«Чия земля?..»

Катерина МОТРИЧ Продовження. Початок у ч. 13 за 2017 рік Я влила у ці слова про рідну землю, може, забагато почуттів і величання, бо боюся за неї, нашу рідну і єдину. У мене, на відміну від моєї приятельки, вже давно поселився в душу страх — темний, волохатий. Боюся, щоб вона, наша рідна земля, не стала товаром у руках спритних і грошолюбних, не стала власністю торгашів, людей нечестивих і непатріотичних, які поки що сидять у своїх криївках і чекають, що ось-ось те, що вони вже фактично зробили своєю власністю, їм дозволять…

Read More

Посаг Анни

Галина ПАГУТЯК Майже двісті років тому Василь і Маріанна Михаці віддавали заміж дочку Анну. Їй було 19 років. Її нареченому Миколі Модрицькому також 19. Він був ще неповнолітній і до того ж сирота — батько Стефан помер. У нього були ще старший брат Андрій і молодший Василько. І Михаці, і Модрицькі належали до дрогобицьких передміщан. Передмістя Завіжне, відразу за солеварнею. Історики радянського періо­ду змальовували передміщан як селян чи бідних ремісників, які й одягались як селяни в сіряки, свити з домотканого сукна. Теперішні історики намагаються довести, що галицькі міста були не…

Read More

Татарів

Дмитро ПАВЛИЧКО І У Вербіжі, в селі над Прутом, живе статечний господар, п’ят­десятилітній характерник Юрій Бордуланюк, знаний тим, що перелітає широке плесо ріки, ніби перескакує з берега на берег. Загадкова, самотня, літаюча людина. Вдівець. Має пару коней і двадцятилітнього сина Василя. — Тату, послухайте, маю щось важливе сказати. В селі буде ґвалт. З двох боків, із Коломиї та з Іспаса надійдуть німці. Буде облава. Хапати будуть молодь до рейху. Біда. Я нині мушу здемидіти. — Як то здемидіти? — Зникнути в гори. — Куди в гори, чого в гори, а…

Read More

Земля, мова, мати

Галина ПАГУТЯК Колись я подорожувала по Хмельниччині і милувалася велетенськими полями пшениці, які ховались за обрієм. Такі картинки можна побачити в рекламі українських продуктів чи кандидатів у депутати. Серце мліє від такої краси. Рівно, чисто, бездоганно, без жодного макового цвіту чи волошок. Я пам’ятаю невеликі кострубаті поля свого дитинства, колоски де вищі, де нижчі, де повні, а де ледь-ледь. І як люди сіяли жито, аби мати хліб свого печива, чорний із кмином, величезний, який різали на частини і носили сусідам, щоб скуштували. Приятелька вислухала мене і розповіла про секрет тих…

Read More