Посаг Анни

Галина ПАГУТЯК

Майже двісті років тому Василь і Маріанна Михаці віддавали заміж дочку Анну. Їй було 19 років. Її нареченому Миколі Модрицькому також 19. Він був ще неповнолітній і до того ж сирота — батько Стефан помер. У нього були ще старший брат Андрій і молодший Василько. І Михаці, і Модрицькі належали до дрогобицьких передміщан. Передмістя Завіжне, відразу за солеварнею. Історики радянського періо­ду змальовували передміщан як селян чи бідних ремісників, які й одягались як селяни в сіряки, свити з домотканого сукна. Теперішні історики намагаються довести, що галицькі міста були не українськими, що там поголовно мешкали поляки і євреї, і що це вони сформували міську культуру. Однак досить взяти акти війтівських судів і греко-католицькі метричні книги, щоб переконатись у протилежному. У першому випадку — передміщани зовсім не були жебраками і ніколи не вважали себе селянами. Вони створили оригінальну субкультуру, національну за духом, і серед них було дуже багато нащадків дрібношляхетських родів. У другому випадку на допомогу приходить статистика: упродовж кількох століть передміщанські роди розростались, не змінювали ні мови, ні віросповідання, і мали величезний вплив на формування міського середовища. Вони володіли землею і ремеслом, що давало змогу укоренитись надовго. І такі самі права, як і міщани.

На початку 18 століття заможні передміщани одягались як шляхтичі — в жупани, шовкові сорочки зі срібними ґудзиками, зрештою, серед них було і багато шляхтичів.

Але повернемось до Анни Михаць. Згідно зі шлюбною угодою вона отримувала спадок від батьків і ні на що вже не могла претендувати. І то була її власність, яка не переходила до чоловіка. Йдеться про 1822 рік, коли ще не існувало демографічної кризи і батьки давали дітям землю при одруженні. Земля у передмістях коштувала дорого: сюди входили земля під будівлями, город, поле, пасовисько, сади. Ділянки могли знаходитись у різних місцях. За підопічним Миколою опікун Іван Кобрин, один з найповажніших дрогобицьких передміщан, віддавав одну третю поля, що межувало з полем Михаців, що, можливо, й вирішило долю цього шлюбу. Він влаштовував родичів наречених, дуже молодих, бо дівчата і хлопці одружувались найраніше приблизно у 22 роки. Справа про одруження Миколи Модрицького і Анни Михаць, що зберігається у Львівському обласному історичному архіві, не пояснює, чому опікун вирішив одружити спершу неповнолітнього Миколу, а не старшого на рік Андрія. Андрій, очевидно, мав іти до війська, на три роки, і не міг отримати дозволу на одруження. Їхня мати, Марія Боховська, померла у грудні 1821 року. Тому опікун вирішив залагодити майнові права середнього сина Стефана — Миколи

Анна Михаць отримала у посаг рівноцінну ділянку землі, пару волів з возом і реманентом, і очевидно, переселилась у дім чоловіка. До справи увійшла шлюбна угода, все було оформлено у писемній формі. З підписами свідків. Для нас особливо цінні ті речі, які розповідають про побут передміщан. Анна отримала нову скриню, дві сукняні верхні одежини — бекеші, одна “гола”, інша підбита хутром. Тобто це не селянська одежа, а міщанська. Три разки коралів, дві спідниці — одна блакитна сукняна, інша камлотова (вовняна з коричневих та жовтих ниток), пояс у смужки, дві хустки доброго ґатунку і одна проста, дві подушки і два простирадла.

Цю угоду підписали свідки: Федір Геврик, Андрій Наум’як, Матвій Михайляк і Ян Боховський (очевидно зі сторони родини матері підопічного). А також учасники — Ян Кобрин (опікун), Андрій Модрицький (брат), Микола Модрицький (підопічний), Василь і Маріанна Михаці і дочка їхня Анна. Микола Модрицький висловив сподівання, що Анна стане доброю дружиною і господинею.

Кожна дрогобичанка мусила мати коралі: або скляні, або натуральні. Її багатство вимірювалося разками намиста. Також дуже важливим елементом одягу були спідниці. Я маю світлину початку ХХ століття, на якій дві сестри Текля і Марія Кушнір, одягнені так само як і сто років до того, але багатше. Десь 12 разків коралів, що сягають до пояса, широкі спідниці із тафти до землі, на плечах хустки. І обов’язково крайки. Коси з вплетеною стрічкою, черевички. Одружені жінки на давніх світлинах теж у коралях, з мереживними фартушками, простоволосі з викладеною короною косою,часом мереживним чепчиком. Дрогобич мав дуже потужний кравецький цех, тому й одягалися міщани й передміщани зі смаком. Анна Михаць не належала до найбагатших жінок, але на 20-ті роки ХІХ століття її посаг був дуже пристойний. На жаль, Анна Модрицька померла через 10 років, залишивши Миколі сина і дочку, і сам він також помер через кілька років.

Ми знаємо лише політичну історію, принаймні, її пропонують історики, але ніщо так не допомагає відчути подих минулого, як деталі, що ними, як правило, нехтують. Сподіваюсь, хтось з нащадків Анни Модрицької з дому Михаць прочитає цю зворушливу історію і зрозуміє, яке це диво, коли скриня з посагом дівчини-передміщанки опиняється в анналах історії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment