Філософсько-педагогічні етюди

Олексій НЕЖИВИЙ, письменник, доктор філологічних наук, професор

Дівчинка і клен
“Із татом ми посадили клен біля нашої дев’ятиповерхівки, коли мені виповнилося три роки. Саджанець був невеличкий, він ледь сягав до пояса. Однак через два роки ми вже зрівнялись, що доставляло втіху, навіть радість, адже у перший рік кленок доводилося часто поливати, бо літо видалося вкрай засушливе. Цю роботу найчастіше виконувала я, а тому дехто з подружок навіть заздрили, коли клен почав стрімко виростати. Ось він уже зрівнявся з другим поверхом, потім вище. Коли ж мені виповнилося п’ятнадцять, із нашого балкона на четвертому поверсі можна було торкнутись рукою до його ніжно-зеленого листя.

Тепер школу доводиться закінчувати в Полтаві. Стою на прекрасній каштановій алеї, а чомусь бачу наш клен, хоча в рідному Луганську не була майже рік. До речі, там я навчалася в українськомовній школі і спілкувалися з ровесниками рідною мовою. У Полтаві всі школи, звісно ж, українські, але однокласники спілкуються якоюсь мішаниною, а точніше — суржиком, та ще й зауважують, чому, мовляв, не розмовляю, як вони”.

Цю творчу роботу “Найкращий спогад дитинства” написала учениця однієї з полтавських шкіл, колишня мешканка Луганська, або, як говорять офіційно, тимчасово переміщена особа. Як бачимо, її духовний світ назавжди пов’язаний з рідним краєм, довкіллям, де народилася й росла. Ні евакуювати, ні тимчасово переселити або замінити іншим, найрідніше просто неможливо. У цьому й полягає трагізм, значні духовні, психологічні випробування десятків тисяч дітей, учнів, що змушені виїхати з Луганської та Донецької областей.

Думається, саме вони і є найбільшими жертвами тимчасової окупації українських земель. Дитинство і юність насамперед потребують справжності й правдивості, тобто величезного гуманізму рідного краю.

Піонерські пряники
Сьогодні знову донька в магазині попросила: “Тату, купи пряників”. Федір зробив вигляд, що не дочув і чомусь голосніше ніж треба мовив: “Зважте нам печиво, ось те, найдорожче. Півкілограма”.

Донька взяла пакет із печивом. Дорогою додому мовчали. Федір знову згадував пряники інтернатівського дитинства. Вони були зовсім не схожі на сьогоднішні. Якісь світло-коричневі на колір і ледь-ледь солодкі, а тверді-твердісінькі, бо щоб розгризти, треба водою розмочити. Із якого борошна зроблені, на смак важко визначити, бо тоді, на початку шістдесятих, у житній хліб додавали перемелений горох і кукурудзу.

У третьому класі він так і не поласував жодним пряником, хоча у школі-інтернаті їх давали щодня на полудень, через три години після завжди пісного обіду, коли їсти хотілося найбільше. Їх розкладав черговий із списком у руках. І Федір уже знав, що пряника він не скуштує, бо знову покараний згідно з рішенням ради їхнього третього класу, тобто вибраного колективом органу самоврядування, де вирішальне право голосу належало вихователеві Вікторії Митрофанівні. Вона ж і визначила, вручивши список черговому, хто позбавлений єдиних ласощів їхнього сирітського дитинства.

За будь-яку провину або, як говорилося, порушення правил соціалістичного способу життя радянського піонера, пряник належало з’їсти тому, хто перший доповідав вихователеві про провину однокласника: невчасно застелене ліжко, не випрасуваний піонерський галстук, отриману двійку чи зауваження на уроці, не закритий вчасно кран, запізнення на лінійку або чергове шикування.

Його сусід по парті Сергійко знову з гордим виглядом перераховував свої пряники і, задоволено посміхаючись, говорив: “Сьогодні аж шість”. Його й прозивали чомусь Шостакою, або Клепачем, бо на учнівському жаргоні донести про якесь порушення означало “наклепати”…
“Знову печива купили, а пряників забулися?” — це вже дружина незлостиво. Донька, розуміючи, позирнула на батька: “У магазині сказали, що завтра привезуть. Правда, тату?”.

Недавнє сновидіння
Етюд
Цієї ночі знову сон якийсь незвичайний, навіть фантастичний. Немов би я не професор і не доктор філологічних наук, а знову асистент-початківець, як більше тридцяти років тому. Отож подаю текст лекції завідувачу кафедри, а той глянув і каже: “Навіть читати не буду, бо не тим розміром роздруковано, не за тією формою, що мною затверджена!

А ще ми можемо прийняти рішення, що не тільки публікації ваші за 2016 рік вважати недійсними, а й життя на Полтавщині. Ось так!”
— Чому? — запитую.
— Бо не відповідають профілю…
— Де ж таке рішення ухвалите? Адже життя і слово рідне — це Дар Божий.
— На засіданні бюро обкому комсомолу! Де ж іще?
— Що, знову секретарюєте, тобто не тільки керуєте, а й спрямовуєте та надихаєте? А значок той де подівся?
— Ми тепер особливими знаками помічені, однак не кожному дається право їх розпізнати.
Отакий сон привидівся, прости Господи.

Related posts

Leave a Comment