Тетяна Винник. Серце моє зіткане з найтонших матерій

* * *

Серце моє зіткане з найтонших матерій,

Страшно подумать: а що як воно зірветься

І буде котитись у прірву життєвих містерій,

А я буду жити без серця, любити — без серця?!

І світ почорніє, і світло в кінці тунелю

Не знайде ні рук, ні очей, ні свого адресата.

І пустка холодна прошиє потріскану стелю,

І я вже не зможу своїм його називати…

Коли воно любить — хай що там позаочі кажуть —

Воно виживає любов’ю — не кличе підмогу.

І світло у ньому всю ніч на землі переважить —

Допоки воно, як ліхтар, — освіти ним дорогу.

* * *

Жінка, яку ти любив, а може, просто хотів,

Випливла із твоїх долонь, із твоїх світів Паралельних.

Життя — то банальна рима.

Жінка, яка любила, буде тобі незрима

Більше за всіх, які приходили просто з нудьги,

Більше за тих, хто хитав тихі твої береги.

Жінка, якій так мало дав ти й так мало взяв,

Ніби украв у неї, ніби похапцем відламав

Те, що цілісно так дарувала вона по всьому.

І не стало її у тебе — не стало всередині дому.

Дому — того, до якого снують по втратах,

Бо лиш вона могла всіх на землі заміняти.

Світлий її силует світиться, але не тішить,

Світиться — десь у пам’яті — й виживе лиш у віршах.

Пейзаж

Пропливають розмиті в димах кораблі,

І дерева — у листі, сліди — уві млі.

На піску — жовта тінь і волоський горіх,

Біла шкіра контрастів — як смертний гріх.

І ця відстань вбиває усе живе,

І пливе корабель, ніби місяць, пливе,

Ти ковтаєш повітря, як риба в відрі,

Й дві руки у піску — ніби два якорі.

І прибилась піна морська до ніг,

Розливається сміх, ніби дивний збіг.

Липне сукня до тіла — розлите “Мохіто”,

І не має чого вже тепер хотіти…

Пропливають розмиті в димах кораблі,

І стоїть чорна сукня у синій імлі,

Біла шкіра контрастів себе видає —

І не видно моря, хоча воно ж є.

І ця відстань — непевна, немов пунктир,

Сірі вікна холодні порожніх квартир,

Де тримає фіранки білий карниз —

То всього лише бриз. Не дивися униз.

Рівняння нерівностей

Твоя смерть усе поділила:

Те літо — на світло і ніч,

Ту ніч поділила ще порівну.

Смерть поділила друзів:

На живих і мертвих,

На вірних і зрадливих,

На лукавих і щирих.

До мертвих ходжу частіше,

Ніж до живих. До вірних — іду в молитвах,

Від зрадливих — в сльозах,

Від лукавих, мов рак, сную,

До щирих — ходжу навпростець.

Твоя смерть поділила “до” і “після”.

Смерть закрила моє одне око і Відкрила друге:

те, що бачила “до” Стало іншим, ніж те — що “після”.

Твоя смерть поділила й мене —

Колись неподільну: На живу і мертву, На мертву і живу.

Німе кіно

Коли вона не могла говорити,

бо її рот був прошитий залізною ниткою.

Не могла мислити, бо її голова розкололася —

мов розлетілася у різні світи.

Не могла дихати,

бо розпадалася зсередини на шмаття розбитої молодості.

Психічнохворі, травмовані з відділення нейрохірургії,

де вона місяць мовчала, снували і плакали у своїх вимірах.

Тридцятирічна жінка не випивала усі свої ліки водночас,

бо знала, що колись уміла говорити і її чули.

Зателефонувавши йому, вона так багато сказала, не промовивши й слова.

А він, взявши слухавку, говорив: “Я вас не чую! Я вас не чую!”

За рік їхньої близькості

Він не спромігся записати ще один її номер

бодай під ніком якоїсь цариці, наприклад, Тамари.

Цей кадр із німого кіно став останнім, що про нього вона запам’ятає.

Це було лиш кіно, де головні герої — мова глухого серця і невимовність живого.

* * *

Небо високе.

Зорі близькі.

Душі дерев проростають у землю.

Контури листя кружляють непевно

В світлі простягнутої руки.

Ще одна осінь — видіння і ватри,

Білих медалей на ниточках неба,

Тільки люби мене —

більше й не треба,

Що з тебе взяти, далекий мій брате?!

Що тобі дати, далекий мій брате,

Коли у тебе є все, щоби жити:

Серце гаряче, Вкраїна і вітер,

Небо високе, мелодія втрати.

Можеш ходити, а можеш літать

Понад травою, що вчора зотліла…

Над головою витає аж біла Пісня,

як вічна Його благодать.

* * *

Ці високі дими пролітають навскіс,

І з дощами тонкими стікають по шибах,

Осінь тихо ступає по кронах беріз

І виходять з озер сірі привиди риби.

Напівголі сади розійшлись навсібіч

І шукають свою ще не вицвілу ніжність…

Осінь дивиться променем зламаним — в ніч,

Вивертає вітрів невагомість, суміжність.

Ти живешнеживеш — ти забув, що є страх

Не втрачати когось, ти забув, що — людина,

Що слабкий, що незрячий, що десь у садах

Виростає твоя домовина.

* * *

У Царстві Твоєму — немає біди:

Панують — ні спека, ані льоди.

Там, де я тінню пливла, —

Де йти не могла,

Я з Тобою була —

Із льоду й тепла.

У Царстві Твоєму — вічне життя:

Після падіння і каяття.

Там, де в душі імла,

Мов безсмертник, цвіла,

Я з Тобою була —

Без добра і зла.

У Царстві Твоєму — лише благодать:

За неї можна усе віддать.

Тільки скажи: іди,

Тільки в пітьмі мене віднайди,

З Духу й води мене відроди,

З Духу й води.

* * *

Шукай, шукай, шукай —

хай сніг іде на очі,

Мов крапки — до завершення —

поміж гілками сліз.

Як драхму — віднайди,

як Духа — проти ночі,

Як серця половину —

його кривавий зріз.

Шукай — усі мости розходяться,

і колії Покажуть рухи відблискам безвіддя й темноти.

Хай буду — сам-на-сам —

як воїн в цьому полі я,

Ти білими відтінками мені — світи, світи.

Сніг переходить вулицю,

і вже іде — над деревом,

Де й сліду не залишить —

як Той, котрий іде.

У димарі засніженім венозність ллється темряви —

У склепи трав — заметені, у листя, що — ніде.

Узбіччями, кварталами —

мов виклик телеграми І

з нотами блаженними невидимих хорів.

Шукай, шукай, шукай —

і буде хай між нами

Оце безлюддя простору і безпросвітний спів.

Підводне

Холодніше і глибше — все важче під тиском — плисти,

Усі шлюпки потоплено, усі м’язи — надірвано,

Глибина моя, темінь підводна, на дні — хрести.

Я палила хмари у плесі цьому, як палять мости,

Між водою й повітрям — серце обвітрене вирвала.

Усе глибше — течій підводних, морських зірок,

І порожніх мушель, і золотих ламінарій,

І чим глибше до дна — виїдає очі пісок,

Й моя тінь проростає із хвиль велетенських кісток,

Я пейзажі в собі, як коштовності в гальці, минаю.

Я словами пливу, що рятують від чорного дна,

Я тобою пливу, задихаюсь солоним повітрям,

Ти ж бо дна ще не мав, як прозорого серця не мав,

Ти живеш як струна, як пробита мною стіна,

Що мене, ніби піну, із губ своїх мантрою витре.

А мені вже не жаль — ні очей, ані згублених літер.

* * *

Речі прозорі, розведені — як мости,

З головою під кулями — речі голі, без каски.

Відмежування шкіри від суєт-суєти,

Речі, що прагнуть ласки, як біла постеля — праски.

Речі прозорі, невидимі, як потойбічні світи,

Що заблукали в меблях білих дерев зими.

Боже, невидимі речі в серці пітьми засвіти.

На цім прозорім ескізі посвітлішаєм й ми.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment