Наступного, 2018 року, громадськість України і українська діаспора відзначатимуть славний ювілей — 150 років заснування Товариства “Просвіта”. Вона виникла як виняткова форма національної самоорганізації українців. Її історія тісно пов’язана з життям і діяльністю відомих діячів української культури: Іваном Франком, Михайлом Драгомановим, Миколою Лисенком, Кирилом Стеценком, Лесею Українкою, Борисом Грінченком, Михайлом Грушевським, Сергієм Єфремовим, Степаном Бандерою і сотнями інших просвітян. Розвиток українського національного руху від другої половини XIХ ст. до початку XX ст., Українську революцію 1917 року, 100-ліття якої ми нині відзначаємо, національне державотворення 1917—1920 рр., здобуття і утвердження Української Незалежності 1991 р., участь у Революції Гідності 2013—2014 рр. неможливо уявити без велетенської, невтомної і самовідданої праці й героїзму просвітян багатьох поколінь. Піднесення культурно-освітнього, економічного рівня народу, титанічна робота з національної консолідації суспільства, відродження і збереження національної пам’яті, історії, традицій, оборона рідної української мови, підготов ка культурницьких і державних кадрів, захист територіальної цілісності й державної незалежності України у нинішній російсько-українській війні, участь у волонтерському русі, інформаційно-просвітницька робота на фронті і прифронтовій зоні — це те, чим жила і нині живе “Просвіта”.
Чільне місце в діяльності Товариства завжди займав видавничо-освітній напрям роботи. Тільки за останні роки “Просвіта” видала мільйонним накладом Біблію українців — “Кобзар” Тараса Шевченка, сформувала на ціональний календар, створила велику словникову базу української мови, відзняла і виготовила 86 із запланованих 365 фільмів “Логос” (по фільму на кожен день) про історію України, розробила і виготовила серію навчально-ігрових програм “Дитяча колекція” для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку тощо.
Для гідного відзначення 150 -літнього ювілею матері-“Просвіти” — найстарішої в Україні, наймасовішої і найавторитетнішої громадської організації, потужної сили, яка формувала і продовжує формувати національну ідеологію, світоглядні засади сучасної України нам треба:
1. Порушити клопотання перед Президентом України і Верховною Радою України щодо відзначення 150-літнього ювілею Товариства “Просвіта” на державному рівні.
2. Провести урочисте зібрання в Національному театрі опери і балету ім. Т. Шевченка з нагоди 150-річчя Товариства “Просвіта” за участю представників влади і дипломатичного корпусу.
3. Порушити клопотання перед Верховною Радою України про надання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка статусу “Національного” з відповідним фінансуванням з держбюджету.
4. Видати 2-томну “Історію “Просвіти”. 5. Виготовити документальний фільм про історію нашого Товариства.
5. Закінчити роботу над фільмом про Тараса Шевченка.
6. Відродити традицію видання щорічного Календаря “Просвіти”.
7. Продовжити видання книжок серії “Бібліотека українського воїна”.
8. Організувати низку художніх вернісажів і виставок просвітянських видань.
9. Провести низку науково-практичних конференцій в університетах з проблем, якими опікується “Просвіта”.
10. Обговорити з керівництвом Суспільного мовлення і телебачення можливість відкриття спеціальної просвітянської програми.
11. Розробити і виготовити пам’ятну ювілейну просвітянську відзнаку для нагородження всіх просвітян.
12. Порушити перед Президентом питання про повернення “Просвіті” її історичних майнових об’єктів.
Національний організм України вражений тяжкою недугою, спричиненою тривалим московським поневоленням, яке вперто знову накидають нам у різний спосіб — від окупації української території до фізичного винищення українців, що є безпосереднім свідченням геноциду української нації. Теперішня русифікація — це продовження колонізації України у витонченішій формі, аніж це було за часів совєтської імперії. Десятки радіо і телеканалів, мільйонні наклади російських газет (від “Вєстєй”, “Сєгодня”, “Факти”, “Рабочая газєта”, “Ізвєстія”, “Комсомольская правда”, “Московский комсомолєц” до різних кросвордів, гороскопів і порадників), безмежна кількість російських книг, виданих зокрема й в Україні, покликані запресувати український національний організм, розбити його цілісність, дезорієнтувати, паралізувати волю нації до самозбереження і саморозвитку, яке єдино можливе в межах своєї власної держави, яка носить умовний характер, номінативний, а не змістовний. Для змістовного наповнення необхідні першочергові зусилля з деколонізації України в усіх її національних сферах: від зміни мовного законодавства до “своєї правди і сили”, за формулою Т. Г. Шевченка. Внаслідок так званих “демократичних” перетворень українців позбавили права на засоби виробництва, на свої надра і копалини, на власні угіддя, на рідну землю, з якої нас злиднями, безробіттям, безперспективністю витісняють.
Українські землі вже не належать українському селянинові. Латифундисти компрадорського розливу заволоділи всім масивом українських чорноземів. Українське село деградує, зубожіє, обезлюднює, вимирає… Руйнується вся аграрна сільська інфраструктура: закривають школи, відсутні медичні та культурні заклади. Щороку з мапи України зникає близько 20 сіл. Село, яке в усі часи нашої історії було головним чинником самовідтворюваності української нації, завжди першим брало на себе удари україноненависників. Ті, хто планував і здійснював нищення України як держави і українців як нації, чітко усвідомлювали наслідки, коли доводили до банкрутства наші прибуткові підприємства, вирізали на брухт обладнання заводів переробної галузі, зокрема цукрові, консервні, хлібозаводи, закривали відгодівельні комплекси, селекційні центри. Таким чином нас позбавляли вічно відроджуваного національного первня, завдяки якому українська нація виживала протягом кількох століть московського поневолення.
І цей удар по селу, по українству значно небезпечніший, аніж військові дії на сході України, де, власне, за потурання російським колонізаторам упродовж 25 років української незалежності ми були позбавлені будь-яких прав, були меншовартісними і на Луганщині, і на Донеччині, а нашу українську мову випхнули на маргінеси… Синдроми нашої хвороби добре відомі, як відомі й межі деградації. Але також відомі рецепти задля запобігання колапсу українського організму. І ми, просвітяни, неодноразово озвучували їх у зверненнях, апеляціях до влади, у вимогах на всіх майда нах України. Бо це наш обов’язок, обов’язок тих, хто належить до когорти будителів нації, просвітян, які наступного року відзначатимуть дату постання організації “Просвіта”, яка за півтора століття зробила більше, аніж усі політичні партії. Тому питання культурного відродження, повноцінного функціонування української мови, відновлення повноформатного українського інформаційного простору, розробка і впровадження в життя програми розвитку української мови, підтримка державної програми “Українська книга”, розширення книготорговельної української мережі, ухвалення нового закону про українську державну мову, розвій національної освіти, заборона функціонування російськомовних теле- і радіоканалів, створення просвітніх програм, присвячених українській історії, її героїчному минулому гостро постають перед українським суспільством. “Просвіта” як організація і кожен просвітянин мусять активізувати свою діяльність у різних царинах суспільно-політичного життя країни. Насамперед це стосується ухвалення закону про українську державну мову. Враховуючи те, що ми живемо в інфор маційному суспільстві й можли вості українців як корінної титульної нації обмежені (дивімося правді у вічі), треба навчитися використовувати будь-які ЗМІ для пропаганди української націо нальної ідеї, розвінчувати пропа ганду “Русского міра” і діяльність його п’ятої колони в Україні. Просвітяни, які покликані стояти на захисті національних цінностей, української державності, не мусять мовчати і тоді, коли бачать приховану антиукраїнську діяльність нашої влади. Треба подвоїти нашу просвітянську роботу з військовиками, студентською і шкільною молоддю. Вимагати від влади визнати освіту і науку найголовнішими пріоритетами в реалізації Стратегії сталого розвитку “Україна-2020”, зарахувавши їх до “вектора розвитку” та до десятки першочергових завдань модернізації країни; збільшити фінансування освіти, матеріально-технічне і навчально-дидактичне забезпечення, спрямувавши на її потреби не менше 7 % ВВП, уможлививши поступове входження України до 50-ти кращих країн світу (за показниками якості освіти РІSA). Упродовж останніх років видатки на первинну, середню та професійну освіту в Україні постійно падали — до 4,3 % ВВП у 2014 р., 3,7 % — 2016 го; сприяти збереженню та удосконаленню мережі дошкільних установ, значно збільшивши по казники охоплення дітей суспільним вихованням відповідно до потреб (2015—2016 н. р. — 56 %); забезпечити рівні права на здобуття дошкільної освіти як первинної складової системи безперервної освіти. Дошкільна освіта має стати доступною і бе зоплатною; “нова українська школа” має формуватися на якісній освіті і характеризуватися 3 ма основни ми принципами: 1) якісне нав чання; 2) якісні засоби навчання; 3) якісне соціокультурне середо вище; не допустити руйнації професійно-технічної освіти, передав ши не лише відповідальність міс цевим органам влади і громадському самоуправлінню, а й на лежно фінансово і ресурсно її забезпечуючи, уможлививши загальнодержавне бачення кореляції ринків праці й професійної освіти в Україні, її адаптацію згідно з вимогами ринку, потребами людини, народу, національної економіки і соціальної політики; зупинити ліквідацію позашкільних навчальних закладів, що суперечить основним засадам державної політики (ст. 9 Закону України “Про позашкільну освіту”) і створює вкрай несприятливі умови для фізичного, культур ного, інтелектуального розвитку дітей та молоді; забезпечити виконання Закону “Про наукову і науково-технічну діяльність” передусім у частині фінансування науки — 1,7 %. (За останні 5 років цей показник ніколи реально не перевищував 0.47 %. У Європі він складає 3 %, Ізраїлі, Швеції — 4 %, США — 4,5 %, Японії — 7 %.
Нині видатки української держави на науку становлять близько 0,16 %!); необхідно збільшити фінансування науки до 3 % від ВВП та оптимізувати використання коштів, захистити інтелектуальну власність, стимулювати іннова ційну діяльність, підвищити престиж і соціальний статус ученого, зупинити міграцію (в таких катастрофічних масштабах!) інтелектуального потенціалу нації; не допустити науково-технічної контрреволюції, наступу можновладців і політичного олігархату проти науки, яку завжди прагнули використовувати в Україні для ідеологічного обслуговування. Слід виходити з того, що наука потрібна передусім народу, без неї держава стає напівколоніальною. Витіснення науки з державних пріоритетів, падіння її престижу як привабливого виду життєдіяльності, особливо для талановитої молоді, стало причиною економічних і соціальних негараздів, розвалу наукових шкіл, унеможливило оновлення наукового персоналу; 3. зупинити згубну для національної безпеки тенденцію на зменшення держзамовлення у ВНЗ, не ігнорувати в цьому досвід кращих освітніх систем і практик, не допускаючи безповоротної втрати людського капіталу (на початку минулого навчально го року до зарубіжних ВНЗ вступили 60 тисяч українців). У часи війни є необґрунтованими, марнотратними і несправедливими видатки з державного бюджету на фінансування 5-ти парламентських партій (2016 р. — 391 млн грн., 2017 р. — 442 млн грн; мільйонні зарплати високопосадовців державного “Нафтогазу”, Національного банку, Укрзалізниці та багатьох ін., якщо 2016 року середня зарплата по країні складала 5188 грн, а серед наукових працівників — 4352 грн. Освіта всіх рівнів за змістом і формою має бути національною. Виховання з раннього дитячого віку і впродовж життя любові, поваги до України, батьків, народних традицій і звичаїв, державної мови, власної історії, національної культури, рідної природи, духовних символів і цінностей Українського народу — найважливі ше стратегічне завдання освітньої політики; скасувати закон України “Про засади державної мовної політики” (“закон Ка-Ка”), який зігнорував норми Конституції України (ст. 10), рішення Конституційного Суду 1999 р. про статус державної української мови. Мова освіти всупереч національним інтересам та Конституції України не може і надалі визначатися статтею 20 згадуваного вище антиукраїнського “закону”, який руйнує державну, політичну, духовну єдність, національну ідентичність; ухвалити новий закон України “Про українську державну мову”, який консолідує суспільство і зміцнить українську державність, якісно змінить усю освітню і науково технічну мовну політику; необхідно удосконалити й посилити вивчення державної укра їнської мови в школах, де навчаються діти національних меншин, активно використовувати систему поглибленого вивчення ними української мови та літератури, зокрема і за рахунок російської мови, яку як другу іноземну вивчають нині у 23—25 % шкіл України; розширити український мовно-культурний простір у системі вищої школи, яка продовжує русифіковуватися, зокрема і на рівні університетів, які отримали статус “національного”, особливо приватних ВНЗ, виховуючи майбутню денаціоналізовану ін телігенцію, що гальмує поступ до єдності політичної нації; якісно удосконалити (відповідно до світового і європейсько го досвіду) концепції і зміст історичної, літературної та мистецької освіти, реалізовуючи їхній значний націєдержавотворчий і людиноцентричний потенціал. Національна культура і мистецтво мають стати методологією освіти. Не допустити мінімізації на всіх її рівнях гуманітарної складової, коли зменшується кількість годин на вивчення української мови та літератури, національної культури, історії України, філософії, вилучаючи, починаючи з початкової школи, музику й образотворче мистецтво як обов’язкові предмети, збіднюючи зміст художньої освіти в педагогічних ВНЗ; удосконалити гуманітарну політику держави у сферах науки, культури, освіти, інформації, системі національного виховання, формуючи громадянина і патріота, інтелектуальну і духовну особистість, можна передусім завдяки ефективній протидії згубній зовнішній гуманітарній, ідеологічній, інформаційній ін тервенції, впливу чужих нашому народу “цінностей”, що здійснюються через ЗМІ, книгу, Церкву, історію, національну культуру, діяльність антиукраїнських організацій і політиків; якісно вирішити проблему української книги (наукової, художньої, суспільно-політичної, публіцистичної), навчальних підручників (в Україні на одну людину друкується лише 0,5 книги). Зупинити інтервенцію колоніальних товарів із Росії, які містять згубну для української нації ідеологію. Зобов’язати Міністерства культури, освіти та науки виробити ефективну стратегію співпраці з творчою частиною суспільства щодо нарощування можливостей і впливу державної програми “Українська книга” для національно-патріотичного і громадянського виховання, інтелектуального розвитку молоді; створити розгалужену мережу сучасних бібліотек з інформаційним доступом до світових джерел наукової та культурної спадщини; здійснювати громадянське виховання, опираючись на історичну пам’ять українського народу, національну ідею, державну, національну, особисту гідність, впроваджуючи українознавчі цінності відповідно духовного, культурного, господарського, інтелектуального, природного потенціалу і стратегічної перспективи українства; необхідно удосконалити й посилити вивчення державної української мови в школах, де навчаються діти національних меншин, активно використовувати систему поглибленого вивчення ними української мови та літератури, зокрема і за рахунок російської мови, яку як другу іноземну вивчають нині у 23—25 % шкіл України; розширити український мовно-культурний простір у системі вищої школи, яка продовжує русифіковуватися, зокрема і на рівні університетів, які отримали статус “національного”, особливо приватних ВНЗ, виховуючи майбутню денаціоналізовану інтелігенцію, що гальмує поступ до єдності політичної нації.
