Від 1987 року, коли Микола Кульчинський, колишній політв’язень, організував у Полтаві клуб “Рідне слово”, з якого потім розкронилися крайові організації “Просвіти” і Народного руху України, життя цього лицаря Української Незалежності постійно на очах у нашої громади, і здавалося, ми, його побратими й посестри, знаємо про Миколу все. Політик чорноволівського гарту, народний депутат України чотирьох скликань, просвітянин від Бога, публіцист і видавець, талановитий поет, що засвідчила його збірка “Загратоване світло”, — на всіх напрямах своєї діяльності Кульчинський здобувся на помітний доробок. Та ось напередодні ювілею, з яким друзі вітатимуть Миколу Георгійовича 10 квітня, зустрілися ми з ним у його просвітянському кабінеті на провулку вже не Піонерському, а генерала Шухевича, поговорили годин зо три, і все, що пережив Микола, для мене постало в новому світлі. Власне, і вся розмова наша була про Світло. Світло Віри. Світло Любові. Світло Свободи. І про вічний бій Синів Світла з виплодками темряви…
Ганна ДЕНИСКО
“Батьки мріяли,
щоб Україна стала
справжньою Вітчизною
українців”
Ой проліску коханий,
ой проліску милий,
вони ж пильнують пильно.
То хай собі пильнують,
а я собі росту.
Микола Кульчинський
“Вони пильнують пильно”
— Друже Миколо, що допомогло тобі не стати одним зі втраченого покоління — на відміну від старших шістдесятників? Ти виніс щось таке зі свого дитинства, що допомогло не скоритися? Що було світлого у твоєму дитинстві на Волині?
— Світлого багато, хоч жили ми в жахливих умовах. Тата заарештувала російська окупаційна влада, коли я був ще немовлям. Були братик Богдан і сестричка Надійка, і найсвітліше — це любов між нами трьома, і маму ми дуже любили.
Найсвітліші почуття завжди переживав у церкві. Дуже любив спів, не міг погляду відвести від ікон, рушників, розписів храму (це в Дубні Рівненської області). Церква — такий прекрасний, дивовижний світ, і хоч ти ще й не розумієш усього, що діється під час літургії, але воно якось впливає на тебе, огортає душу світлом. Великодня ніч — барви мого дитинства. Запах лепехи й іншого зілля на Зелені свята в хаті — запахи мого дитинства.
У ранньому дитинстві ми совєцьких свят не знали, то вже в школі нас муштрували на ті свята лінійками та парадами. Ми знали Різдво, Вербну неділю, Великдень, Трійцю…
Батько мій Юрій (у хрещенні Георгій) Євгенович Кульчинський походив із давнього священицького роду. Мій двоюрідний брат Петро, Царство йому Небесне, встановив, що традиція духовного служіння в нашому роду простежується ще з ХV століття. З нашого роду походить і один святий — Інокентій Іркутський (народився 1680 або 1682 року, помер 1731-го). Він закінчив Києво-Могилянську академію, прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі і з місійною роботою пішов у сибірські нетрі. Пишуть, що від його звертання до місцевого населення “брате!” пішла навіть назва народу буряти — так це слово вимовляли аборигени. Мій дід Євген був настоятелем церкви в місті Дермані. Поляки кинули його у концтабір Береза Картузька і знущалися, як хотіли. І батька туди ж загребли, там вони й зустрілися.
— Що ж їм інкримінували?
— Дід Євген був активним священиком, створив чудовий хор, “Просвіту” очолював. Поляки переслідували і православних священиків, і просвітян. Батько теж їздив із хорами по селах, ті концерти були святами українського духу, української культури, і апологети Польщі “від можа до можа” цього не стерпіли.
Сьогодні праворадикальні сили Польщі бачать тільки відплатні акції УПА і не хочуть згадувати ті сторінки історії, про які я зараз розповідаю. Минуле не повинно нас із поляками роз’єднувати, особливо перед загрозою всій європейській цивілізації від путлерівської орди, але пам’ятати про пережите треба і дбати про український інтерес кожному громадянинові нашої держави — треба.
— Твій тато теж був священиком?
— Він закінчив семінарію у Кременці, богословський факультет Варшавського університету, там же факультет української мови й літератури, також вільним слухачем відвідував кон серваторію. Дуже любив музику, тому став регентом церковного хору і дияконом.
— Так ось звідки твоя любов до музики, твій “Мазепа-Фест”, який приніс стільки незабутніх вражень слухачам, котрі кохаються в українській пісні — і народній, і модерній!
— Так, це батькова заслуга. Хоча моя мама Аполінарія з роду Киричуків теж дуже любила музику. Знала французьку мову. Дідуся по матері Сергія Киричука я вже не бачив, більшовики загнали його в могилу.
Бабуся по матері Федора казала, що вона походила з роду волинської шляхти. Багато нащадків тих родів збідніли, в пертурбаціях ХХ століття стали селянами, тільки зберегли шалене прагнення до освіти, культури… Вчитися, вивчити дітей — тим жили.
— Як велося твоїй матусі, дружині політв’язня, з трьома дітьми?
— Біда була в тому, що на роботу не брали. І з квартири на вулицю викинули відразу після батькового арешту. Але світ не без добрих людей. Більшість наших земляків знали ціну диявольській совєцькій владі і жили за Христовими заповітами добра й милосердя. Священик нашої церкви пустив нас мешкати у сторожку. Вона й нині стоїть, та сторожка, я їздив дивитися, тільки більшою стала, її добудували, а ми колись тулилися в тісній кімнатці. Потім головлікар Дубенської лікарні для туберкульозників запропонував мамі, яку знав по Кременецькій гімназії, піти на курси медсестер, а коли закінчила їх, взяв на роботу, та ще й на півтори ставки. Бувало, несеш із магазину паляницю та кавалок ліверної ковбаси — і то вже радість…
— Юрій Євгенович Кульчинський дожив до Незалежності України?
— Так, радів дуже! Батьків земний шлях скінчився 1996-го. І мама Незалежності дуже раділа. Тільки не могла дочекатися, щоб Україна нарешті стала справжньою Вітчизною українців. Во на була членкинею “Тризуба”, молодіжної націоналістичної організації, вони всі мріяли про справді вільну Україну, а яка ж то Україна, коли скрізь російська мова, російська музика, російське телебачення, російське кіно…
Це й мені завжди пекло душу. Щойно тепер бачу послідовне прагнення утверджувати українські цінності — кров’ю героїв заплачено за летаргійний сон довірливої нації, і я вірю, що будівництво справжньої Української Держави нарешті почалося. Воно важке, воно складне, але ми стали на правильний шлях.
“Партія веде”? Та ні, я краще розкажу про Розстріляне Відродження!”
— Твоя юність, Миколо, минула в Новомосковську — козацькій Новоселиці, осерді Самарської паланки. Чому ваша родина туди переїхала? — Батькові прямо сказали: “Єдьте отсюда”. Батько знайшов посаду регента у новомосковському козацькому Троїцькому соборі — тому, що змальований у “Соборі” Олеся Гончара. І звідтоді дитинство моє овіяне славою козацькою. Бо тут, у поодиноких людей, ще жила пам’ять про Українську Народну Республіку, про Холодний Яр, про Махна. Чудовий це край — Січеславщина! Річка Самара, плавні, Дніпро… Козацька Самарь, Новоселиця… Люди нам приносили (один одного чує, більшовикам не вдалося знищити всіх справжніх українців) журнал “Рідний край”, різні книжки часів УНР. Пам’ятаю й досі прочитані тоді рядки: “Московської не чути було мови, самі вкраїнці тут жили”.
Дуже вразила мене інформація про те, як після ліквідації Запорозької Січі ще років десять по всіх усюдах виловлювали козаків. Як хто у шароварах, з оселедцем на голові — хапають, у кайдани кують — і на Сибір!
На Волині дитиною я часом краєм вуха чув розмови дорослих про повстанців, про те, кого забрали, розстріляли, закатували, навіть бачив, як везли поранених, закривавлених повстанців у дубенську тюрму…
А тут, у Новоселиці, я дізнався, як боролися з москалями наддніпрянці. І, звичайно, на мій світогляд визначальний вплив мав Тарас Шевченко. У нас удома “Кобзар” був особливий, місце видання — Київ—Катеринослав—Ляйпціг, уже на еміграції довидавався за редакцією Василя Сімовича. От усе це й формувало україн ські цінності. І такі риси характеру, як потяг до правди, справедливості…
А юність моя уже була позначена вістками з Києва. Брат закінчив Дніпропетровський університет і працював у столиці в Інституті фізики — фізик-ядерник-експериментатор. Приєднався до дисидентського руху, і нам додому йшла самвидавна література — статті Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Іван Дзюби… Під її впливом і я прагнув щось зробити для української справи. Мені хотілося працювати з молодшими школярами, але коли я заявив про це бажання, мені сказали, що для того, щоб працювати вожатим, слід вступити в комсомол. Так у десятому класі я вступив до комсомолу, і мене відразу обрали секретарем комсомольської організації школи, бо я був людиною з організаторськими здібностями. Я відразу ж запропонував відзначати Шевченківські дні. Це була моя маленька перемога. І початок дороги з Шевченком до людей. Бо, власне, і працюючи вже тут, у Полтаві, в “Просвіті”, я прагнув і прагну донести до співвітчизників усю незмірну глибину і непроминальну актуальність спадщини нашого Пророка. Шевченко — учитель на всі віки!
Що ще було дорогим і світлим там, у козацькій Новоселиці, — це пісні, які я слухав на весіллях, це псалми, які чув у соборі, на похоронах, — справжній народний спів. Я потім запрошував до Пол тави гурт “Божичі”, які записали і виконують ці псалми, а мені ще пощастило їх чути від звичайних людей, українців Степової Еллади.
Життя тривало, з пориваннями до високих ідеалів, із дружбою, із коханням, нещасливим, щоправда…
— А потім ти закінчив школу і вступив…
— Нікуди я після школи не вступив. Подав документи на факультет журналістики Київського університету. Але на вступному іспиті з української мови й літератури мені випало аналізувати вірш Павла Тичини “Партія веде”, а я вже читав антологію Юрія Лавріненка “Розстріляне Відродження”, багато знав про українську культуру 1920-х років, і через наївність та юнацький максималізм мене понесло показати, що я стільки знаю. Наївний, я думав: “Це ж Київський університет, тут усі люди наші!” Одна з екзаменаторок, яка мені співчувала, намагалася привести мене до тями, обірвати “крамольну оповідь”, повернути до вірша “Партія веде”, а я читав поему Тичини “Скорбна матір”, або цитував: “Врізали вам поля, в головах тополя, а голів нема…”. Відтак вліпили мені трійку, рятуючи від тюрми (хоч, зрештою, і не врятували), і я пішов. Брат чекав мене на вулиці, дізнавшись, що відбулося, мовив: “Ти що, здурів? Ти не розумієш, де живеш? На факультет журналістики потрапити можна, якщо буде одна четвірка, а решта п’ятірки. А ти язика розпустив. Тікай додому!” І я поїхав додому. І пішов в армію, де довелося служити два роки вісім місяців.
Дорога в московський ад
— І куди ж ті чорти, які переплавляли поневолені народи в московському казані, тебе завезли — за Полярне коло чи в казахські степи?
— А куди ж чорти можуть завезти? Тільки в пекло. По-московському — в ад. Вад — так і називалося моє місце служби. Дєрєвня Вад Горьковської області. Запам’яталося, як багато нас, новобранців, везли з Дніпропетровська. Я то невисокий, а тамтешні новобранці — високі, стрункі, справжні нащадки січовиків.
Доправили нас у Москву на вокзал. Приміщення величезне, ми половину його зайняли. Якогось усвідомленого протесту проти того, що нас із рідної України везуть у москалі, у нас не було, але раптом зродилася пісня і з’єднала всіх в єдину спільноту. “Червона рута”, “Черемшина”, “Туман яром…”… Прибіг полковник з пов’язкою на рукаві, репетує: “Прєкратіть! Атставіть!” — а ми ще дужче! Хтось із пасажирів, від яких ми відгороджені патрулем, крикнув: “Пускай поют!” Доїхали до станції Суроватіхи, а далі на відкритих вантажівках повезли нас лісами у Вад. Не знаю, як би я витримав в тому совєцькому армійському аду, якби брат не передплатив мені журнали “Україна”, “Дукля” (часопис українців Словаччини), “Літературну газету”, “Наше слово”, “Дружно вперед!”.
У полку нашому українців було багато, а в ракетному дивізіоні, де я служив, — лише четверо. Тому я, прочитавши одержані журнали й газети, при нагоді передавав їх землякам з інших підрозділів, і вони були щасливі. КГБ тоді проспало мою просвітницьку роботу. Коли вже мене заарештували, то поїхали збирати компромат і у військову частину, і ніхто мене не видавав, окрім одного свинтуса, який, як було написано у справі, заявив: “Я чувствовал, что это не советский человек. Он давал читать чешский журнал на украинском языке”.
“Тепер ні крапельки олжі”
Жага жити й жага вмерти.
Палати блакитним пломенем,
шелестіти дощем осіннім
чи накрапайчиком весняним
діточок купати.
Жага жити задля добра.
Жага вмерти задля свободи.
Микола Кульчинський “Юність”
— Коли я повернувся з армії, то готувався вступати в університет. Влаштувався працювати матросом на пасажирське судно, яке плавало по Самарі й Дніпру. Робота матроса мені дуже подобалася. Такі краєвиди, нічна риболовля… Капітан варив борщ із линками. Унікальний чолов’яга. Бабахне чарочку перед борщиком, линка з’їсть, мене біля штурвала поставить, покермуй, мовляв, доки посплю. Біля Канева пропливаємо — я сигналю довго, голосно, щоб і батько Тарас почув, і всі пасажири нашого річкового трамваю з Кобзарем привіталися.
На тому судні мене й заарештували…
— Що стало приводом?
— Після повернення з армії я знову одержував самвидав від брата і познайомився з українською інтелігенцією Дніпра. За ними всіма стежили, стали стежити й за мною. Я взяв у Івана Сокульського друкарську машинку, передруковував на ній самвидав. Потім стало зрозуміло, що машинку слід переховати. Я попросив про це однокласницю. Вона сказала, щоб приходив уранці, батька вдома не буде, машинку заховаємо на горищі. А гебісти вже за мною стежили. Пізніше я пригадав те, на що спочатку не звернув уваги: коли я підходив до двору моєї товаришки, то метрів за двадцять попереду стояла “Волга”…
А потім гебісти шмонали мою каюту на кораблі, зривали навіть дошки на палубі. Капітан геть перелякався. Нічого не знайшли. Мене посадили на катер і привезли в Дніпро у КГБ. Посадили в коридорі на стільці — годину сиджу, дві сиджу… І тут переді мною проносять мою машинку. Я обімлів. Заводять у кабінет. А їх там осіб п’ятнадцять! Ну, мені Господь дав силу, я нічого їм не сказав.
Про машинку збрехав, що купив її на базарі, а про закладку недодруковану листів Валентина Мороза — що знайшов на сусідньому порожньому сидінні у літаку. Потім я зробив дурницю. Розумів, що версія з купівлею машинки на базарі не пройде, і подумав, що коли скажу, що взяв її в Івана Сокульського, щоб надрукувати свої вірші, то Іванові це нічим не зашкодить.
Я не знав, що саме на цій машинці Іван друкував Лист творчої молоді Дніпропетровська. Івана заарештували, ми сиділи в сусідніх камерах і перестукувалися. Повелися один щодо одного достойно. Потім відвезли в тюрму і посадили в камеру до інших підслідних. Людей багато, все до тебе хтось липне, розпитує. Мені й дійшло, що підсадних качок у цій камері вистачає. А потім мене заперли в одиночку тижнів на три. І коли самотність стала гризти душу, підсадили до мене в камеру міліціонера, засудженого на чотири роки за те, що на допиті так побив підозрюваного, що той помер.
Мій співкамерник узявся поради давати. Мовляв, нічого страшного, якщо ти підпишеш те, що від тебе вимагають, покаєшся, зате вийдеш на свободу. Напучує: усе, що знаєш, треба розказати. Чистосердечно…
Лаштуємося ми спати, а він усе плете павутину тих порад, і мій втомлений розум уже відмовляється на кожен його аргумент шукати контраргумент… І тут раптом по радіо заспівала Ніна Матвієнко. “Висока верба, висока верба широкий лист зродила, велика журба, велика журба жалю наробила… Над дівчиною, над молодою батько й мати плачуть, а над козаком, над молоденьким лиш чорнії ворони крячуть…” Як вона мені тією піснею різонула душу! Наче з очей полуда спала. Навіщо ж я слухаю цього чоловіка, який радить мені отаке — відректися від того, у що я вірю! І від тієї верби, і від рідних тополь, і від того козака, і тієї дівчиноньки, і Ніниної пісні, і Шевченкової поезії, і мужнього слова старших побратимів… Та ніколи цього не буде!
…На новий допит іду, налаштований дуже рішуче. Гідності своєї не втрачу. В одній камері мають допитувати мене, в другій — Івана. Наші слідчі вийшли в коридор, щось говорять, я встав, підійшов до дверей, трохи їх відхилив і слухаю. Мій слідчий хвалиться: “Та мій, гадаю, вже готовий. Попідписує, покається…” Я ледь стримався, щоб не вигукнути: “А дзуськи!” Почався допит, і я заявив, що нічого підписувати не буду, ні в чому каятися не зби раюся, бо ні в чому не винен. Я нічого поганого не робив. Мої права записані в Конституції.
На суді я теж заявив, що вини не визнаю. Іван визнав свою вину. Видно, на нього, людину тонкої душі, чесну і вразливу, гебісти тисли особливо винахідливо. Можливо, тим узяли, що матір пускали до нього. А взагалі Іван був неймовірно світлою людиною, таких ідеалістів у всьому світі ще треба пошукати, був лицарем України. І у зоні, і на волі поводився з надзвичайною мужністю, за що російські окупанти засудили його ще на новий термін — 7 років концтабору й 5 заслання, а коли відбув 7 років, то засудили за сфабрикованою КГБ справою ще на три роки, щоб не дати йому вийти із зони. Вийшов тяжкохворий на серце, невдовзі помер. І по сьогодні я сумую за ним, як і за Чорноволом, Сверстюком і за всіма мучениками за Україну, але за цими трьома — особливо.
“Какой тєбє тут тато? Пачєму нє папа?”
— На 77-й зоні в Бердянську я почувався, мов у клітці серед звірів, бо це була зона, куди звозили малолітніх злочинців після того, як їм виповнювалося вісімнадцять. Це були страшні істоти, для них ударити, вбити, зарізати нічого не значило. Там я Совєцький Союз побачив у всій його красі. Якщо на великій зоні (нібито на волі) влада намагалася приховувати моменти національ ної дискримінації, то в зоні вони всі на поверхні. Там панує російський шовінізм.
Опер пропонував мені вступити в секцію внутрішнього порядку — я відмовився. Це ніби дружинники, їх, як усіх, хто співпрацює з адміністрацією, “путьові” називали “биками”. І завжди між путьовими та биками — різня…
Поселили мене в зону до путьових, щоб вони мене пригнули, принизили. Але Господь мене беріг. Якось у пересильній камері на моїх очах розігралася жахлива сцена. Одному путьовому сподобалися чоботи звичайного дядька. Один із кривдників ударив чоловіка в обличчя носаком, він упав — і після цього віддав чоботи. Тоді вони закричали, що він уже не сука.
Найжахливіша, найболісніша ситуація — на твоїх очах коїться несправедливість, а ти не можеш це зупинити, бо як один здолаєш зграю? Я забився в куток, розумів, що наступною жертвою буду я, бо ж на мені були ті чоботи, які на дембель видав сержант-харків’янин.
Те, що я буду наступним, зрозумів не тільки я, а й ще один чоловік. Був там злодій у законі, але освічений — фізтех закінчив — і з якимись аристократичними замашками, якщо таке можна сказати про злодія в законі. Він розпитав мене, за що сиджу, і сказав: “Якщо битимуть — падай, відбивайся, але не підкоряйся. Інакше життя твоє стане пеклом. А буде непереливки — покажеш оце і скажеш, що я тобі подарував”, — і дає мені алюмінієвий кухоль із його ім’ям і ще якимись знаками.
І коли привезли мене на зону і знову поселили з путьовими, той кухоль мені таки став у пригоді. Чіпляються: “Ми тут в картішки сиграєм, а ти на шухєрє пастой”. Бачу, не відчепляться, витяг той кухоль, кажу, це мені дав такий-то, це мій друг, щоб ви знали. Пошептало. “Ну, раз так, вступай к нам в сємью”. — “Та ні, вступати до вас не буду”. Так я не вступив ні до биків, ні до путьових, тримався сам.
Єдине, що хоч якось скрашувало дні неволі, — книжки. На зоні я прочитав “Чарівну гору” Томаса Манна й інші твори цього автора — у тюремній бібліотеці був його багатотомник.
— А траплялися в тій тюремній адміністрації люди, а не звірі?
— Завжди з вдячністю згадую одного лікаря. З армії я прийшов із хворою печінкою, а на тюремних харчах ситуація стала ще гіршою, бо що ж ми їли? Уранці каша, тюлька, чорний хліб і чай із цукром, а увечері — тільки чорний хліб і чай без цукру. Думаю, піду до лікаря, може, хоч якусь пігулку дасть.
Лікар розпитав мене, за що сиджу, і запропонував: “Будеш у мене санітаром. Забирай з барака свої речі, переходь сюди”. Навчився я робити перев’язки, мити все, як треба. Розкошував цілий місяць. Опер у цей час був у відпустці, лікар казав, що домовиться з ним про мою роботу санітаром, як той вийде з відпустки (мабуть, був мій лікар таким самим наївним, як і я).
І ось опер з’явився, лікар до нього з повідомленням, що має гарного санітара, — а той вовком дивиться: “Щоб його там і духу не було!” Повернувся лікар засмучений: “Доведеться тобі, Миколо, в барак повертатися, бо наказав опер, щоб я тебе вигнав”.
А що гебістів особливо розлютило, так це те, що я зумів передати на волю вісточку про вияв антикомуністичного протесту в’язнів. Було так. Лікар брав мене, коли ішов у ПКТ (“помєщєніє критого тіпа”, зонівську тюрму) робити перев’язки двом в’язням, які на знак протесту проти жорстоких умов і порушень прав людини витатуювали собі на лобах “Раб КПСС”. Лікар мені розповів, що надійшов був наказ вирізати ті татуювання, що й зробили під наркозом, а тепер треба було заживити ті страшні рани. Я цю інформацію передав на волю, і вона десь прозвучала — чи по “Голосу Америки”, чи на “Радіо Свобода”. І це опера страшенно розлютило.
Так я знову опинився в бараці і ходив на роботу на кабельний завод. Якось тато й мама приїхали на побачення і хотіли побачити мене хоч на хвильку, ще коли в’язнів вели на роботу. Стоять, видивляються, а ми пливемо чорною масою… Я їх побачив перший і кричу: “Мамо! Тату!” І тут хтось ззаду мене ногою бац: “Какой тєбє тут тато? Пачєму нє папа?” Тут, у зоні, російський шовінізм, ненависть до всього українського відчувалися просто фізично, тут уже не було жодного цивілізаційного флеру. Комуністична влада виховувала з росіян націю окупанта. Те саме твориться в Росії і за режиму Путіна.
…Жорстокі умови 77-ї зони спонукали мене оголосити голодівку. Я вимагав, щоб мене перевели в Аполлонівку Дніпропетровської області, бо тодішні закони вже говорили, що маєш відбувати покарання там, де тебе судили.
Привезли мене в Дніпропетровськ у в’язницю, посадили в одиночку, дають чай, каву. Майор Волик приносить сигарети “Мальборо”… Така пруха… І все веде розмови задушевні… Я розумію, до чого він хилить, але своїх думок не видаю. Хай ще “Мальборо” поносить. Де я в Совєтському Союзі ті сигарети “Мальборо” бачив?
І ось урешті-решт — пропозиція прямим текстом. Виступ на радіо, лист зречення — і йдеш на волю. “Нащо вам та Аполлонівка, той табір, ми вас влаштуємо на роботу, відпочинете…” — “Та ні, — кажу, — я цього робити не буду. Дякую вам за “Мальборо”.
Лице майора Волика відразу посуворішало, стало схоже на бюст Дзержинського. І вже ні сигарет, ні задушевних розмов…
Наступного дня відвезли мене в Аполлонівку. Там я працював на циркулярці, і якось у нічну зміну, дуже втомлений, на мить заснув просто під час роботи і підсунув пальці під пилку. Кров лилася страшенно. Кинувся в лікарню — зачинено. Знайшли зека-санітара, відчинив медпункт, перев’язав — жди, каже, до ранку. Лежу, а пов’язка кров’ю набухає… Уранці санітар прийшов, ще раз перев’язав, але й цього разу рану нічим не обробляв. Другий день лежу — лікар до мене не приходить. Я вже запереживав, чи не розвинеться гангрена.
І тут уночі, коли я був немовби в гарячці, приснилася мені Матір Божа. Руку на голову мені поклала… І я у напівсні думаю: “Слава Богу, з рукою все буде добре”.
Тієї ж ночі явився я мамі — весь у крові. І мама стала добиватися побачення. Довго його не давали, потім таки дозволили коротке, чотиригодинне. Я вийшов до неньки, рука ще перев’язана, і вона мені розповіла про свій сон, а я їй — про свій.
…Той лікар так до мене тоді і не прийшов, а прийшов медик-в’язень. Він прочистив рану, що вже почала гноїтися, наклав гіпс. От які різні люди є. Той на посаді — і не зволить постраждалому допомогти. А той — зек, а прийшов і зробив по-людському.
Так мої пальці були врятовані. Завершувався порятунок уже піс ля звільнення в Інституті травматології у Києві, де мені вставили штучний суглоб і зв’язки.
В Аполлонівці атмосфера була не такою жахливою, люди там були співчутливіші. Каптенармус, пам’ятаю, був із Новомосковська, він мені розігріє парафін, прикладе до пальців, згинає-розминає їх…
І ось нарешті два роки і шість місяців добігли кінця. Начальник зони викликав мене і питає: “Хто по тебе приїде?” — “Мама”. — “Дивись же, від мами — ні на крок, доки доїдеш до поїзда, і так само у поїзді. Сідай коло матері й сиди. Як будеш іти — візьми її за руку. Ні на що не дивись, ні на що не реагуй, доки не приїдеш додому…”
Я зрозумів, що проти мене готується якась провокація. І справді, коли ми зайшли на вокзал, то просто переді мною два хлопці стали бити дівчину — з розрахунку, що я кинуся захищати. Тут би відразу міліція всіх загребла, потім би їх відпустили, а мене б посадили знову.
Так боляче мені було, так соромно, що я не втручаюся, але я пам’ятав застереження начальника зони, та й розумів, що переді мною розігрують спектакль і насправді фізичної шкоди дівчині не завдадуть, а от чому вона вплуталась у таку аморальну аферу — можна лише здогадуватись…
“Найдорожче — це Богом даний мені рідний світ світлих людей”
— Як ти опинився в Полтаві?
— На весіллі свого друга познайомився з полтавкою Раїсою Авраменко. Вона була дружкою, а я боярином. Познайомився — і закохався. Одружилися, і я переїхав до Полтави. Рая, син Роман і донька Леся, невістка Леся, внуки Соломія, Арсен, Ясмина, Георгій — це найдорожче, це Богом даний мені рідний світ світлих людей. І тому я щаслива людина.
У Полтаві я працював кранівником. Спробував вступити на філфак педінституту. Перші два іспити — з української мови та літератури склав на “п’ятірки”, але вже на третьому іспиті поряд з екзаменатором сидів амбал з КГБ… Так що філологічно-журналістську освіту здобував пізніше у ве чірньому університеті журналістики.
— Які моменти періоду боротьби за Незалежність пригадуються тобі найчастіше?
— Це передусім протистояння з полтавською владою — обласною, міською, всіма цими комуністами і гебістами. І донині, на жаль, у Полтаві немає влади, яка була б гідна нашого міста, діяльна, близька мені і симпатична. З обласною владою я сьогодні співпрацюю, правда, співпраці по проведенню фестивалю мистецтв “Мазепа-фест” так і не вийшло, хоч я на неї дуже надіявся. Про міську нічого й говорити.
Велике щастя було — підняття національного прапора у Полтаві, я радий, що це організовував. Віками наш синьо-жовтий стяг забороняли, саджали за нього у в’язниці й табори, як-от Сашка Нагірного, котрий у 70-х підняв синьо-жовте знамено у Полтаві на башті. Його п’ять літ тримали у психушці. Вийшов, але недовго прожив. Гарна людина була, очолював Товариство політв’язнів і репресованих. Велика радість була перемога Помаранчевої революції, а ще більша, та повна великої скорботи, перемога Революції гідності.
— Незважаючи на шалений спротив, підступи й антидержавні дії таких дядьків отечества чужого, як колишній мер Матковський чи нинішній Мамай, котрий “Совість України” роздавав у кульках і продав зрештою янучарам, — ти все-таки довів до щасливого завершення епопею зі встановленням у нашому місті пам’ятника Гетьманові Іванові Мазепі — на радість всім справжнім українцям…
— Тут роль зіграли три моменти — і те, що люди з усієї України зібрали кошти на пам’ятник після того, як регіонські маріонетки з полтавської облради відфутболили назад у Київ виділені державою за часів Президента Ющенка 1,7 мільйона гривень; і моя та моїх побратимів наполегливість; і те, що з’явився голова облдержадміністрації Валерій Головко. Через багаторічне зволікання зі встановленням перестали надходити пожертви і ми мали борг 250 тисяч гривень, а коштів на встановлення пам’ятника зовсім не було, і Валерій Анатолійович допоміг вирішити ці проблеми. Ми мали підтримку Адміністрації Президента, бо на мій лист до Президента він відповів, що підтримує мою боротьбу за встановлення пам’ятника великому Гетьману у Полтаві, дуже багато допомагав В’ячеслав Кириленко. Міністерство культури по суті миттєво видавало нам необхідні документи, по які їздив Іван Минак, учасник ще студентської революції на граніті і мій помічник-волонтер, бо я на той час вже ледве ходив й чекав на операцію по заміні хворого кульшового суглоба.
— Треба було б виставити рахунок і за ті 250 тисяч, і за відфутболені 1,7 мільйона, і за величезну моральну шкоду — тим, хто стільки років гальмував справу встановлення пам’ятника, всім цим орлам гнізда хто Януковичевого, хто взагалі ефесбешного…
— Я про це теж говорив. Не мають минатися безкарно антиукраїнські дії.
“Якби живий був Чорновіл, вплив олігархів на політичне життя був би значно меншим”
— Ти був депутатом Верховної Ради чотирьох скликань — 3, 4, 5, 6-го. Які найсвітліші і найприкріші враження від тих парламентських літ?
— Найсвітліше, звичайно, Помаранчева революція, інавгурація Президента Віктора Ющенка. А найсумніший момент — ратифікація Харківських угод 27 квітня 2010 року. Оце було дуже сумно. Я зрозумів, що немає вже жодного сенсу бути депутатом. А потім був закон Колесніченка-Ківалова, і В’ячеслав Кириленко зателефонував і повідомив: “Розпочинаємо голодівку біля Українського дому. Ти приєднуєшся?” — “Буду через двадцять хвилин”. Ми голодували кілька днів. На жаль, цю акцію не підхопили широкі маси, як те сталося пізніше, коли Янукович за завданням Путіна спробував зупинити євроінтеграційний рух України (а коли студентів побили, то це взагалі сколихнуло всіх). А для мене питання мови — це питання, хто ти такий на світі. Нема твоєї мови — нема твоєї нації, нема народу, нема нічого. Це були тяжкі моменти.
І ще тяжкий момент — похорон В’ячеслава Чорновола. Я ридав за ним, як за рідним батьком. Розумів, що Україна вже не буде такою, як ми хотіли. Без В’ячеслава Чорновола наша політична сила слабшала і слабшала, і було зрозуміло, що Україну штовхають на манівці, на шлях олігархічного розвитку, бо тільки Рух і стримував від цього хибного шляху. Якби живий був Чорновіл, вплив олігархів на політичне життя був би значно меншим.
Запрошує “Мазепа-Фест” і “Просвітницька книгозбірня”
— Одержала запрошення Полтавської “Просвіти” на брифінг з нагоди 330-річчя обрання Івана Мазепи Гетьманом України…
— Приходь. Приїдуть активісти з Харкова, з Коломака… У Коломаку споруджують пам’ятник Гетьманові Мазепі. Там шлях легший, ніж довелося нам пройти, бо і облдержадміністрація за, і райдержадміністрація, і сільський голова захоплено сприйняв цю ідею. І хоч історики кажуть, що Коломацька рада відбувалася не в селі Коломаку, а на річці Коломаку, але для вшанування Мазепи це не перешкода.
— У будь-якому місті чи селі України можна спорудити пам’ятник Гетьманові, що кинув іскру незалежницького вогню у віки, і це буде правильно. До речі, коли вже з’явиться пам’ятник Мазепі в Києві, не чув?
— Не чув. А давно пора. Щодо 330-річчя обрання Івана Мазепи Гетьманом, то на пошанування цієї дати за програмою “Мазепа-Фесту” ми проводимо в Полтаві Дні українського кіно — разом з Держкіно. Голова Державної агенції з питань кіно Пилип Іллєнко пішов нам назустріч, обіцяють відшкодувати основну частину витрат. Так що чекаємо глядачів 7—9 квітня в кінотеатрі “Колос”.
— Маєш якісь нові задуми щодо видавничого проекту Полтавської “Просвіти” “Просвітницька книгозбірня”? І як, до речі, він виник?
— Виник у часи “развітого регідонства”. Я бачив, як ця янучарська братія, що дорвалася до влади, переписує підручники, ламає систему освіти, і це викликало велику тривогу, бо знову молодих людей намагалися ізолювати від правди, як те робилося у комуністичні часи чи робиться й зараз у путінській Росії. І ми для вчителів і школярів, для студентів стали видавати твори лицарів Українського Духу, видали вже дев’ять книг. Сподіваюся, що й цьогоріч з Божою і людською поміччю видамо книжку, присвячену 100-річчю Української революції, її видатним постатям, зокрема Симонові Петлюрі. Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Симон Петлюра, В’ячеслав Чорновіл, портрети яких ось тут у мене в просвітянському офісі, — це все мої учителі. Я маю тверезий погляд на розвиток подій в Українській державі, бо у мене були добрі учителі.
Парламентська культура полягає в тому, що політична сила пропонує програму кращого вирішення тих чи тих проблем і розробляє відповідні законопроекти, а не просто галасує. Мої політичні вчителі, а це Симон Петлюра і В’ячеслав Чорновіл, а духовні Тарас Шевченко й Іван Франко вчили мене говорити з народом чесно й правдиво, не принижувати його, але й не підлещуватись до нього солодкими обіцянками.
— Тож заповіти Лицарів Свободи не забудьмо!
