Петро СОРОКА
Для означення внутрішньої сутності поезії Надії Кир’ян в українській літературі можна дібрати багато яскравих і промовистих епітетів, оскільки за ними стоїть високе і важке слово “доля”, але мені проситься одне — притишеність. Авторці чужі піар, самореклама і самовип’ячування. Її збірки проходять майже непоміченими для критиків і літературознавців, але не читачів. Про неї пишуть мало, вона не потрапляє у жодні поетичні обойми, однак справжня поезія не може залишитися непрочитаною. І хай при її калиновій свічі відтаюють душею і гріються тільки вибрані читачі, цього досить, щоб слово жило і проривалося у майбутнє, яке, хочеться вірити, все поставить на свої законні місця.
До жодної іншої збірки, здається, я не повертався так часто, як до її вибраного “Свято споминів”. Що це за свято? Чим воно так вабить і магічно притягує, змушує перечитувати і окремі вірші, і всю збірку?
Передусім тим, що це поезія винятково настроєва і залишає по собі щем і трем. Отримуєш втіху не тільки від слів, їхнього порядку у фразі, хоча й це важливо, як від того, що замкнуто між ними. Настрій тут — головне, визначальне, хоча сказати, чим він досягається і обумовлюється, непросто, і навряд чи хто зміг би дохідливо та логічно це пояснити. Усе належить до тайни поезії, її глибинної домени. Один з віршів так і називається “Настрій”. Наведу його повністю, тому що вихоплювати фрагмент — означає все зруйнувати і нічого не зрозуміти.
Встану о четвертій і пішки за місто піду,
повию на вранішній місяць,
закохавшися у гульвісу.
Куплю на Бессарабці безсмертників —
хай у голови покладуть,
коли помру добровільно
чи десь на першій гілляці повісять.
Віддам два п’ятдесят якійсь тітці з торбою,
хай мене сто разів одурять,
заслухаюся дзвоном
Володимирського собору
і не буду ні радісною, ні похмурою…
скажу два десятки образливих слів
тим, за кого ладна віддати душу.
Напишу про всяк випадок заповіт
через кілька днів:
“Поховайте мене під сагайдацькою грушею…”
Відчувається, що вірші, які увійшли у “Свято спогадів”, писалися у різні роки і належать двом епохам: тоталітарній і пострадянській. Але голос авторки і тут, і там звучить однаково рівно, межово щиро, без фальші й озирання на цензора — зовнішнього чи внутрішнього.
У Надії Кир’ян немає прохідних віршів, кожен як вікно у світ чи навіть всесвіт. Їх незглибимість підкуповує і наснажує, зворушує і змушує хвилюватися. Про кожен вірш можна написати окреме цілісне дослідження, тому непросто в невеликій за обсягом рецензії виповісти головне, найпосутніше, умістити його на обмеженій площі газетного відгуку. Мимоволі відчуваєш не те щоб ущербність свого письма, як своєрідне безсилля перед віршами-айсбергами, віршами-материками. Я багато, скажімо, написав про архетип сльози, про те, як переломлюється світ крізь її призму, і ще більше зустрічав про це віршів, тому сподівався побачити це в Надії Кир’ян. Але в неї інше: “Я вже не плакала сто літ і не заплачу”. І якщо вона й пише про сльозу (не сентиментальну сльозливість), то отак:
На дні сльози
вишнева гілочка
тремтить,
обтрушуючи
білі пелюстки весен
на дно сльози.
У поетеси все начебто просто і ясно, прозоро і зримо, без якихось особливих запаморочливих експериментів зі словами і тропами, але це та простота, що дається дуже непросто і яка непідготовленого читача може ввести в оману, дезорієнтувати, навіть збити з пантелику, оскільки її незглибимість відкривається не одразу і потребує роботи душі й мозку:
Іду навшпиньки до любові
в таємній тиші вечоровій.
Все буде приязно і гречно.
На відстані душі — безпечно.
Цілунків не боюсь гарячих
очима. Їх ніхто не бачить,
не чує і не розуміє,
але душа моя німіє…
У цій збірці два види віршів: римовані й верлібри. Римовані, як правило, більшого обсягу, часто притчеві, з вираженою фабулою, верлібри невеликі за обсягом, здебільшого шести- чи чотирирядкові.
А клени такі божевільно жовті,
можна втонути у їхньому танці…
Тонули трамваї, автобуси і пішоходи,
тільки літак гойднувся — і вдалині розтанув.
Такі ліричні мініатюри народжуються зі щасливих знахідок, з глибшого проникнення у навколишній світ і світ речей, з виняткової спостережливості, пильного вдивляння у людину і природу.
Авторка добре структурувала збірку, уклавши сім розділів, але композиційна побудова видається мені умовною, бо окремі вірші з одного розділу легко перетікають в інший, ніби хочуть побути і тут, і там.
Упадає у вічі, що авторка більше полюбляє епітети, ніж метафори (серце поезії), а якщо метафоричне навантаження і наявне (бо як же без нього?!), то, як правило, складається з двох слів: “дими дощів”, “долоні ночі”, “крила кохання”, “листя поцілунків”, “горить горобина”, “хустиночки кульбаб”, “місячний серп”, а епітети впереваж кольористичні: “червоні троянди”, “жовті клени”, “зелені метелики листя”, “зелена нитка”, “перефарбую чорне листя — зазеленію при вікні”… Домінують, щоправда, дві барви: біла і синя. Тут “біло-сині сніги” і безліч білих туманів, білих крил, білих сніжинок, а також білих синиць, білих лісів, білих доріг і навіть білих дерев. “Стоїш у білому, як молода тополька”, — констатує поетеса і зізнається, що “…навіть розпечені фарби — холодні”.
Авторка обходиться без словотворів і рідкісних слів, які так полюбляють вишукувати поети, щоб повертати в літературний обіг, однак високий градус поезії Н. Кир’ян від того не спадає.
Збірка “Свято споминів” дуже сумна за своєю внутрішньою сутністю. Тут багато туги, болю, ностальгії (за ким? за чим?) і ось таких зізнань-зітхань:
— Ти ще жива? — пита сусіда.
Ну що йому я відповім?
Мої зелено-чорні віти —
Межа між мертвим і живим.
Або:
“…Прийшли з трави. І підемо в траву… Мертво, мертво сіється сніг//, Мов борошно з густого підситка. …Чогось так сумно іти в сутінках… …І звично — так звично, аж до нестями, // цей вічний тягар — самоту — нести” …Ніхто мене почуть не хоче, // крім чайника, що на плиті… …О смутку, о печале журавлів… …Той сум, що за душу бере, стоїть неперейденим полем…”
Де сум і печаль, там невідворотна та незникома тінь смерті.
А смерть вириває зі світу світ.
Страшнішої кари немає.
У збірці чимало патріотичних мотивів, але позбавлених тріскучої риторики і голого пафосу. Все на надриві, на боліннях, на сумних внутрішніх осяяннях:
Мені відкрилась істина гірка.
Народ мій — раб. А я його дочка.
Народ мій — раб. А в мене є сини.
Невже рабами будуть і вони?
Окремий розділ під назвою “Ностальгія” складають інтимні вірші, у який увійшло усього вісім поезій, але в них розгортається майже епічна любовна драма, де кожен вірш як своєрідна епоха, бо “Це не любов, але це щось таке, // Чому і назви на землі немає….”
Якщо авторка і пробує експериментувати на рівні слова, то робить це не ради голого штукарства чи самої гри, а щоб вивільнити у слові його незглибиму суть, відкрити слово-всесвіт, слово-дію, як-от:
Заарештовують.
Реабілітовують.
Підсолоджують.
І обпльовують.
Похвилюємось.
Пострибаємо —
і лякаємось
чи звикаємо.
Забувається,
і дрімається,
і кохається,
і співається…
Вірші, увочевидь, давні, та хіба вони не звучать сьогодні актуально в країні, де мало що міняється?
Програмний вірш поетеси під назвою “Вибір координат” винесений поза розділи і виставлений на щит як програмне мотто, як заклик:
“Не мають значення роки, ані століття. Єднає нас лише мета буття на світі. Чи ти король, чи ти жебрак — це не важливо. А те, що мусиш ти вчинить — роби сміливо! Коли безчестя навкруги, не діє право, коли летить у тартари твоя держава, а рідне місто чи село з’їда розтління, ти просто мусиш зупинить оце падіння. І не страшні тоді тобі ні смерть, ні грати. Твій вибір означає: жить! Не існувати”.
З цим віршем перегукується і така промовиста й містка строфа:
Поет починається з болю,
Поет починається з рідної долі.
Поет починається з крику півня
І з колискової пісні.
Окремі вірші Надії Кир’ян нагадують казкові полотна Марії Приймаченко і Ганни Собачко, стільки в них незвичного, учудненого і чудесного:
“Мама зліпила жайворонка, хотіла спекти, а він полетів. Відтоді щовесни шукаю в небі птаха, зліпленого з тіста”.
А ще у “Святі споминів” зустрічаються вірші, що, здається, призначені для дитячого читання, але, що цікаво, не випадають зі структури цієї виболено-вистражданої “дорослої” книжки, а з цікавістю прочитуються, як Тичинине “А я у гай ходила”, що природно вписане в геніальні “Сонячні кларнети”.
Простелилась по воді
місячна доріжка.
Місяць річечку убрід
переходить пішки.
Поруч весело біжать
зорі-зоренята,
ніби хтось розсипав тут
золоті зернята.
Усе в Надії Кир’ян на співчутті до людини (“Найкраще почуття — це співчуття”), на все вона дивиться з непроминальним сумом (бо неминучий відхід), найголовніше, що вона намагається осмислити і виповісти у слові — трагічна сутність земного життя, і це, як на мене, ставить її в один ряд з такими глибокими і талановитими поетесами, як Раїса Лиша, Валентина Отрощенко і Галина Кирпа, які начебто перебувають у затінні, друкуються мало (за винятком останньої), але для того, хто знає справжню вагу поетичного слова, визначають обличчя сучасної української поезії в її глибинному сенсі становлення і окремої, так і душі народу (за Валерієм Іллею).
Петриківський Ліс
