Одарка КИСЕЛИЦЯ. Трембіта, яка голосить за скороминущістю життя

Галина МАТВІЇШИН, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Твори нагадують наші собори

Три останні десятиліття свого життя гордість образотворчого мистецтва Буковини та й усієї Ук раїни — заслужений художник України Одарка Олексіївна Киселиця (1912—1999) — творила свій незбагненноглибинний світ барв і образів у тісненькій дво кімнатній “хрущовці”, що на проспекті Незалежності, 103, у Чернівцях. Тепер на фасаді п’яти поверхівки бачимо непримітну меморіальну дошку: “У цьому будинку в 1962—1999 роках прожи вала Заслужений художник Укра їни Одарка Киселиця”. За іронією долі, рідкісного таланту мисткиня, отримавши звання, про читала відчеканене — “народний художник України”. Це не нас мішка — нагороди поміняли випадково, та ми знаємо, що творчість Одарки Киселиці достойна найвищих відзнак! Це стало зрозумілим уже від першої персональної виставки, яка стала відкриттям для широких кіл громадськості: ставши членом Спілки художників України ще 1954 року, на неї Одарка Киселиця чекала ще довгих 34 роки. Експозиція 1988 року у Виставковій залі в Чернівцях (нині — “Вернісаж”) стала відкриттям не лише для ширшого загалу, а й для поціновувачів мистецтва та фахівців. Тоді написали, що твори немолодої вже авторки нагадують наші собори, які є своєрідною моделлю Всесвіту: універсальні за змістом, довершені за формою й гармонійні з диханням Творця. Сьогодні, у 105ту річни цю від дня народження, чим Буковина віддячує своїй, за любленій у цю землю, у її лю дей, у кожен хрестик вишивки, кожну крапельку на барвистій писанці, мисткині? Майбутня художниця наро дилася 1 квітня 1912 року в Берегометі, що на Вижниччині, де під впливом пере важно родинного оточення сформувалася як цілісна та багатогранна особистість. 1996 року художниця отримала Обласну премію ім. Сидора Воробкевича. У жовтні 2014го Берегометській шко лі мистецтв присвоєно ім’я Одарки Киселиці. Живо писними полотнами чернів чани та гості міста можуть помилуватися у Чернівець кому художньому музеї, в якому відкрили нову експозицію образотворчого мистецтва, де представлені й твори мисткині. Стосовно музею… Квартиру, яку отримали несподівані спадкоємці, продали, благо, що ко лекціонери встигли придба ти деякі твори, а це — споді ваннявпевненість для поці новувачів прекрасного на зустріч із ними на виставках у майбутньому. До 100річ ного ювілею від дня народження побачило світ видання “Одарка Киселиця”, що є найповнішим зібранням її творів. Управління культури Чернівецької обласної державної адміністрації заснувало щорічну премію імені Одарки Киселиці в галузі образотворчого мистецтва. Батько Одарки Лесь Ки селиця — народний учитель і директор школи, водночас був і відомим на Буковині громадським діячем: активістом товариства “Руська бесіда”, видавцем і редактором “Діточої бібліотеки”, фольклористом (його записи народних пісень друкував Володимир Гнатюк), засновником самодіяльного театру в Берегометі, згодом завідував бібліотекою в Лукавцях, яку визнали зразковою на всю Україну. Мама майбутньої художниці теж була національно налаштованою інтелігенткою. За скупими датами офіційної біографії — злети й падіння, осяяння та пізнання, сповнені копіткою працею, тріумфами й невдачами дні талановитого митця. Малярство Одарка Киселиця студіювала спочатку у майстернях художника-аматора Рацького та відомого буковинського маляра Пантелеймона Видинівського (1928—1930 рр.). Дуже здивувало, що в публікаціях, які з’явилися впродовж останнього десятиріч чя, практично ніхто з авторів не згадує цього художника — Раць кий не став знаменитістю, проте Одарка Олексіївна згадувала про нього з теплотою і вдячністю. Згодом закінчила Празьку академію мистецтв (1930—1939 рр.). Педагог Вратіслав Нехлеба, що славився надзвичайною вимог ливістю до студентів, беззастережно визнавав здібності серйозної і терплячої дівчини з Букови ни, яка в стіни престижного нав чального закладу принесла глибинне відчуття естетики народного мистецтва. А коли бувала у Чернівцях “на вакаціях” чи з ін ших причин — відвідувала студію Євзебія Ліпецького, яку митець вів у приміщенні Українського Народного Дому у Чернівцях. В студії Є. Ліпецького навчалися і Дарина Макогон (майбутня письменниця Ірина Вільде), Ірма Розеншток, Михайло Молдаван. З 1949 року Одарка Киселиця влаштувалася на роботу у Черні вецький художній фонд. Було над звичайно складно: випускниця, гордість і надія престижного європейського закладу, затиснута в прокрустове ложе вимог соціалістичного реалізму! Тодішній Худ фонд ставив дуже конкретні зав дання: тиражувати портрети діячів радянської доби. “Ленін із дітьми”, “Ленін у курені”, “Ленін у човні, на площі, за трибуною…” і так до безмежності, до отупіння — переносити на полотно фотографію з мікроскопічною точністю, без будьякого права на творчість та прояв власної індивідуальності (йдеться не про якість робіт — у радянську добу творили талановиті митці — а саме про систему). Хоча бували і винятки: два портрети, виконані Киселицею на конкурс — “Портрет студента” (1971 р.) і “Дівчина з книгою” (1971 р.). Обидві роботи помітили й від значили на республіканському рівні у Києві та всесоюзному — у Москві.

Якось Киселиця зізналася, що не любить, коли їй дарують квіти

Талант — вибагли вий подарунок, який вимагає терпіння, щоден ної копіткої праці. Він нищиться, коли людина спочиває на лаврах або від безвиході опускає руки. Художницю Одарку Киселицю оминуло і те, й інше. Хоча був у її житті момент, коли раптом здалося — уся ця трясовина остаточно поховає талант. Проте порятунок прийшов несподівано. Квіти! Хо ча якось сама Киселиця зізналася, що не любить, коли їй дарують квіти: “Вони постоять, а далі в’януть, і нічого вже з ними не зробиш, хіба що на малюєш. Та неможливо да ти друге життя кожніській квітці. Іноді просто не встигаєш вловити короткі години їхнього підневільного перебування у тісній вазі, задушливій атмосфері квартири. Тому не люблю, коли мені дарують квіти”. Шкодувала невинні створіння, які нічого не можуть вдіяти, а найменше — захистити себе. Проте зав жди любила, аби в домі були безсмертники: їх можна малювати і малювати. А нарциси, братики, паничі і навіть чорнобривці згасали нестерпно швидко. Щоразу кидалася рятувати тремкі хвилини їхнього цвітіння і щоразу стра шенно шкодувала, якщо за щоденними клопотами не завжди могла встигнути. Проте саме кві ти дозволили їй повернутися до майстерності, набутої у стінах академії від талановитого настав ника Вратіслава Нехлеби. Мис ткиня реалізувала свій непересіч ний талант, малюючи натюрморти — букетики непримхливих квітів, глечики, верети (“Сму ток”, 1969; “Солом’янки”, 1967; “Чорнобривці”, 1970) — на від починку в рідному Берегометі ще й пейзажі (“Барви осені”, 1973, “Напровесні”, 1971, “Верби”, “Серпневі отави”, 1973).

На першу персональну виставку художниця чекала довгих 34 роки

Член Спілки художників Ук раїни ще з 1954 року, на свою першу персональну виставку Одарка Киселиця чекала довгих 34 роки. До неї були причетними насамперед тодішній завідувач виставкової зали Юрій Якимчук, художники Петро Грицик, Орест Криворучко, Олег Любківський та інші. Приєдналася до них і мистецтвознавець Ірина Міщенко. Експозиція 1988 року у Виставковій залі в Чернівцях стала відкриттям не лише для ширшого загалу, а й для поціновувачів мистецтва та фахівців. Критики тоді написали, що твори немолодої вже авторки нагадують наші собори, які є своєрідною моделлю Всесвіту: універсальні за змістом, довершені за формою й гармонійні з диханням Творця. У книзі відгуків на першу виставку творів Одарки Киселиці світлої пам’яті професор, а тоді вчитель Веренчанської школи Григорій Дем’ян написав: “Твори Киселиці — не просто продовження, а новий важливий крок на історичному шляху розвитку бу ковинського образотворчого мистецтва. Уявляю собі, як радів би Микола Івасюк, побачивши цю виставку. І не тільки Микола Івасюк, а кожен, хто не байдужий до рідної культури. Схиляю голову перед Вашим талантом, працьовитістю, вірю в безсмертя справжнього мистецтва… Вірю, що організатори виставки зроблять усе можливе, щоб видати каталог експозиції з ґрунтовною кваліфікованою статтею про Ваш життєвий творчий шлях, чим за документують оцю небуденну по дію, яку сьогодні переживають усі шанувальники буковинської культури”.

Трембіта, яка голосить за скороминущістю життя

У творах буковинської художниці ніколи не було відвертого трагізму, експресія барв завше притамована: вона ж бо писала про життя. Сутність всього сущого — переосмислена, бо все має сенс і значущість. Проте за силою та могутністю звучання, напругою мазка Одарку Киселицю можна смі ливо поставити поруч із Ван Гогом, якого вона безмежно любила. Квіти мисткині — розповідь про неї, звернені до всього сущого на Землі: “Імла,\ мов сон,\ не перейма, — \ пощо,\ нудній,\в очах імлі ти…\ а зорі — світять!\зорек віти — \ вже й ті,\яких давно нема.” (з поезії Миколи Бучка “Одарка Киселиця: квіти”). Її полотна — трембіта, яка голосить за скороминущістю жит тя, бо смерть людини чи загибель цілої цивілізації така ж трагедія, як і переламане життя найменшої квітки. Образи людей у Киселиці — це згусток мудрості, терпіння, прощення, фрагмент неперервного ланцюжка поколінь, незалежно від віку зображених (“Сумні спогади”, 1966, “Подруги”, 1980), навіть коли це діти (“Портрет хлопчика”, “Мрійник”, “Оксанка”, “Яринка” тощо). Врешті можна скільки завгодно шукати архетипи, моти ви її творчості, поки не прийде розуміння того, що все наше знання — лише дещиця, бо креа тивна творчість потребує такого ж або й вищого рівня інтерпретації, відчуття. Публічне визнання прийшло до художниці Одарки Киселиці лише з першою персональною виставкою, виданням 1988 року каталогу її творів, тобто тоді, коли їй було вже за 75. Проте недаремно про таких, як Киселиця, буковинці старшого покоління говорять “уталанована”, тобто талановита. Вона належала до тих людей, які хоч би чим займалися, але дар Божий, яким вони нагород жені, приховати не можуть, бо, як сказав Григорій Сковорода, з видимого пізнають невидиме.

Related posts

Leave a Comment