Катерина МОТРИЧ
Продовження.
Початок у ч. 13 за 2017 рік
Я влила у ці слова про рідну землю, може, забагато почуттів і величання, бо боюся за неї, нашу рідну і єдину. У мене, на відміну від моєї приятельки, вже давно поселився в душу страх — темний, волохатий. Боюся, щоб вона, наша рідна земля, не стала товаром у руках спритних і грошолюбних, не стала власністю торгашів, людей нечестивих і непатріотичних, які поки що сидять у своїх криївках і чекають, що ось-ось те, що вони вже фактично зробили своєю власністю, їм дозволять узаконити. Що прогульники-законотворці таки зберуться в той фатальний день і двісті двадцять шість кнопок буде натиснуто на їхню користь. І вони умент стануть поміщиками, великими землевласниками з численними кріпаками, яких вони також зуміють привласнити.
Боюся, щоб на продаж родючих наших земель не збіглося грошовите “арбайтерство”, не притягло на наші чорноземи цистерни з хімією, не залило їх нею і не викачало з неї всі соки, весь гумус, повністю переродивши структуру ґрунтів, рослинного світу, світу комах, звірини, птахів, що просто сконають від цього. Боюся осуду, гніву наших нащадків, які, може, будуть розумнішими, патріотичнішими і щасливішими, ніж ми, і щоб не прокляли нас, немудрих, недбайливих, з ментальністю метеликів-одноденок, що залишили їм такий понищений і занапащений спадок, одержавши його благодатним від своїх предків.
Боюся, щоб новий власник-чужинець чи свій яничар, якому море по коліна, не перетворив наші чорноземи на приватні сміттєзвалища, крематорії, погребельні ями для хімії і радіоактивних відходів. І хто йому дикуну-печернику заборонить це робити на власній землі? Хіба ж уже не стогнуть українські села від таких бізнесменів-варварів, що отруїли ґрунти, ставки, криниці й повітря своїми підприємствами, бізнесовим варварством, з чого вони мають зиск, а народ — хвороби, масові смерті та отруєне життя. Вже навіть промишляють приватники асенізатори, які випорожняють свої цистерни поблизу сіл. У них свідомість і моральні гальма залишаються печерними, і вони сунуть безборонно, затиснувши каменюку в руках, дарма, що плоть їхнього вмістилища рухається в крутих автівках.
Боюся, щоб осквернена земля не образилася на нас і не відповіла ще руйнівнішим бумерангом: змінами клімату, до яких генетично не звикли українці, ще хвороботворнішими пестицидними плодами, виснажливими суховіями і спекотами чи безкінечними дощами. Щоб вона не захотіла звільнитися від нас. (Пораючись останніми роками біля землі, я несподівано відкрила вражаючу її здатність: вона викидає з себе непотріб. І ти десь на стежці, в траві чи на грядці раптом знаходиш камінь, якого вчора не було шмат скла чи полив’яного горщика). Земля викидає те, що неорганічне їй, що порушує її внутрішню гармонію. Дай Боже, щоб і нас вона, за наше немудре до неї ставлення, не сприйняла, як уламок черепків чи пластиковий посуд.
Але у цього мого страху ще є старший брат. Він більший і важливіший. Боюся, щоб продаж землі і прихід у наші села нових панів не породив нове кріпацтво і нове рабство. Українські селяни за роки незалежності ще не звільнилися від колгоспного “раю”, від хамуватих диктаторів голів колгоспів, розгнузданих матюкливих бригадирів, крикливих ланкових, не відчули себе вільними самодостатніми людьми. Система, нав’язана північним деспотом, — кріпацтво, колгоспи, — де людина була знеособлена, без паспорту, всяких прав і свобод (ще і моє покоління не випускали з колгоспу у вільне життя без дозволу тупого начальничка. Мені, що закінчила школу із золотою медаллю і вступила до КДУ на факультет журналістики, голова сільради не хотів видавати дозвіл і довбав мене: “Ось твій батько працює в кузні ковалем і ти б продовжила його справу. Чого тобі їхати з села?”) Такий тупий деспотизм породив у наших людей страх перед владою. Ще не очистилися нові покоління від цієї спадковості, а вже вилупився з того ж таки яйця дракона новий всеїдний деспот. Він “хаває” всіма пащеками відразу, трощить зубами, перемелює щелепами, у нього з’явилися додаткові залози внутрішньої секреції і видовжився кишківник. У нього курячий рефлекс — гребти під себе і пряма кишка, яка потребує постійного безперервного наповнення. Через нього в Україні так тхне екскрементами…
Дуже боюся, щоб народ, не випрямившись від колгоспного рабства, не потрапив у рабство новітніх баронів і барчуків, на чатах яких недремно стоятиме куплений і навіть приватизований цербер — судова система, яка ніде і ніколи не захистить просту людину, охоче кине її за ґрати, щоб не заважала, не ремствувала і не плуталася під ногами в грошовитого “господаря життя”.
Боюся, щоб прихід у наші села таких господарів, які нещадно будуть викачувати із землі всі соки, не доруйнував той пласт національної культури, яка ще подекуди жевріє. Колгоспний совкізм уже зруйнував її, той огром пісень, прислів’їв, приказок, які складало село. Ними стала багата національна культура. І ті народні пісні, що ще жевріють у нашій пісенній культурі, витікають із минулих і позаминулих століть. Назвіть бодай один пісенний шедевр за останні 50—100 літ, який народився б у селі і став би народним. Який би можна було б поставити поруч із “І туди гора, і сюди друга”, “Місяць на небі”, “Ой, горе тій чайці, чаєчці небозі”. Із тими козацькими, кріпацькими, сирітськими, вдовиними, чумацькими, гайдамацькими, строкарськими, рекрутськими, стрілецькими, за якими можна прочитувати історію України.
Село оніміло, його зігнули, виродили, позбавили голосу і співу. Воно давно вже не співає так, як колись співало на весіллях, хрестинах, вхідчинах і заручинах. Його пісенний дух впав у кому, воно незмінно справляє всі домінантні події так, як і справляло, але вгодовано сидить за столами, що вгинаються від наїдків, гомонить про нові страви, хвороби, кляне злодійкувату владу, але не співає. Не співає, як колись! Коли хутори змагалися вечорами при місяці та зорях, хто кого переспіває і хто знає більше пісень. Навіть кріпацтво породило свої пісні. А нині перегодоване, перепрацьоване, втомлене і… деградоване. Молиться здебільшого в церквах московського патріархату, бо “це наша церква і так було всігда”, зі сміхотворною вимовою молиться за “своїх сродніков”, молиться за “власть і військо”, навіть не підозрюючи, що це за Путіна і Кіріла та за тих, що вбивають їхніх синів. Отаке воно нині — село, готове прийняти будь-яке насилля і будь-якого нового господаря, навіть не спробувавши дати йому якусь критичну оцінку. В селах вже давно прижилася наймитська фраза “роблю на хазяїна”. Але є в тому і певний позитив: селяни упевнилися, що не можна красти, як у колгоспі, не можна ступати у володіння “хазяїна”, бо можна вийти калікою або й узагалі не вийти. Професія колишніх колгоспних об’їждчиків, які пантрували, щоб навіть діти не збирали на полі колоски, жорстоко били людей, волочили по стерні дітей, відновилася у жорстокішому варіанті. (Так волік по стерні мою п’ятирічну сестру і його зупинила мати з косою в руках). Тих, що не лише волочитимуть за ноги дітей і дорослих по стерні, а й спокійно вистрелять у них, бо це, мовляв, приватна власність, буде більше, ніж ми можемо уявити. І матерів із косами в руках теж вистачить. І в багатьох українських селах ці процеси вже стартували, хоча офіційного продажу землі ще не було.
Було сумно і боляче, коли років 7—8 тому я приїхала до рідні в село і розмовляла з нашою родичкою. Вона якось покірно, богобоязливо і водночас радо розповідала, що працює у нового хазяїна, та “не простого”, а француза, який, виявляється, вже давно порядкує на наших чорноземах. Вирощує буряки і вивозить їх кудись за кордон. Щедро заливає нашу землю хімією, “аж поле смердить і надихаєшся неї так, що в горлі пече і печінка болить”. Говорила впокорено, не як та, що з діда-прадіда порається коло землі, а як безправний наймит. Хвалилася, що зважилася на “відважний вчинок”: попросила француза привезти таку кепку, як у нього, для внука.
Мій страх не безпідставний. Бо цих людей, ментально невільних, що не звільнилися ще від колгоспного рабства, надто легко загнати в нове. І їхня сміливість далі ніж попросити в хазяїна “кепку”, не піде. І це буде новий важкий удар по нації. Неоголошений феодалізм не лише стукає в двері, а давно їх прочинив, поваливши українців моторошними тарифами, за якими надприбутки вчорашніх наперсточників-рекетирів, а сьогоднішніх володарів не лише велетенських промислових галузей, концернів, а регіонів із мільйонами підлеглих напіврабів.
На Донбасі вже все нібито вирішено. І народ (що мовби лише грав у масовках у цьому кривавому спектаклі, коли “хазяї” організували цю бійню, під “прикольною” назвою АТО, з виходом на ДНР—ЛНР, а нині несподівано для себе втратили над ними контроль і поволі збирають врожай із свого засіву) дякує за допомогу, принизливі харчові набори, які йому дають. Дякує зі сльозами на очах. Він не хоче включати мислення і аналізувати, чого в нього відібрано те, на що він має право, а тепер його підгодовують, щоб не вмер, як бездомних безхатьків чи жебраків. Він же знає поіменно натхненників, поводирів і спонсорів цього Апокаліпсису шахтарського краю під кодовою назвою “русская весна”. Знає весь престольний Київ їх поіменно і тремтить від цих імен навіть Феміда з виколотими очима, сахається їх вся мантієносна братія і навіть не наближається до них: закодована, як алкогольнозалежний, прогнута, а подекуди і коліннопреклонна. Їхні імена вибиті на тих скелях всенародного гніву і ненависті, над якими стоїть єдине слово: “Прокляті”. Влада ж “із альтруїстичних міркувань” дозволяє їм і далі ковтати Україну, навіть віддає у власність заповідники. Лише мудра і вічна Україна знає, що вдавляться, як вдавилися нею всі, що не знали міри…
Дай Боже, щоб у наших селах не сталося того, що сталося на Донбасі. Щоб на зміну хамовитим головам колгоспів, розгнузданим бригадирам і злодійкуватим комірникам не прийшли жорстокі власники землі і не загнали селян у нові резервації. Щоб не зруйнували одвічний космос буття тієї частини народу, яка відповідає перед Творцем за землю. Те, що чужинці, власники землі (як це жахливо звучить), та чужинці свої позбиткуються над нею і занапастять її, немає жодного сумніву. Може, хтось із цього й матиме зиск (як мали з вугілля, яке возили з окупованих територій), чиїсь руки добряче нагріються і в цих грошових потоках, які потечуть з нашої землі, але не українці і не українські села.
Для зайд і торгашів вона лише товар, а для нас — свята, рідна, єдина. Бо до нас вона перейшла від наших предків непоруйнованою і не знищеною. Бо лише ми, українці, відчуваємо, як вона дихає навесні, влітку, восени, які сни їй сняться під снігами, які ключі засівають її радісним “курли” ранньої весни і сумовитим прощальним криком восени. І в цьому вічний, не людьми писаний закон земного єднання народу із землею, встановлений Творцем.
Тому маю цей страх, як українка з діда-прадіда з тих, кого називали оріями. І цей страх має цілком конкретні підстави. До продажу землі не готова ні держава, ні суспільство. Держава олігархату-корупціонерів-казнокрадів. Навіть страшно уявити, яку покару й прокляття пізнає Україна, коли її злодії-віртуози без гальм і совісті запустять свої щупальці у ті грошові потоки, які рушать від продажу землі. Вже на Донбасі цей отруйний плід вродив. Уже охлос, у біографії якого дрібні кишенькові подвиги, рекет, ігри в казино, за копійки придбав великі промислові підприєства. Нині “русская весна”, яку вони так активно закликали, впала на них несподіваними морозами, бо на всякого хижака є хижак ще хижіший… І той хижак, що на “Градах” і “Буках” приніс на нашу землю “русскую весну” і “коктейлі Путіна” — найкровожадніший. І дружби з ними у тих, що перетворили Донбас на анклав мільярдних потоків, смертоносних копалень і дешевих рабів, спраглих кремлівської “весни”, не вийшло. Але діло зроблено, і втрат та ран України не злічити. Втішає, що ця злочинна неукраїнська сила одержала щигля від свого господаря. Щоправда, вона не журиться і вішає українцям локшину на вуха, затискає їх зрослими тарифами за спожиту електроенергію, доводить, що без їхнього антрациту ми задихнемося. Так, мовби в нас немає свого антрациту на копальнях Західної України, Черкащині, Дніпровщині, немає атомних електростанцій, які виробляють дешевшу електроенергію. І влада підспівує цій істерії, лякає віяловими відключеннями електроенергії, називає блокаду злочином проти України, погрожує активістам непосильними штрафами і що найпечальніше, як кажуть французи, “де жа вю” — це вже нам знайоме. Ми щось подібне бачили, ми вже пережили Януковича і той злочинний легіон, що звався його партією і його владою.
Ось такі господарі газдують нині “на нашій, не своїй землі”. Хоча дуже хочеться, щоб Господар повернувся до землі сповна. Он скільки українських полів перетворилися на цілинні. А на викуплених у селян паях господарюють нечисленні власники. З селянами вони мовби й чесно діляться ранньої осені врожаєм, наділяють їх зерном, олією, борошном. І селянина (почасти того, що живе в Києві чи інших містах, але має колгоспний пай від батьків), він перетворює на спокушеного “трударя”. Адже весь його “труд” — це перевезти з колишньої колгоспної комори 7—10 мішків зерна до власної комори та ще взяти тару на олію і торби на борошно. Це вигідно, бо зерно можна й недешево продати. Ось у таких реаліях ми живемо. І сміх, і гріх, і лиха повний міх.
Далі буде.
