюн у “Пе дагогіці добра”, яка створить найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, ліцеїв, гімназій, щоб максимально розвивати інтелек туальний і морально почуттєвий потенціал своїх громадян…”. Він був одержимий ідеєю, що Украї на в майбутньому перебуватиме у сузір’ї найрозвиненіших країн світу, а її громадяни будуть куль турно неповторними, духовно і матеріально благополучними і щасливими. Тому він закликав до певної внутрішньої охайності всіх тих, хто має стосунок до осві ти. А полягала ця якість у тому, щоб науковцям і практикам “уважно і прискіпливо, правдиво і ситуаційно незалежно аналізува ти стан справ в освіті, допомага ти політикам і урядові орієнтува тися у світових ставленнях до ос віти, її впливовості на національ ний прогрес”.
На рівні імперативу було його переконання, що еко номічна, соціальна, духовна кри за переслідуватиме суспільство доти, допоки не відновиться і не зростатиме рівень освіти. При цьому його тривожив і низький загальноосвітній рівень населен ня, і різке погіршення умов орга нізації і проведення навчально виховного процесу, критичне не дофінансування матеріальної ба зи освітньої галузі, що призведе до негативних суспільних явищ. У полі зору вченого і педагога пе ребували всі чутливі проблеми: від підручника, бібліотек, фіз культурних залів і басейнів, хар чування, інформатизації, змісту освіти і до соціального статусу педагога, престижу вчительської професії. Філософічність не зава жала йому достатньо емоційно реагувати на спроби політичної і відомчої бюрократії необ’єктив но оцінювати стан справ у галузі освіти і науки, а отже, і непра вильно визначати своє місце в системі міжнародних координат. 20 років тому Іван Зязюн застері гав про неприпустимість і згуб ність для держави і суспільства консервації вкрай реакційного підходу щодо зменшення бюд жетного фінансування галузі. Та ка тенденція, на думку вченого, щодо фінансування освіти і нау ки була передусім породженням нового суспільного явища в Ук раїні — утвердженням олігархату в сферах економіки і політики, який розглядав ці галузі як соці ально затратні та малопродуктив ні. На жаль, і нині у вищих колах влади зберігається усталено нега тивне ставлення до галузей, які визначають прогресивний поступ народів і держав. Уже 2017 року на розширеному засіданні комі тету з питань науки і освіти ВР України прозвучало, що наука для уряду є соціокультурною сфе рою, а тому збільшувати її фінан сування немає потреби. Один із заступників комітету заявив: “Міністерство економічного роз витку вважає, що наука в україн ському суспільстві виконує пере важно пізнавальну і соціокуль турну роль і тому вважаємо за не обхідне не збільшувати її фінан сування”. Подібні заяви і став лення владних інститутів до нау ки і освіти є контрпродуктивни ми, непрофесійними і антигро мадянськими, адже рівень “не підтримки”, наприклад, науко вих досліджень досягнув критич ної межі. На ці потреби виділя ється не більше 500 млн грн, а всього на науку буде направлено в цьому році аж (!) 1 млрд грн. То му абсурдними і недалекоглядни ми є рішення, коли 2016 року на потреби фінансування 5 політич них парламентських партій виді лено з бюджету 391 млн грн, а 2017 го — 442 млн грн. Фінансу вання науки становить лише 0,16 % від ВВП (2016 р. 0,2 %, 1996 р. — 0,6 %), хоча в більшості країн, які відповідально ставляться до свого майбутнього цей показник сягає 3—7 %. Будь який серед нього рівня університет у розви нутих країнах має більший нау ковий бюджет, ніж Україна для всієї галузі. Показово, що такі підходи залишкового принципу на рівні ухвалення політичних рі шень в Україні зберігаються і в часи війни, і в мирні періоди. Хо ча приклад Ізраїлю, який воює не один рік, засвідчує, що виділення щорічно на науку близько 4 % від ВВП — це є і перспектива розвит ку інноваційної, високотехноло гічної економіки; і зміцнення на ціональної безпеки; і зростання людського капіталу в долі націо нального багатства; і підвищення якості життя Людини. Для об’єк тивної оцінки реального стану, в якому опинилася галузь, можна навести такий приклад.
Річний бюджет лише однієї лабораторії прикладної фізики університету Джонса Хопкінса (США), 17 го за “Шанхайським” рейтингом, понад 1 млрд дол., що перевищує вп’ятеро видатки на всю науково технічну сферу України. На жаль, освіченість, вихованість, ученість не стали для української держави ні політичними, ні економічни ми, ні етичними категоріями. Як що 2016 року середня по країні зарплата була 5188 грн, то серед наукових працівників — 4352 грн. Повноцінний соціальний статус науковця, вчителя, суперечли вість їхньої професійної, соціаль ної і політичної ролі є тією значу щою проблемою, без вирішення якої немислимий успішний роз виток держави, політичної нації як конкурентоспроможного су б’єкта в світовій спільноті. Так сталося, що 25 річний ювілей відновлення української держав ності збігся із 140 річчям приходу до політичної влади німецького канцлера О. Бісмарка, який в умовах роздрібненості, націо нальної слабкості, підготувавши 1866 року Північнонімецьку Конституцію, що стала Консти туцією об’єднаної Німеччини, заявив: “Дайте мені дві тисячі вчителів, і я збудую міцну Німеч чину”, наголошуючи, що “війни виграють не генерали, війни вигра ють шкільні вчителі та парафі яльні священики”. Це приклад усвідомлення ролі освіти у формуванні національно свідомого громадянина в розвит ку держави. Вони ставали найви щими цінностями нації. Ними переймалися всі її “передні ряди” — влада, політики, воєначальни ки, поети, філософи і митці. За більш як півстоліття (1808 р.) до цього інший великий німець — філософ Й. Фіхте у своєму знаме нитому “Зверненні до німецької нації” окреслив головну силу ні мецької єдності як найважливі шого позаполітичного інстру менту консолідації — німецьку мову. В результаті наполеонів ського нашестя, коли були втра чені суверенність, державні кор дони, правова реальність і кон ституція, тоді німецька мова ста вала великою силою і творила “кордони політичного тіла” на ції.
Європейський мислитель на віть класифікував народи, що го ворять на “рідній” і “чужій” мо вах, використавши рівноцінні синоніми “живих” і “мертвих” народів. Справді, той, хто поз бавляється (інколи навіть само організовує “добровільну денаці оналізацію”) своєї мови і прий має чужу, то йому, відповідно, і нав’язується сприйняття чужого світу, світогляду, освіченості. Та кий народ отримує мертву істо рію, втрачаючи національну пам’ять, писану політичними, “науковими” і “духовними” зай дами. Відбувається катастрофіч не зменшення національного культурного доробку, пов’язане з втратою носіїв рідної мови. Істо рія вкотре переконує, що на чу жій мові (завойовника, окупанта, агресора) унеможливлюється розвиток нових цінностей націо нальної культури в мистецтві, лі тературі, музиці, поезії, філосо фії, етиці і політиці. Мова мачуха не збуджує життя, оскільки гу биться її почуттєвість, символіка, генетичний код існування наро ду. Більше чверть віку минуло з часу відновленої української дер жавності як найвищої цінності, а озвучена проблема для Україн ського народу залишається над звичайно чутливою й актуаль ною. Передусім варто припинити дію нікчемного Закону України “Про засади державної мовної політики” (“закон Ка Ка”), який зігнорував норми Конституції України (ст. 10), рішення Кон ституційного Суду 1999 р. про статус державної української мо ви.
Мова освіти всупереч націо нальним інтересам не може і на далі визначатися статтею 20 зга дуваного вище акту, який руйнує державну, політичну, духовну єд ність, національну ідентичність. Важливо: а) ухвалити новий за кон України “Про українську державну мову”, який сконсолі дує суспільство і зміцнить україн ську державність, якісно змінить усю освітню і науково технічну мовну політику; б) удосконалити й посилити вивчення державної української мови в школах, де навчаються діти національних меншин, активно використову вати систему поглибленого вив чення ними української мови та літератури, зокрема і за рахунок російської мови, яку як другу іно земну вивчають нині у 23—25 % шкіл України; в) розширити ук раїнський мовно культурний простір у системі вищої школи, яка продовжує русифіковуватися, зокрема і на рівні університетів, які отримали статус “національ ного”, особливо приватних ви шів, “виховуючи” майбутню де націоналізовану інтелігенцію, гальмуючи поступ до єдності, ідентичності політичної нації. Отже, для того, щоб Україна могла успішніше виконувати пос тавлені в Стратегії сталого роз витку держави до 2020 року зав дання (серед 25 ключових показ ників Стратегія передбачає: 1)Ук раїна увійде до 40 кращих держав світу за глобальним індексом конкурентоспроможності Все світнього Економічного Форуму; 2) Україна посяде місце серед перших 30 позицій у рейтингу Світового банку; 3) Україна ввій де до 50 найкращих держав світу щодо якості освіти [PISA] та до 30 кращих держав світу за глобаль ним індексом конкурентоспро можності у боротьбі за таланти [INSEAD]), вона мусить опирати ся на міжнародний історичний та сучасний досвід і національні ін тереси. Реформування, модерні зація країни в будь якому сегмен ті життєдіяльності передусім ма ють передбачати високий науко во освітній і культурний розвиток суспільства. Знову ж таки логіч ним підтвердженням цьому є ана ліз результатів доволі непростих польських реформ. Один із ліде рів руху “Солідарність”, держав ний діяч, очільник фонду “Освіта для демократії”, автор багатьох міжнародних освітніх проектів Кшиштоф Становскі, формулю ючи запити суспільства, зазначив, що “побудова держави — це ос вітня програма”. Адже втративши державність, протягом 124 років кожних 30 років піднімаючи пов стання за свободу Польщі, народ усвідомив, що відповіддю на по неволення є не лише збройна бо ротьба. Надважливим є вихован ня, національна свідомість і гід ність колонізованої нації. Тому так необхідно було берегти тради цію, національну пам’ять, істо рію, патріотичну поведінку в сім’ях. Сьогодні рівень середньої освіти в селі та місті з університе том суттєво не відрізняється. Польща посідає 4—5 місце в Єв ропі і 10 те — у світі [PISA]. Міс цеве самоврядування добровільно вкладає до 80 % свого місцевого бюджету в освіту. Показник децен тралізації — рівень освіти. В Укра їні ж проблема рівності в доступ ності до якісних знань є особливо чутливою. Дані результатів ЗНО підтверджують сказане. Рівень якості знань випускників міст (понад 500 тис. мешканців) і ук раїнських сіл різняться в 3—4 ра зи. Так 174 бали отримали: з укра їнської мови (місто — 19,06 %, се ло — 6,89 %); математика (21,96 % і 7,03 %); англійська мова (16,73 % і 3,79 %). Поки що польський учитель заробляє лише половину від того, що заробляє британський. Але це дуже престижна праця. А ось професія українського педагога перебуває (за оцінками Держста ту) серед п’ятірки найменш прес тижних. Ця коротка ілюстрація засвід чує, що для прогресивного посту пу країни необхідна політична воля, відповідальність за пер спективу нації і держави тих, хто опиняється на вищих щаблях влади, патріотичне, професійне і громадянське ставлення до ре форм, в основі яких має бути Лю дина і Батьківщина. Тому “нова українська школа” має формува тися на якісній освіті і характери зуватися 3 ма основними прин ципами: 1) якісне викладання (високоякісна педагогічна освіта, кваліфіковані фахівці, безперер вне удосконалення професійних компетентностей, належні зар плата і умови праці педагогів); 2) якісні інструменти (добротні змістово й дидактично навчальні плани, програми, підручники, сучасні навчальні матеріали та ресурси, інформаційно комп’ю терні технології); 3) якісне соціо середовище (здоров’язбережні, безпечні, комфортні, культуро відповідні умови, які забезпечу ють якість навчання, виховання). Освіта всіх рівнів за змістом і формою має бути не просто мо дерною, а глибоконаціональною. Виховання з раннього дитячого віку і впродовж життя любові, по ваги до України, батьків, народ них традицій і звичаїв, державної мови, власної історії, національ ної культури, рідної природи, ду ховних символів і цінностей Ук раїнського народу — найважливі ше стратегічне завдання освіт ньої політики. Нагальним зав данням, відповідно до положень Указу Президента про національ но патріотичне виховання, є якісне удосконалення (враховую чи міжнародний досвід) концеп цій і змісту історичної, літератур ної та мистецької освіти, реалізо вуючи їхній значний націєдержа вотворчий і людиноцентричний потенціал. Національна культура і мистецтво мають стати методо логією освіти. Важливо не допус тити мінімізації на всіх її рівнях гуманітарної (як і природничо наукової) складової, коли змен шується кількість годин на вив чення української мови та літера тури, національної культури, іс торії України, філософії, вилуча ючи, починаючи з початкової школи, музику та образотворче мистецтво як обов’язкові пред мети, збіднюючи зміст художньої освіти в педагогічних ВНЗ.
Сучасний вимір “педагогіки добра” Зязюна
В Україні для цього, попри всю складність історичного роз витку, є необхідні передумови. Важливо лише, щоб солодка фра за очільників не підмінювала етичного чину, щоб українську культурність не вимінювали на розмиту полікультурність, а кри тично великої кількості владо любців, які не сповідують Украї ну як духовну, ідейну, політичну і національну цінність, ніколи на нашій землі не було забагато. Іван Зязюн застерігав від переоб тяження влади, як і освіти, науки, культури, посередностями, які часто “успішно” власні некомпе тентності і бездуховність компен сують цинізмом, агресією, зрад ництвом і запопадливістю. Він згадував у цьому контексті допо відь ректора Каліфорнійського університету Джона Гарднера “Нація на грані ризику. Необхідні реформи освіти”, цитуючи її ви разний початок, що “підвалини нашого суспільства підточує де далі зростаюча хвиля посеред ності”. Але це був не просто страх щодо перспектив такої наростаю чої “якості” людського капіталу. Нація усвідомила свою відпові дальність за політику держави і позицію громадянського сус пільства, які сформували поко ління з нижчим, ніж попереднє, рівнем освіти. Тому уряд і сус пільство, визначивши стратегічні пріоритети, стали діяти, а не просто декларувати чи навіть від стоювати позиції. Ті кадри, які переважно турбувалися лише про кар’єрний ріст чи політичну кон’юнктуру, а не про вирішува ність складних науково освітніх проблем, ставали дедалі менш затребуваними. Освіта для аме риканського народу ставала го ловним чинником національної безпеки. Умовно перекладаючи сказане на український лад, слід зазначити, що в тих інституціях, де ухвалюються рішення щодо освітніх стратегій, очевидно, так і не зрозуміли, що сучасний циві лізований світ, конкурентоспро можність держав тримається, за словами Зязюна, на трьох китах — “освіті, праці, капіталі”. Справді, модерна національна освіта, продуктивна високотех нологічна праця, людський капі тал є визначальними чинниками сталого розвитку світу і держав. Отже, культура влади є культу рою ставлення до освіти і науки. Пригадую емоційний виступ, ви голошений майже 20 років тому І. Зязюном на загальних зборах АПН України, який окреслив сутнісні культурологічні виміри освіти та пріоритетність в умовах становлення української держав ності “передачі національних куль турних цінностей в їх історичному розвитку”. “Порадіємо з того, — писав він у рік української педа гогіки, — що ми є очевидцями по зитивних зрушень у царині розвою нашої духовності, у поверненні до вжитку і соціального відтворення історичних надбань національної культури в галузі історії, літера тури, мистецтвознавства, педа гогіки”. Його світосприйняття, оцінки, висновки були відчутно суголосними з ідеями відомих ук раїнських педагогів і просвітни ків Г. Сковороди, П. Юркевича, Б. Грінченка, Г. Ващенка, С. Ру сової, В. Сухомлинського, К. Ушинського. Він був і залишаєть ся одним із небагатьох представ ників академічної педагогічної еліти, який сповідував “філосо фію серця” у вихованні людини, народу, нації, добре усвідомлю ючи сам і передаючи іншим зна чущість принципів народності і громадянськості. Його світогляд не бачення і педагогічна дія, гро мадянський чин й ідеалізоване почуття у ставленні до свого Роду і Народу унеможливлювало при сутність у власному “Я” деклара тивності, запопадливості й позір ної ідейності. Адже, згідно з його морально етичною установкою, виховання громадянина під силу тільки справжньому громадяни ну. Ці думки, умовиводи, вислов лювані ним час від часу у різних формах і ситуаціях, творили пев ні паралелі з судженнями педаго га класика В. Сухомлинського, який у праці “З чого починається громадянин” писав: “Громадян ське виховання — це виховання на громадянських ідеях. А ідеї — то святині, здобуті, вистраждані людством, і їх не повторюють щодня…, бійтеся тієї гри в ідей ність… Любов і відданість матері — це перша школа громадян ськості. І якщо дитина вийшла безграмотною, то їй не оволодіти в майбутньому вищою школою громадянськості — відданістю ін тересам Батьківщини. Поганий син не може бути хорошим патрі отом”. Шана до Матері, обов’язок сина, національні свя тині, Україна, загальнолюдські цінності й ідеали, моральний приклад у вихованні, громадян ська позиція і чин — усе це по одиноко і в сув’язі завжди було для Зязюна етичним мірилом особистості, моральним репером, що вказує висоту людяності. То му завжди був прибічником по вернення освіті відчуття честі, національної і людської гідності у своєму суспільстві, а на рівні міждержавних стосунків учив не прислуговувати по кріпацькому іншим країнам і народам. Попри всю значущість освіти для розвитку економіки і техніч ного прогресу він усе таки був зорієнтований передусім на пот реби людини, а не лише на пот реби господарчі, а всі суспільні явища і факти оцінював з огляду людського розвитку. Його педа гогіка опиралася на осягнення духовності, що твориться на заса дах національної культури, на культурні цінності, здобутки, що формують, як він писав, “непов торність і велич національного ду ху людини”. Ігнорування “націо нального” в освіті спричинювало непоправні втрати для розвитку нормальної людської психології, яка, наголошував І. Зязюн, “поза національною ніколи не була і бути не може”. А тому саме народна культура є основою духовності, а не примітивний “маскульт”, ти ражування якого в Україні досяг ло небачених розмірів, спотво рюючи людські душі агресивніс тю, жорстокістю, відчуженістю від власного “Я”, яке втрачає са моповагу, творчі поривання й життєствердні ідеали. Безумовно, ефективно обері гати і захищати людськість у лю дині можна лише в здоровому со ціокультурному середовищі, яке створює держава, громадянське суспільство, Церква, організації, творчі спілки й українська інтелі генція, культурно освітня сфера і ЗМІ. Завжди з тривогою сприй мав факти, коли “руйнуються і переходять у комерційну власність дитячі позашкільні установи, бази відпочинку, оздоровчі табори, коли нищиться мікросоціум, в якому ра ніше налічувалося 10—15 суб’єктів для розвитку людини, коли нега тивне швидко поширюється в мо лодіжному середовищі, чому знач ною мірою сприяють преса, радіо, телебачення”. Проблема вихо вання в широкому сенсі була го ловною темою і турботою дер жавної політики, сім’ї в різні часи й епохи. У кінці ХVII ст. видат ний філософ і педагог Дж. Локк у “Думках про виховання” так ок реслював найважливіші чинники цього процесу. “Найбільший вплив на поведінку дітей, — пи сав він, — має суспільство і пове дінка тих людей, які за ними дог лядають”. Очевидно, що зазначе не стосується особистості вчите ля. Стверджувати, що цей пріо ритет був важливою складовою і в педагогічній науковій творчості Зязюна, мало. Адже особистістю педагогів він жив, творив, і вічно співпереживав, переконуючи, що вчитель — основоположна сила соціального відтворення — куль турного, економічного, політич ного. Без нього унеможливлю ється соціальний поступ, будь які досягнення держави і народу, бо він є безпосередньо продук тивною силою. А тому ставився доволі критично до багатьох ос вітніх реформ, які ігнорували чи залишали на узбіччі педагога, бо ляче переживав усталену тенден цію відтоку кращих учителів з ос віти у зв’язку з непрестижністю професії, а головними причина ми цієї згубної тенденції називав матеріальну і моральну. І мав ра цію, бо важко сподіватись на еко номічний, політичний, культур ний, технологічний поступ Укра їни, якщо професія педагога за лишається поза суспільно дер жавною увагою. Проте ціннісний вимір педагогіки Зязюна полягає не в констатації доконаних фак тів чи в об’єктивному аналізі, а в розробці і впровадженні концеп ції професійного становлення педагога. Він навіть ініціював ух валення Закону про вчителя, ос кільки без піднесення його куль турного, академічного, професій ного рівня і соціального статусу не уявляв української освіти на рівні світових стандартів. Завжди тішив себе надією, що саме вчи тель є оберегом українського се ла, яке потрібно зберегти з його давніми традиціями і цінностя ми, народною культурою (тоді вже існували дані, що в понад 5 тис. сіл немає жодної дитини від 1 до 6 років!). Він радив, готуючи сільського вчителя, опиратися і на європейський досвід Валь дорфської школи, щоб випус кник вишу володів однією двома іноземними мовами, музичними інструментами, опанував мето дику викладання кількох предме тів, а в малокомплектній школі викладав би всі навчальні дис ципліни, отримуючи подвійну зарплату. Учителя сприймав не як професію, а як “вічну сповідувану і вічно живу цінність, непідвладну Часу…”, яка ростить і оберігає на род, Вітчизну. У післямові до “Педагогіки добра” своїм образ ним зверненням він особливо ви окремлює місію Педагога: “Мій народе, моя Україно! Жодне із цих творінь людських на Ваших тернах не посміє життям своїм Вас зра дити чи Вас проігнорувати, бо на роджені вони для єдиного: Вас він шувати. Як батька матір, як рід свій великий, як рідну землю, як свою єдину Батьківщину! Не вина тих, що не вміють це робити або не хочуть, то їх велика біда і осо биста трагедія — не навчені, не виховані, не облагородженні вели кою метою Добра і Любові, Істини і Краси. Ці життєдайні начала і кінцеві результати людського життя перебувають у руках Учи теля”. Сказано чесно, щиро, пат ріотично і професійно. У цьому його людяність, громадянськість, державність, педагогічність, істо ричний переклик з ідеями укра їнського просвітництва. На по чатку ХХ століття С. Русова писа ла: “…Саме на вчителях лежить головна робота національного пробудження народу і керівниц тво ним в його соціальній, полі тичній і національній боротьбі… Українські вчителі повинні вис тупити попереду свого народу і разом з ним добиватися для ньо го щастя й волі…”. Об’єктивно оцінюючи значущість для вихо вання нації й особистості полі тичних, соціальних, економічних чинників, які значною мірою є продуктом конкретної епохи, особливою увагою наділялися ду ховні цінності, які є більш кон сервативними і базуються на віч них загальнолюдських і націо нальних принципах. Його Педа гогіка Добра є системною і бага тогранною, об’єднуючись із фі лософією, соціологією, психоло гією, культурологією, історією та літературою, мистецтвом та етно педагогікою, вона розвинула конкордизм Г. Сковороди, Д. Чи жевського і В. Винниченка, збе рігаюче “людське в Людині”, і со лідаризувалась з ідеєю відомого філософа, психолога Г. Лебона — “народ може втратити дуже бага то, але може піднятися, проте він ніколи не підніметься, якщо втратив свою душу”.
